Потім я почала навмисне плекати в собі неприязнь: а що ж, мовляв, це відомо — який начальник, такі й підлеглі.
Та за всім оцим хаосом думок ховалося нетерпіння: невже справді поміж мною і Василем не тисячі кілометрів, а лише оббиті дерматином двері? Невже тільки вони розмежовують нас, чи, може, щось таке, що міряється не часом і простором, а зламами у людській душі?..
Потім змусила себе глянути на свої почуття трохи тверезіше: а яке ти маєш право, Софіє, в чомусь звинувачувати Василя? Хто він тобі? Тільки друг дядька Сашка, але ж ніяк не більше! На твої листи він не відповідав тому, що побачив у них марення незрілої дівочої душі. Василеві ніколи й на думку не спадало, що ти йому наважишся таке написати. А ти, бач, звинувачуєш його навіть за те, що в твоєму житті з'явився Юрко.
Мабуть, вигляд у мене був такий розгублений, що капітан заговорив сердечніше:
—Товаришу сержант, з якою ви справою?.. Полковник дуже зайнятий. — Він підійшов до мене, взяв за лікоть. — Не хвилюйтеся. Можете
доповісти мені. Я його заступник по комсомолу, капітан Красоткін.
Напевне, це була істерика — мене розсмішило його прізвище. Сміх був гучний, неприродний. Мені стало соромно за цей сміх, але, намагаючись подолати почуття сорому, я сміялася ще гучніше.
Тим часом двері, оббиті дерматином, широко відчинилися, звідти вийшов сивий чоловік з вузенькими лікарськими погонами й строго запитав:
— Що тут діється? — Обмацуючи поглядом то мене, то капітана
Красоткіна, іще строгіше додав: — Ви могли б знайти інше місце для
такої приємної розмови.
Та я вже його не чула й не бачила, бо за його постаттю — там, у глибині кабінету — помітила іншу постать біля карти, утиканої червоними й чорними прапорцями. То був Василь!..
Жодних змін у ньому не помітила, жодних. Стрункий, підтягнутий, повний сил і того не змарнованого здоров'я, яке властиве військовим, що звикли стежити за пружністю власних м'язів. А я приїхала його пожаліти!..
Тяжка образа знов заволоділа моїм серцем. Гаразд, нехай так — нехай він одружився — та хіба ж Василь вважає мене тільки закоханим дівчиськом, яке ні про що, крім одруження, не здатне думати? Може, він потай сміявся з мене, коли я посилала йому цілі зошити?..
Та я не збиралася писати роман. Свого читача я не знаю, не бачу і не уявляю — отож і послідовність розповіді в моїх зошитах саме така, яка дозволяє мені ще раз пережити те, що я колись пережила. Хто знає, що таке невідомість, — а про долю Сергія мені все ще нічого невідомо! — той добре зрозуміє, чому з'явилися оці товсті зошити, списані химерним почерком. Почерк у мене поганий тому, що вчителька не помічала моєї короткозорості. А потім, коли мене забрав до себе дядько Сашко, виправляти почерк було вже пізно...
Пробач, невідомий читачу, що я затримую твою увагу на перипетіях, хоч для тебе давно вже відома розв'язка. Якщо ти й не дочитаєш цих зошитів до кінця, я не буду на тебе в претензії, бо писала їх для самої себе. Тож буду продовжувати свою розповідь так, як вона склалася...
Сором за істерику й образа на Василя виштовхнули мене геть із приймальні. Чи, може, окуляри запотіли на холоді, чи в душі моїй було так темно, але я нічого довкола не бачила. Чула тільки рипіння снігу під власними ногами, а будинки й дерева втратили форму, зливалися в суцільну сіру масу, мовби то було щось нереальне, як похмурий міраж. Знов я відчула себе самотньою, наче загубилася в якійсь крижаній пустелі.
Я вже казала, що дуже болісно переживаю самотність. Коли я відчувала себе самотньою, мені здавалося, що небо на мене падає, вчавлює в землю й перетирає, мов зернину в жорнах.
Саме таке відчуття переживала я в ці хвилини — відчуття глибокої відчуженості. Згадала матір та сестру Марійку. Вони приїздили якось перед війною до дядька Сашка. Невже я ніколи їх не побачу?..
Почула: сніг за моєю спиною рипить, наче хтось біжить навздогінці.
—Товаришу сержант!.. Товаришу сержант!..
Зняла окуляри, витерла хустинкою і тільки тоді оглянулась. Без шапки, в одній гімнастьорці по вулиці біг капітан Красоткін.
—Товаришу сержант! Чого ж ви втекли? Вибачте, що так вийшло.
Мене полковник за вами послав. То в нього був начальник ЕПу. Вони всі
справи відклали, на вас чекають.
