А Басман-бек усе ще недовірливо свердлив очима свого старого знайомця. Нічого не скажеш — Карачобан поводиться точнісінько так, як і кожен, хто вперше бачить перед собою світлого хана. Звісно, він намагається запам’ятати все, що з цим пов’язано — і яке лице в того хана, і в що він убраний, і який під ним кінь. Це для того, щоб потім було чим похвалитися перед друзями. Тож не дивно, що той трохи запізнився з поклоном.
Проте Басман-бек встиг зауважити, як дивно зблиснули його очі — так, мовби прицілювалися до жертви. І вже тоді на його обличчі відбилися і захват, і радість — як і в кожного, хто має щастя спостерігати як не самого повелителя, то бодай копита його коня.
То хто ж ти насправді, Селім-джан?…
— Слухай, Селіме, — сказав Басман-бек, коли ханський почет промайнув повз них. — Якщо тебе виведуть на чисту воду, — якій смерті ти віддав би перевагу?
Карачобан подивився в його по-приятельському усміхнені очі: на самому їхньому денці чаїлося щось звіряче.
— На палі, — відказав він.
— Це ж чому? — щиро здивувався Басман-бек. — Тобі що — подобається три дні стирчати на палі?
— Зате я встигну сказати своїм ворогам усе, що про них думаю.
…Пізно вночі Карачобан сидів перед багаттям. Його шатро стояло віддалік від інших — чи то ще на околиці Бахчисарая, чи вже на краю неозорого степу. Неподалік з напівсутіні вирізнялися контури його недокінченого будинку, і вітер час від часу доносив звідтіля збуджені голоси будівельників. Каменяр Мелік, що відповідав за будівництво, щойно отримав від Швайки капшук з грішми і тепер ділиться, мабуть, зі своїм товариством.
На небо поволі спливав повен місяць. Слуга неспішно помішував у казанку. На свого господаря він не дивився.
Нараз із темряви нечутно, мов привид, випірнув вовк і улігся перед вогнем.
— Що, Барвінку, набігався? — запитав його Карачобан і запустив руку в густу шорстку шерсть.
Барвінок ударив по землі товстим хвостом-полінякою і широко позіхнув. Цим він ніби давав знати, що навколо все спокійно і ніхто не підкрадається до шатра, аби щось підслухати.
— Така нагода була, — буркнув слуга, не дивлячись на господаря. — Більше, може, такої й не буде.
— Облиш, Грицику, — невдоволено наморщився Карачобан. — Я ж тобі чи не всоте пояснюю, що ми й голови підняти б не встигли, не те, що прицілитися! Та й не в одному Менглі-Гіреєві щастя. Ну, порішимо його, то прийде інший, може, ще кровожерніший. Ні, треба братися з іншого боку.
Проте Грицик був упертий.
— Не розумію, навіщо так обніматися з тим Басман-беком, — правив він своєї. — Від нього ж користі як з цапа молока.
— Від нього — так, — охоче згодився Карачобан, котрого в інших місцях звали Швайкою. — Зате решта бачить, що я з ним на короткій нозі, — і вже не дуже криються. Ні-ні та й ляпнуть щось корисне. Наприклад, про те, що Менглі-Гірей надіслав листа нашому знайомцю Саїдові-мурзі з натяком, аби той доставляв до Криму побільше невільників. Словом, під’юджував того нападати на наші землі… От би якось роздобути того листа, — закінчив він замріяно.
— А яка від того користь? Що з листом нападають, що без нього — один біс.
— Е, не кажи. Бо Менглі-Гірей, коли що, може відкрутитися: мовляв, це кляті кайсаки нападають, а я ні. Я завжди був другом русичів, литовців чи там поляків. А от коли дістати того листа — тоді інша справа: на його голову посипляться протести, звинувачення на весь світ, припиниться торгівля, приведуть до бойової готовності військо… А кому це вигідно? Тільки не Менглі-Гіреєві. Так що тому листу ціни немає… Ну добре, ти краще скажи, що нового виїздив.
— У Козлові ніби йде непогано, — усе ще не дивлячись на Швайку, відказав Грицик. — Там десятків зо три шабель маємо. Денис, він же каменотес Гуркан, каже, що варто лише почати — і їх негайно підтримає до тисячі тамтешніх виноробів і пастухів. Вони давно точать зуби на татарів. А от в Ак-Шейху…
Грицик замовк. Швайка з тривогою подивився на нього.
— Що в Ак-Шейху? — запитав він.
— Погані справи, — вичавив із себе Грицик. — Басманові винюшкувачі схопили Саву Сивого. Два дні катували, з живого шкуру здерли. А що він міг сказати? Нічого. Бо й сам не знав. Він зі своєї п’ятірки знав лише Панька, але той вчасно щез.
Швайка до крові закусив губу. По хвилі глухо поцікавився:
— А де зараз Панько, відомо?
— Так. Переховується в ущелині біля Білої криниці.
— Побалакай з Муслімом. Ну, з тим, що з Джурчі.
— Той, що халати шиє?
— Так. Йому зараз помічник потрібен. А як саме Саву схопили, знаєш?
