В той час я зачитувалася "Спартаком", шукала довкола себе людину, яка була б хоч трохи на нього схожа. Інколи мені здавалося, що на нього схожий наш учитель математики. Він був суворий, вимогливий, я часто перед ним пекла раків. І саме ота суворість викликала мою пошану. Та все ж математик наш не був для мене справжнім героєм, таким, як мій батько.
В образі Василя я побачила одночасно і риси Спартака, і риси батька, якого у власній уяві ставила поруч із цим відважним полководцем.
Звісно, до справжнього кохання було ще далеко, я тоді ще навіть не уявляла, як воно виглядає. То був невиразний трепет дівочої душі, передчуття чогось великого, незвичайного.
Треба сказати, що ті роки, які я прожила в дядька, були для мене доброю школою. Мені легко було вчитися, бо дядько разом зі мною всю шкільну програму повторював. Де й коли він здобув освіту, я цього не знаю. Закінчив чотири класи церковноприходської школи, але знав стільки, що мої вчителі не соромились до нього на пораду приходити. Був книголюбом, інколи до ранку зачитувався. Саме тоді і я книжки полюбила.
Тим часом за столом тривала розмова про колгосп, про індустріалізацію та про ту загрозу, котра висіла над народом нашим.
Ось я почула голос дядька:
— Колись люди природу інакше побачать. Не так, як зараз, — дядько,
видно, висловлював якусь свою потаємну мрію, тому кожне слово супроводжувалося паузами. — Зараз ми як на неї дивимося? Беремо від неї те, що нам потрібно. Житло, одяг, їжу... Ну, скажімо, взяли. А далі?..
— Що ж далі? — здивовано запитав Василь. – Добробут людський
поліпшувати. Щоб кожному за потребою.
— Е-е, брат! Може, кожному по літаку видаси? Потреби ж не однакові.
Вони знов помовчали. Василь трохи нахилився — і я побачила його обличчя, освітлене жаром від печі. Мені здалося, що він роздумував про щось велике, докорінне.
— Ти що, в комунізм не віриш? — нарешті кинув він суворо.
— Не поспішай. Я ось про що кажу, — уточнив дядько. — Є різні
люди. Одні, брат, люблять природу, другі... Себе в природі. Тільки себе...
Такій людині всього замало. Золоту гору для неї споруди — мало!.. А
мені, наприклад, цієї хати досить... Бо що ж мені в хаті робити? Тільки
виспатись... Усі мої багатства там — на полі, під сонечком та під хмара
ми. Я цей світ, Василю, ні на які палати не проміняю. Вся душа моя тут...
Вийдеш, брат, уранці, оглянешся... Світе мій! Чого ж ото люди за якісь
багатства б'ються? Діаманти, золото... Все ж це мертве. Або, скажімо,
особиста влада... Хіба у мене влади немає? Мене земля слухається. Який
же король зі мною змагатися годен?.. Для мене, брат, справжній король
той, хто землю наскрізь бачить. Але такі тепер не в пошані. Начальство
правди боїться.
— Знаєш, друже, — приглушеним голосом заговорив Василь. —
Чим довше тебе слухаю, тим більше переконуюсь, що ти чимось дуже
невдоволений. Ніби тебе щось палить зсередини.
— А тебе не палить? Я кажу про голодомор, який...
— Те вже минулося й не повернеться ніколи.
— Може повернутися, Василю. Великий, дуже великий гріх вчинила
влада перед природою. Або перед Богом. Це, власне, однаково.
— Що ж то за гріх, Олександре?
— Ти можеш уявити людину, яка відрубує собі ногу, аби зварити її,
ну, щоб погамувати голод? — Василь мовчав, тим часом дядько Сашко
продовжував. — А ми це робимо, друже. Так ми свої заводи будуємо. За
рахунок самоїдства. Сільське господарство руйнуємо, заводи майструємо. А земля, брат, цього нам не простить.
— Земля — що? Аби люди простили.
— Ні, Василю. Все навпаки. Якщо людям роти позамикати, через
покоління вони вже забудуть про голодомор. А земля пам'ятатиме. І
прийде такий час, коли вона скаже: годі, більше не дам. Бо ви вже й
мене з'їли. Знаєш, Василю, що тут найстрашніше? Те, що селянин пере
став бути господарем хліба. Цим ми, брат, Христа розіп'яли. І Богоматір
гірко кривдимо — земля своєї частки не одержує. Ти ж поглянь: худобу
понищили, годувати її нічим... Скажи, ти в літню спеку коров'ячого кізяка
зрушував з місця?
