«Формула Сонця» Микола Руденко

Як важко мені оповідати про те, що сталося потім! Кілька днів, що проминули після того, як секретарка виписала мені повістку, я жила лише одним — болючим, напруженим чеканням зустрічі з Серґієм. Слідчий сказав, що зустріч відбудеться в його присутності, я привчила себе до цього, але чомусь із моєї уяви випала оця жахлива подробиця: Сергія приведе озброєний солдат, як водили колись по нашій землі полонених чужинців. І ота модерна гвинтівка, і штик на солдатському поясі, і всі кулі, всі набої, які держава видала солдатові, призначені не для чужинця, а для того, щоб Сергій не зробив жодного недозволеного кроку.

Не знаю, як я виглядала в цю хвилину, але мені здалося, що земля вислизнула з-під ніг, я нічого не бачила довкола себе, тільки голова Сергія гойдалася в моїх очах, заступивши собою і солдата, і в'язничний фургон, і саме небо. Напевне, я безтямно кинулася до Сергія, а солдат загородив його карабіном, напевне, це було саме так. Я почула тільки відчайдушний крик:

— Мамо!..

Хтось узяв мене за лікоть, я всім тілом повисла на чиїйсь руці, і якби не ця рука, я впала б на гарячий асфальт, яким було вкрите подвір'я.

Коли я отямилась, Сергія вже не було. Не було й озброєного солдата. Я сиділа на лаві, якої раніше не помітила, а рука незнайомця тримала біля мого обличчя склянку з водою. Це був той самий водій, який привіз Сергія із в'язниці. О люди, добрі люди! Навіть тоді, коли ви покликані звинувачувати й карати, ви все ж таки люди...

Водій, напевне, служив надстрокову, він був не такий молодий, як солдат. Мабуть, набачився тут усякого.

— Не побивайтесь, мамашо. Ще нічого невідомо. Буває, півроку отак

возиш людину, а потім її випускають. За відсутністю доказів.

Він сказав саме ті слова, які мені зараз були потрібні. Я трохи заспокоїлася, знов подумала про те, що не завжди людина може обрати для себе таку роботу, яка дає їй насолоду, — просто треба якось жити, утримувати родину, дбати про дітей. Бо яку ж насолоду мав від своєї роботи оцей водій? Але він був людиною — і цього цілком досить. Упевнившись, що я вже надійно тримаюся на ногах, випустив мою руку й мовчки рушив до машини. А я повагом, ніби пробуючи ногами землю, повернулася до дверей, за якими слідчий допитував Сергія.

Секретарка мене вже розшукувала. Вона навіть нагримала:

— Куди ж ви зникли?.. Проходьте, вас викликають. — Помітивши,

що я шукаю в сумочці люстерко, роздратовано повторила: — Проходьте,

потім напудритесь. Це вам не театр.

Нехай би вона й нагримала, але навіщо було кидати цю фразу: "Це

вам не театр?" Не добрим серцем вона підказана, боляче мені було її

чути. За віком секретарка в доньки мені годилася, хоча б це мусило її

стримати.

Нарешті я наважилась увійти до кабінету слідчого. На тлі відчиненого вікна, до якого з вулиці впритул підступав каштан, побачила голову Сергія. Сонце наскрізь просвічувало листя, воно горіло зеленим жаром, білі китиці каштанових квітів ледь помітно погойдувалися разом з гілками. Праворуч біля дверей стояв солдат. Не знаю чому, але саме він — його постать, його юне обличчя — були причиною того болісного стану, в якому я зараз перебувала. До слідчого я вже звикла. Крім того, він був зодягнений так, як будь-який перехожий на вулиці. Це дозволяло хоч трохи абстрагуватись від обставин, які привели мене сюди. Але присутність солдата надавала цій зустрічі тієї суворості, якої не можна позбутися ні на мить. Вона тяжіє над кожною думкою, сковує мозок і серце. Вона нагадує про існування такої сили, перед якою воля окремої людини нічого не варта. Ця сила не була чимось матеріальним, її ім'я — Закон. Вона є тільки слово, тільки угода, до якої люди прийшли через державність. Але, мабуть, ніде так не відчуваєш, як тут, що слово, ідея, угода — тобто щось зовсім безтілесне — здатні мати на своєму озброєнні і солдатські м'язи, і кулі, й штики. Думала я про це тому, що якось треба було опанувати власні нерви. Та ще тому, що переді мною сидів Сергій, який ніде, ні за яких умов не міг відсторонити ці питання...

Рідний мій філософе! Такий ти іще зелений, Серґію, такий по-дитячому беззахисний перед тією силою, що звела нас у цьому кабінеті.

Слідчий, напевне, зрозумів мій стан. Кожним жестом і словом він намагався зняти гніт, який тяжів над нами. Цілком можливо, що це походило не стільки від його людяності, скільки від багатолітнього досвіду. Те, чого Сергій не сказав слідчому, він повинен сказати матері. Чому він так уперто брав на себе провину, якої ось уже близько двох місяців не можна було підтвердити жодними доказами?..

Слідчий посміхнувся якось так, ніби справа вже вирішена і всім нам можна було розійтися по домівках. Але слова його мали зовсім інший зміст:

— Н-ну, продовжимо нашу роботу. Доведеться вам, Софіє Кирилівно, поділити зі мною відповідальність за вашого сина. Нехай так, нехай

справді стропа обірвалась. Але де ж вона? Чому її ніхто не бачив?..