— Звісно. За довгий язик. Занадто швидко відкрився одному… Курбан його звали.
Швайка скрипнув зубами. Сава був не перший, і, мабуть, не останній. Дуже вже не терпиться декому з хлопців. Так вже не терпиться, що ладні хоч зараз вийти на вулицю і закликати до повстання.
ВОРОЖБИТСЬКЕ ЖИТТЯ
Посеред лугу на одній нозі застиг чорногуз на ймення Грицько. За Саньковим задумом він мав удавати татарина. Чорногуз крутив на всі боки головою і не міг збагнути, куди це подівся його сірий чотириногий друг, чия спина щойно промайнула біля он того куща. А той вже описав у високій траві велику дугу, опинився поруч з Саньком і, з задоволенням висолопивши язика, стежив за розгубленим чорногузом.
— Молодець, Куценький, — похвалив Санько вовка. Той заметляв хвостом і вдячно глянув на господаря. Грицько ображеним оком зиркнув на них і повагом рушив у бік гнізда.
Зараз Куций геть не скидався на того облізлого, нещасного вовчика, котрий не відходив від могили, де поховали його хазяїна Остапа Коцюбу. Тоді, п’ять років тому, на їхній острів напала орда Саїда-мурзи; у жорстокій січі козаки вистояли і цим уперше довели всьому Степу, що вони теж неабияка сила. Хоча надто вже дорогою ціною далася та перемога. Не було козака, який не втратив би там свого найкращого товариша чи побратима. Проте спокійно дивитися, як страждає вовк на ймення Куций, — не міг ніхто. І Санькові довелося не один тиждень просидіти з вовчиком, розмовляти з ним, улещувати, доки той, зрештою, не зрозумів, що старого хазяїна вже ніколи не буде і треба жити з новим.
Тепер вовчик наче й забув про Остапа. Хіба як опиниться біля Остапової могили, з його грудей долинає тихе жалісливе скімлення.
— Молодець, Куций, — повторив Санько і погладив вовка по товстому зашийку. — Молодець, добре служиш.
Ще б пак — щойно Куций за знаком хазяїна вчинив те, що до цього вдавалося хіба що Швайці й Барвінкові, його вірному вовку. Ох і ловко ж у них це виходило! Стоїть собі татарин, роззирається, як щойно бусол Грицько, — аж раптом бачить, ніби щось у траві прокрадається. А тоді — раз! — і начебто випадково йому на очі потрапляє сіра вовча спина. З’явилася — і одразу щезла. Татарин, звісно, всю увагу звертає у той бік — і не бачить, як з іншого боку привидом прокрадається Швайка… І вже чи не з сотню разів повторював Санько з вовком цей урок, доки врешті впевнився, що і в нього виходить щось путнє.
Власне, можна було б не мучити так бідну тварину, бо він, Санько, і без вовка може відвернути татарську увагу від себе. Він бо вважається серед козаків найсильнішим віщуном і ворожбитом. Проте — всяке в житті буває! А раптом той татарин, якого намагається обійти Санько, виявиться непіддатливим на чари, або їх буде кілька!
Чорногуз зробив два-три кроки і щось дзьобнув у траві. Потому приязно кивнув головою Куцому і поклав перед ним жабу, мовби теж дякуючи за гарний урок. Куций з презирством відвернув голову. Жаба жваво застрибала в очерети, а ображений чорногуз злетів у своє гніздо на вільсі і обурено заскрекотів.
Санько засміявся і перевів погляд на небо. Сонце показувало, що вже пора обідати. Санько подався до очеретів, де був захований його човен. Слідом за ним безшелесною тінню ковзнув Куций. Проте в човен забиратися він не захотів, а плив поруч із Саньком, час від часу поглядаючи на господаря, мовби чекав похвали ще й за те, що так гарно вміє плавати.
Острів, на якому поселився Санько, стояв дещо осторонь від інших. Він був зовсім невеличкий. Не острів, а такий собі клаптик землі, що опинився серед непрохідних очеретів. На ньому росло кілька верб, на одній з них влаштував собі гніздо Грицько. Як виявилося, Грицько — птаха не лише спостережлива, а й дуже товариська. В усякому разі Санько дуже легко його приручив. І тепер Грицько стояв у гнізді на одній нозі і лунким клекотом сповіщав свого нового приятеля про всілякі переміни в степу. Тож Санькові навіть не варто було роззиратися на всі боки — замість нього це робили Грицько з Куцим. А йому лишалося тільки всістися перед багаттям і вдалині від веселого гамірливого товариства робити те, чого від нього й чекали — мислити. Точніше, не стільки мислити, як прислухатися до того, що тебе оточує. Отак — заплющити очі і вдивлятися в темряву, що виникає перед очима. Найчастіше перед ними не з’являлося нічого особливого — хіба срібляста Дніпрова течія, чи острів, чи дід Кібчик або його онук Демко Манюня. Та що пильніше, що дужче напружуєш уяву, то більше відкривається такого, чого простій людині не побачити зроду.
(Продовження на наступній сторінці)