— Звичайно. Але в тебе все згромадилося до однієї купи — і Христос, і Богородиця, й коров'ячі кізяки.
— То, мабуть, бачив: під ним завжди є волога. А чому? Бо він живий
— отой кізяк. І землю він робить живою... Зверни увагу: Богородиця
куди свою дитину поклала? До ясел. Гадаєш, це випадково? Через ясла
вона й сама поживу дістає. Син годує матір.
Василь засміявся.
— Ти ще більший безбожник, ніж я, Олександре. Замість церкви хлів освячуєш.
— Між іншим, наші предки так і робили. Ні, я не кличу назад до поганства. Я хочу, щоб не забували Сковороду, який повчав: у Євангеліях символи закладені, а в них сховані закони природи, до яких люди вже колись доходили.
— Я — марксист, Олександре. Маркс каже: землю ніхто не створю-
вав — отож вона жодною вартістю не володіє. Вартості створює тільки
людська праця.
— Відповів би я тобі на це, Василю, але... Одне скажу: твій Маркс не
від Бога.
Василь тоді гостював у дядька Сашка десь близько місяця. Пригадую, наступного вечора всі ми вийшли в ліс, назбирали березового хмизу, розклали невелике багаття. Василеві захотілося степового, косарського кулешу, з димком. Він готував його сам, не дозволив нам з тіткою навіть картоплі начистити. Жартував, сміявся, розповідав про своє дитинство. Родом він із Житомирщини, любив ліс, добре знався на його таємницях.
— Ти бачив, як череда Дніпро перепливає? — чомусь запитав у нього дядько Сашко. — Поїдемо в Трипілля, покажу. Є на що подивитися.
Бистрина така, що баржі зносить, а корова пливе. Саму голову видно. У
вас, мабуть, і не знають, на що корова здатна.
Я теж цього не знала, хоча від нашого хуторця до Дніпра всього тільки з годину ходьби.
Василь почав розпитувати, з яких причин трипільські корови стають чемпіонками в плаванні. Дядько пояснив, що так тут заведено з часів вавилонських, бо сліди трипільської культури справді ведуть у глибоку старовину — десь близько шести тисяч років. А може, й більше. Вже тоді на високому правому березі Дніпра люди будували житла, розводили худобу, орали ниви. Лівий берег під час повені заливався водою, потім, коли повінь спадала, там підіймалися такі трави, серед яких навіть вершника важко помітити. Отож здавна там, на численних островах, люди випасають худобу, а самі живуть на кручах та пагорбах, куди не сягає дніпровська повінь. Корів удосвіта виганяють на мокрий береговий пісок, вони заходять у воду і, долаючи дніпровські чорториї, пливуть на пасовиська. А надвечір, обтяжені молоком, плавом повертаються до своїх домівок.
Умовилися поїхати якщо не в Трипілля, то хоч на Козинку. Так ще й досі називається рукав Дніпра, який обмиває великий острів.
— А що то у вас за болото? — пробуючи дерев'яною ложкою куліш,
запитав Василь. — Тільки й чуєш: болото, на болоті...
— Ой, скільки там пролісків! — захоплено вигукнула тітка Параска, її
обличчя відразу ж посвітлішало, мовби з тими пролісками пов'язувалися
дорогі спомини.
— На проліски Василь спізнився, — таємниче посміхнувся дядько
Сашко. — А болото... Сонечко, покажи Василеві Микитовичу наш заповідник. Ото завтра й сходіть.
Я потім часто пригадувала цю фразу: "На проліски Василь спізнився". Може, й не було в ній жодного натяку, але мені здалося, що дядько мав на увазі щось таке, про що й думати боязно. Вже значно пізніше я вирішила, що то, мабуть, у дядька з тіткою були свої проліски, а Василь так і не встиг одружитися, — кидала його служба по ведмежих кутках, через те й спізнився. Але в той вечір я надала цій фразі іншого значення. Мені дуже хотілося, щоб Василь мене помітив, бо математик наш зовсім не помічав, я для нього була тільки "уч-ця 9 кл.", але ніяк не більше. Звісно, я думала про те, що Василь значно старший від мене, але мені це байдуже, — ні, навіть добре, дуже добре! — отож нікуди він не спізнився. Просто він має мене за дитину, а мені хотілося, щоб Василь іншим оком на мене глянув. Не така вже я маленька, он Пріська із восьмого заміж вискочила. Правда, вона в шостому два роки сиділа...
Проте слово "заміж" мене лякало, воно було заборонене, як багато інших слів, котрі відомі кожному, але не тільки вимовляти їх не можна, а навіть думати про них не годилося, бо то гріх великий.
(Продовження на наступній сторінці)