Я стояла в нерішучості, не знаючи, що краще — рушити на вокзал чи повернутися до Василя. Вираз обличчя в капітана був такий, наче він переді мною завинив. Чуприна мокра від снігу, обличчя бліде, виснажене втомою. Було йому двадцять два чи, може, двадцять три роки, не більше. Над лівою кишенею гімнастьорки три нашивки — одна жовта і дві червоні. Це означало: два легких поранення і одне тяжке. Там, на передовій, може, й не потрібні нашивки, а тут для таких юнаків, як оцей капітан, вони були моральним виправданням перед кожним, хто міг запитати: а чому ти, юначе, не в окопах? Власне, про це ніхто не питав, та, може, й не думав, але кожному молодому офіцерові — я не раз чула про це — завжди здавалося, що в людських очах він бачить таке запитання. Не відчували цього тільки безрукі та безногі, бо тут було все ясно.
Подумала я про це тому, що розуміла: капітан Красоткін хоче, щоб я помітила його нашивки. Я навмисне спинила погляд на його грудях, і в нього навіть обличчя посвітлішало.
— Ходімте, — посміхнувся капітан. — Як вас звати?
— Софія.
— Ходімте, Софіє. Начальник політвідділу якось дуже...
— Що дуже? — схвильовано запитала я.
— Ви, мабуть, родичі?..
Я промовчала. Капітан більше нічого не розпитував, а те, про що мені хотілося знати (чи одружився Василь?), я запитати не могла, тому ми мовчки зайшли до приймальні. Капітан відразу ж відчинив двері, і я опинилася перед Василем, що стояв біля карти. Він зробив крок мені назустріч... І я все зрозуміла!
Василь не врахував одного — того, що я звикла жити серед безногих та безруких. Скільки їх, сердег, потрапляло до мене із санітарних ешелонів! Почало вже здаватися, що навіть непристойно в цей час ходити на двох ногах. І хоч наш замполіт застерігав від звички до людських каліцтв, та, мабуть, цього разу мені допомогла саме звичка. Я не скрикнула, ба, навіть погляду не спинила на його нозі, яка не була ногою. Я дивилася в його обличчя, що вкрилося холодним потом. Василь ніяково посміхався, зробив іще крок, потім іще, — мовби хотів мені показати, ким він тепер став.
Ось він поруч мене. Поклав руку на плече, тихо каже:
— Розшукала. А даремно, Соню. Не треба було.
Якби я сказала, що мене не вразило те, що я побачила, то кожен би зрозумів, що це неправда. Ні, не таким був Василь тоді, коли ми ходили з ним до старого річища. І все ж я сприйняла його каліцтво не так тяжко, як це сприймалося іншими жінками.
— Ображаєшся, звичайно. Розумію... Але мені, Соню... Мені досить було того, що ти жива, здорова. Твої листи... Як тобі сказати?.. Словом,
я дуже зрадів, коли їх одержав. Та якби ж це були звичайні листи. Але те, що ти написала... Ну, роздягайся. Я тут і живу. Зараз хлопці обід привезуть. Не ображайся, Соню. Чесно кажу: не хотілося, щоб ти мене таким побачила.
А я все ще не наважувалася вимовити й слова. Боялася власних слів, поглядів, навіть рухів. Я була вже не та Софія, яка писала йому листи про своє кохання. Це мене гнітило, сковувало. Якби не те, що сталося в мене з Юрком, я, може б, упала йому головою на груди, і навіщо тоді слова? Та я не мала права на це. Що він поставився не байдуже до мого освідчення — це мені тепер зрозуміло. Саме тому й не писав, що йому не байдуже! Та й зараз це читалося в його словах, жестах, у голосі, що дрижав від хвилювання.
І я подумала ось про що: Василя сковує його каліцтво та моя молодість, а мене — відчуття провини перед ним. Якщо я перша не зроблю рішучого кроку, то він його не зробить. Отак, не порозумівшись, ми розійдемося різними дорогами, і хтозна, які то будуть дороги.
— Давай шинелю, — потягнувся рукою до моїх ґудзиків Василь.
Хтось, може, здивується, що я отак буденно розповідаю про ті вирішальні хвилини. Мовляв, надто це все від голови, а не від серця. Може, це й правда, — я думала, зважувала, як мені слід триматися. Боялася вчинити помилку. Почуття свої я вивірила давно. Ні подвигу, ні якоїсь самопожертви не бачила я в тім, що готова була стати його дружиною. Різниця в роках мене не лякала й раніше, а нога... Боже мій! Якщо хтось каже добрі слова про жінку, що вийшла заміж за фронтовика-інваліда, то він її тільки принижує. Людина, людина — ось що для мене було головне! Його розум, його душа, його серце. І якби Василь був навіть зовсім без рук і зовсім без ніг, я б теж, не задумуючись ні на хвилину, лишилася з ним на все життя. Тепер я вже бачила, що в нього нікого немає, — мої підозріння, що тут причетна якась інша жінка, були марні.
(Продовження на наступній сторінці)