Розкішно пахне матіола, ся нічна, непомітна навіть удень квітка. Прилучає до неї свої пахощі і скромна резеда і високі, стрункі левкої. І здається, що всі сі пахощі линуть від усіх квіток і прекрасних червоних маків, від ніжних айстр, від граціозних гвоздиків, від сих квіток, які лише око чарують своєю красою, а нахились, понюхай — не пахнуть вони, здається, сі пахощі хвилями підіймаються від землі, несуться поволеньки вгору і хочуть досягти місяця. А місяць — все тікає з хмарки в хмарку, і ніяк не доженеш його. Ось нарешті виплив в чисте безхмарне повітряне море і посувається — срібний, прозорий — все наперед, все наперед. Ось тепер він без перешкод ллє свої проміння на сей садок на горбочку, на квітник, на широку круглу запашну клумбу.
— Заснув,— шепотом сама до себе говорить Віра, виходячи з ґанку на широку алею, що обгинала будиночок і вела до кручі. Неспокійно щось їй, і така схвильована душа.
Сей цілий день — наче ураган, який налетів, і тихого, ясного, лагідного озера життя — мов не бувало. Вскаламучене, шумливе, бурхливе море...
Який Петро... Знесилений, розбитий, суворий... Колишнє оживлення, його веселість десь розвіялися. Як він сказав се "з такого пекла — в такий рай"... як він се сказав...
— Ах...— здригнулася Віра і закрила лице руками.
А Андрій йому говорить: "Друже, ти спочинеш тут; ся природа, сей затишок заспокоїть тебе".
Розгнівався Петро, каже: "Ото й горе, що ми вколисуємо себе краєвидами, квітниками, небом, "плодами земними" і заспокоюємося. А нам не треба заспокоюватися — нам треба непокоїтися, хвилюватися, горіти..."
"Ні, Петре,— лагідно відповів Андрій,— нам не все горіти можна, не все терпіти: треба і спокою, щоб сил набратися..."
"Може,— якось пасивно згодився Петро.— Але вибачте, мої друзі, ви якось тут по-буржуазному живете. А щоб зрозуміти мене, треба пережити те, що я пережив. Ви не були там сих три роки, ви чарувалися затишком, природою, співами соловейка. А що я бачив сих три роки..."
Так, се страшне, що він бачив. Пробував розповідати: холод, голод, моральну згубу, самітність, замість товаришів— дикунів з первісними інстинктами. З життя людей викинуто серед снігів, до вовків, ведмедів, в нетрі безмежних лісів, і заґубили вони образ людський...
Так говорив Петро. А вони з Андрієм поглядали одне на одного і наче винуватими себе почували, що не бачили всього сього.
По сніданку гуляли вдвох. Обійшли всі ті куточки, де колись гуляли. Сиділи там, де їм колись співав соловейко, цвів для них бузок. Тільки тепер ні бузку, ні соловейка, нічого...
Потім вона, Віра, бавилася з Петрусем. А Петро та Андрій довго ходили, обнявшися, по саді, багато розмовляли. Ще читали усі... їли яблука, гралися всі вкупі з Петрусем. Гарно було, тільки... Петро часом стане й задумається, і якийсь туман наче застелює очі йому. Що вони тоді бачать, очі його? Наче якась стіна стає між ними обома й Петром в такі хвилі...
Гарно було, тільки... як се дивно: чомусь він наче їй не такий світ, близький, рідний, як був тоді, коли проводжала його в заслання. Тоді так ридала, божеволіла. А тепер? Хіба кинулася до нього в непереможнім захваті кохання, коли вдвох лишилися? Так, ніби хвору дитину приголубила...— обняла його й поцілувала обережно в чоло. Хіба почувала з першого ж моменту побачення, що се — коханий? Хіба зори її шукали його зорів? Ні, треба признатися собі, що зустріла Петра мов гарного товариша-засланця, товариша, та й годі... І все, все, що робила для нього, для кожного товариша зробила б. Зустріла на колії, нагодувала, показала красу краєвидів, уклала спочити на софу, почитала.
А коли він, чоловік її, якого так кохала, захотів поцілувати її в уста, шукаючи погляду очей,— її очі закрилися, а уста наче змертвіли. Хто ж, хто ж він для неї тепер? Як се може бути, щоб змінилось почування? Тоді вона дуже погана.
З жаху й сорому Віра обличчя руками закрила. . Ще вчора раділа чекаючи, та й три роки так чекала... А тепер що? Де ж воно поділося те почування, що поцілунків шукало, голублення? Ні, се просто час винуватий, за три роки трохи відчужилися обоє, се нічого.
Місяць, що все плив чистим небом, за хмарку сховавсь, стало темніше.
Але як голова болить... Андрій... Вони звичайно гуляли з ним в таку пору...
— Віро, се ви? — схвильований шепіт між деревами. Наче чекав її... добре, що вийшов, треба поговорити.
— Я...— так само тихо, наче боячись розбудити когось, відповіла Віра, дивуючись, що її голос такий схвильований.
— Що се ви?
Місяць виплив і осяяв лице Андрія: бліде, очі сірі горять, чоло прорізують зморшки.
— А Петро де?