Це було те саме питання, яке подумки я також ставила Серґієві. Я дивилася на нього жалісно, благально, в моїх очах, мабуть, стояли сльози, бо Сергій не витримав мого погляду, відвернувся до вікна. Він стежив за рудим шершнем, що настирливо гудів над квіткою каштана. Згодом шершень залетів у вікно, закружляв над головою солдата. Той зняв пілотку, замахнувся нею, але шершень уже гудів над головою слідчого. Слідчий узяв зі столу згорнуту газету і так само незворушно, як він ставив свої запитання, ляснув себе по лисині. Збитий шершень упав на розгорнуту справу, яка лежала на столі. Це, мабуть, була справа Сергія. Потім слідчий узяв цього комашиного лева за прозорі крила і жбурнув у вікно.

Ця незначна подія допомогла позбутися гніту, ми всі якось пожвавішали, навіть Сергій посміхнувся. А солдат, для якого слідчий був зараз головним начальником, ховав свою посмішку за неприродним пересмикуванням щік.

— Н-ну, продовжимо, — лукаво прищурившись, сказав слідчий. — Добра ґуля вискочила б на моєму муходромі, якби він устиг вжалити. Це звір серйозний... Ну, Серґію батьковичу, що ви нам скажете?..

Відтак, ніби щось пригадавши, наказав солдатові вийти за двері й чекати його розпорядження. Солдат з підкресленою чіткістю виконав наказ слідчого.

А Сергій тим часом замкнувся. На мене він не дивився, ховав очі, а коли ми випадково зустрілися поглядами, в його зіницях світилося щось гнівне, осудливе, наче Сергій хотів крикнути: "Чого ти прийшла сюди? Тобі не місце тут, мамо!"

В обличчі Сергія не було нічого від Марини. Тому й не дивно, що ніхто не міг підказати Серґієві: ця жінка — твоя рідна мати. Найбільше я боялась Макарихи, яка знічев'я цікавилася родоводом сусідів аж до сьомого коліна. Але й у неї не було сумнівів, що Сергій — мій син.

Упродовж десяти років, які проминули від першої появи Марини і до її загибелі, ми зустрічалися з нею разів зо три, не більше. Розмова між нами якось не складалася, хоч ні вона, ні я не мали одна до одної недобрих почуттів. Це були випадкові зустрічі, одна із них сталася в річковому порту, в залі для пасажирів, де я застала Марину з простягнутою рукою, в яку люди кидали мідяки. Марина вжахнулася, довго плакала, але від мене не взяла ні копійки.

— Все одно проп'ю, — простогнала вона, припадаючи обличчям до підвіконня.

Марина тоді була твереза, допомогла мені зустріти приятельку, провела нас до трамвая. Коли ми чекали на пароплав, у якому їхала приятелька, Марина чомусь пригадала свого першого чоловіка, що був рідним батьком Сергія. З кожним роком, запевняла Марина, в обличчі сина з'являлося все більше і більше рис, які робили його схожим на батька. Сергійкового батька звуть Гордієм, після війни він працював десь у райкомі, але де саме — Марина не сказала. Він нічого не знав ні про неї, ні про Сергія, мабуть, гадав, що вони загинули. Гордій був удруге одружений, Марина не хотіла йому нагадувати про себе, та, власне, вона й права на це не мала. Не дочекалася чоловіка з фронту, а сина віддала чужим людям. Пізніше, коли Сергій підріс, Марина вирішила, що йому в нас краще, ніж було б у мачухи, тому й мови не заводила про його рідного батька. Це лишалося на її совісті, мені досить було того, що не ховаю Сергія від рідної матері. Так я тоді вважала, через те навіть Василеві не розказала про цю розмову з Мариною. Я була певна, що Василь почне розшукувати Сергійкового батька, якого війна розлучила з сином. Совість не дозволила б Василеві жити спокійно, а мені був дорогий його спокій.

Сергій дивився на слідчого, як на ворога. Відчуваючи, що я домагаюсь того ж самого, чого домагався слідчий, Сергій і до мене поставився насторожено. Великі карі очі Сергія несли в собі той смуток, який приходить після тяжких внутрішніх борінь і вже лишається назавжди. Може, потім і промайне в очах якась хвилинна радість, але смутку вже не позбутися довіку. Мені ще важко було осягнути, що Сергій щиро, безкомпромісно вважав себе вбивцею. Я бачила лише нещасний випадок, мені здавалося, що так повинен думати й сам Сергій. Слідчий знову запитав:

— Куди поділися порвані стропи?

Сергій підвів голову. Лише тепер я помітила, як запали його щоки. Вони були неголені, заросли чорною щетиною. Широкий монгольський ніс — далека спадщина татарського панування — видався мені іще ширшим, ніздрі начебто збільшились.

— Яке це має значення? — буркнув Сергій. — За кран відповідаю я,

ніхто більше. Аварія сталась у мене. Чого ж ви ще хочете?..

— Заарештований! — похмуро кинув слідчий. — Вам належить

відповідати, а не ставити запитання. Відповідайте: куди поділися порвані

стропи?..

(Продовження на наступній сторінці)