— Спить. Ліг там, на софі; я читала йому, він заснув... Ах!
— Не зітхайте, Віро! Все буде гаразд. Йому треба спочити тільки від сих вражень. Ми з вами пережили тільки в'язницю, а він — чули — які речі... Ось він оживе, знов розум його і енергія засяють, і тут у вас закипить робота.
— А досі наче не кипіла? Андрію, Андрію... А хто тут цілими ночами друкував, а вдень копав город, сіяв?
— Ну що ж, то я можу тільки техніку або в саду копатись. А Петро ж у вас душа усього. Пам'ятаєте, колись що він робив? Який популяризатор, який оратор! Пам'ятаєте, ще як тільки ми познайомилися з вами, я й Петро, ми були на мітингу, і Петро говорив. Як у вас очі горіли, як ви слухали його! Та й я також. у
Так, пам'ятає Віра сих двох приятелів, з якими її тоді познайомили: високий, чорнявий, енергійний, з палким словом на устах і тихенький, з лагідними сірими очима, несміливий.
— Знаєте, Віро,— раптом сказав Андрій,— вам треба вже яблука продати, багато їх назбиралося, та й грошей треба на папір багато...
— Ну, то треба якось се зробити...
— Правда, я помилково й досі вважаю себе "опікуном" вашим; а власне, який мені тепер клопіт? Ви вдвох з Петром тепер...
— Ну, ну побудьте ще трошки "опікуном", се не пошкодить справі. Та й хіба Петро буде яблука продавати? Він ще нас знов вилає, "буржуї", скаже, як сьогодні ранком,— Віра спробувала засміятися, але уста її затремтіли й викривилися.
Стали над кручею, другий бік якої вишняк вкривав, а над ним шепотіли берізки.
— Отам колись вишні цвіли, давно-давно, три роки тому...— схвильовано мовила Віра і ступила ближче до кручі.
— Вони й сього року цвіли, Віро.
— Так, але три роки тому інакше вони цвіли,— сумовито всміхнулася вона і схилилася над кручею.
— Віро, впадете! — перелякано схопив її за руку Андрій і потягнув назад.
Пальці його, мов огнем, обпекли її руку, і вона затремтіла. Кров линула до серця, воно застукотіло..
— А вам що? — якось іронічно всміхнулася Віра.— Правда, опіка ще...
Голова їй крутилася. Ах, нащо тисне їй руку? Увільнитися б від сих гарячих пальців...
Пішли стежкою. Андрій випустив руку.
— Віро, що з вами? Ви така завжди спокійна, урівноважена,— зазирнув в лице їй Андрій.
Таке в нього бліде лице, очі сірі палають. Так би руку покласти на чоло, пальцями по волоссю провести шовковому. "Які вигадки! Там, може, Петро прокинувся й кличе її..." Провела рукою по очах, по чолі.
— Ні, Андрію, се не я тільки, а і ви — сьогодні. Нас, видно, сьогоднішній день закрутив... Ну, я йду, добраніч...
— Чекайте, Віро... Ви знаєте, Петро мені сказав, що неодмінно хоче завтра ж до роботи. Казав, може, ви будете проти, але він не може так... Не може "буржуєм" й одного дня прожити. Бачте, Віро, ми з вами в "буржуї" записані...
— Ну що ж, може, се краще, робота...
— Завтра я поїду, оповіщу Микиту, щоб приїздив до гурту. Може, й справді все буде як слід...
— Може... ну, добраніч.
— Віро!!
— Що? Такий ви якийсь збентежений сьогодні, Андрію. Що з вами?
На хвильку мовчання. Тихо так. Чути, як з берізки прив'яле листя впало додолу.
— Нічого такого... Ось вже минули в безодню віків сих три роки, що ми укупі прожили, і починається нове...
— Так наче... на нову квартиру переїздимо і жаль стискає серце, говорячи вашим лирічним виразом?
— Еге, так. Ну, добраніч,— Андрій раптом стиснув їй руку і поцілував.
Затремтіла Віра. Заплющити б так очі — і нехай минають хвилі, дні, віки...
IV
Сонце зійшло, і раптом блідий при місяцю, тихий, задуманий сад ожив, защебетав, зашамотів, зашепотів, посилаючи привітання золотим промінням.
Віра здивовано оглянула себе: вона на горбочку, на лаві, над кручею. Он там проти білі берізки наче плачуть, і потішає їх, голубить тепле проміння. І досі вона в тій самій святочній блакитній сукні/яку вчора ще ранком одягла для зустрічі Петра і яку не могла скинути навіть ввечері, не зважаючись переодягатися в присутності Петра. І чого вона тут досі? Зараз наче задрімала, а раніше, раніше...
Стиснула голову руками й зітхнула. Щось таке жахне сталося... Петро, Андрій... Петро спить там, в її спальні.
Вночі, попрощавшись з Андрієм — він її руку поцілував,— вона пішла до Петра. Він саме збудився і кликав її.
Саме зібрався роздітися і перейти в спальню. Взяв її руки, хотів цілувати. Дала йому ліву, а ту, на якій поцілунок Андріїв горів, сховала...
Рум'янець сорому на спомин сього залив бліді щоки Віри.
(Продовження на наступній сторінці)