— Ага, — здогадався Демко. — Тепер уторопав.
Проте Грицик його вже не слухав.
— От що, Марку, — звернувся він до Чортория. — Бери хлопців, — він кивнув на козаків, що наближалися, — хапайтеся за весла і відведіть цю лялечку у море. Тільки ж дивіться мені — щоб усе на ній було так, як і зараз. Чули, кому він належить?
— Та чули, — весело відгукнувся Чорторий.
— То ж паняйте, — наказав Грицик. — А нам з тобою, Демку, ще стане роботи. За мною!
І чимдуж подався назад. Демко затупотів слідом, не відстаючи ні на крок.
Проте дістатися до корабля вони вже не мали змоги. Пристань перед головним причалом була заповнена турками. У їхніх руках теж з’явилися луки, і тепер турки й козаки обсипали одне одного стрілами майже впритул. Кілька яничарів стрибнули у воду і зависли на веслах галери, не даючи їй відійти від берега.
А з воріт вихлюпувалися усе нові лави.
— Товариство, відходьте! — загукав Грицик до тих, хто був на галері. — Рубайте якорі!
На його крик озирнулися не лише козаки. Кілька стріл одночасно свиснули над Грициком, одна влучила в ліву Демкову голову. Не змовляючись, вони дружно шубовснули з набережної у воду і попливли під дерев’яний настил, до якого притулилася галера.
— Хлопці, подайте Демкові мотузку! — гукнув Грицик козакам, що перехилилися через облавок. — А я ще маю побалакати де з ким…
І, взявши в зуби ножа, він поплив до турків, що чіплялися за весла. Ті чимдуж заквапилися до берега.
Уже розвиднілося. Нізарбек і Селім-ага стояли на стінах і тоскно дивилися, що твориться перед їхніми очима. Козацькі стріли били прицільно і нещадно. Біля воріт купами лежали вбиті і поранені яничари. А той, хто пробував пробратися по тілах своїх товаришів, за мить теж ставав навіки лежачим тілом.
А тоді з тріском луснули якірні канати і галера спочатку повільно, а тоді все швидше почала віддалятися від берега. Слідом за нею рушили й козацькі чайки.
Селім-ага схопився за серце й тихо застогнав. А Нізарбек не відводив погляду від своєї яхти-красуні. Граційно погойдуючись на довгих скісних хвилях, вона разом з козацькими чайками поспішала до галери. Зі стін було видно, як вони наздогнали її ген на обрії і забігали довкола неї, мов каченята навколо матінки.
— Перевантажують мої скарби, — застогнав Селім-ага.
Нізарбек поглянув на нього і ледь втримався від скрушного зітхання: теж знайшов за чим побиватися! От-от його шию охопить зашморг — а йому усе ще ганчір’я в голові.
Під вечір галера повільно щезла під водою, а козацькі чайки безслідно розчинилися на обрії…
КНЯЖІ ТУРБОТИ
— Ви за це дорого заплатите, — пригрозив Ібрагім-бек.
Він сидів на коні. Цю ласку для нього, єдиного з усіх полонених турків, явив староста черкаський. Проте на таку увагу очаківський комендант не зважав. Він уже оговтався від переляку і тепер почувався шанованою людиною, яку несправедливо образили ці нерозумні дикуни. Тож його, комендантове, завдання — зробити все, аби вони жахнулися, утямивши, на кого здійняли руку.
— Жарти з Портою дорого вам обійдуться, — ще раз нагадав він.
Глузлива посмішка ковзнула по вустах старости черкаського.
— Та які ж це жарти? — роблено здивувався він. — Щось я ні в якому документі не читав, що ці краї належать Порті. Навпаки, скрізь писано, що це землі великого князівства Литовського. Так що, шановний, ми захищаємо те, що нам належить з діда-прадіда. Тож коли твої хазяї мають якісь плани щодо цієї землі, нехай домовляються з самим великим князем. А ми… — ввічлива посмішка знову ковзнула по вустах старости черкаського, — ми робимо лише те, що мусимо робити.
На це Ібрагім-бек не знав, що й сказати. Тож люто шмагонув коня і подався до порому, де на нього вже чекали його яничари. Незабаром пором відійшов від причалу і в супроводі козацьких човнів подався до кримського берега.
Староста черкаський полегшено зітхнув. Надто вже злим поглядом зирили на полонених яничарів учорашні невільники. Глинський навіть побоювався, що вони можуть не втриматись, і тоді проллється чимало крові.
На щастя, цього вже не станеться — незабаром турки опиняться на тому березі. І навряд чи знайдуться у них вагомі підстави скаржитися на жорстоке поводження козаків. Тож Порті треба добряче подумати, аби знайти привід для помсти!
А от щодо самого Менглі-Гірея… Цікаво, який він матиме вигляд, коли побачить, що зосталося від яничарського гарнізону? Чи не похитнеться бодай на йоту його віра в непереможність турецьких яничарів?
А тому залізо треба кувати, поки воно ще піддатливе.
Князь Глинський покликав писаря і продиктував йому листа до кримського хана. У ньому він похвалив мужніх чаушів Менглі-Гірея і висловив щирий жаль з приводу того, що шановний хан кримської орди не мав змоги бачити, як здаються на милість козакам їхні спільні вороги — турки. Далі князь висловив переконання, що оскільки казка про всемогутність султанського війська підірвана, то настала необхідність зустрітися і в дружній бесіді обговорити, як їм, сусідам, жити далі. От тільки про те, під чиєю рукою їм сусідити — під рукою турецького султана чи великого князя Литовського, — цього разу Глинський не згадав. І цим староста черкаський дуже ризикував, бо Менглі-Гірей міг би переслати листа до Києва чи й далі — і Глинський став би для Литви підступною людиною, що прагне домовитися з ворогом за спиною своїх володарів.
Доставити листа зголосився Швайка, посилаючись на те, що посол — особа недоторканна. Проте Вирвизуб, що був присутній при цій розмові, лише розсміявся.
— Посол — може, й недоторканна особа, — сказав він, — проте Швайка для татарів завжди лишиться Швайкою, незалежно від того, буде він послом чи навіть візиром султанським. Для них найбільше щастя — бачити його на палі.
По довгій суперечці вирішено було обійтися без послів. Натомість Глинський велів покликати юзбаші, полоненого татарського сотника. Глинський зустрів його як шановану людину — біля порога, провів до столу й сказав:
— Маю намір повернути додому усіх чаушів хана Менглі-Гірея. Тож прошу тебе, сотнику, взяти владу над ними.
Сотник промовчав. У його становищі суперечити не доводилося.
— А ще просив би тебе передати цього листа своєму ханові, — вів далі староста черкаський. — У ньому я, зокрема, пишу про хоробрість як твою особисто, так і твоїх чаушів. Не ваша біда, що ви потрапили у полон. Після того, як Ібрагім-бек велів усім здатися, ви просто не мали права боронитися далі. Чи не так?
— Дякую, шановний, — рвучко схилився сотник у поклоні. — Вічно молитиму Аллаха за твоє здоров’я.
— А щоб Аллах до твоїх молитов краще дослухався, прийми від мене і цього подарунка, — усміхнувся князь і передав сотникові тлустого капшука.
У сотника був такий вигляд, що Вирвизуб не втримався і прошепотів на вухо Швайці:
— Ладен битися об що завгодно, що тепер він згоден не лише передати листа ханові, а й порішити його самого.
Князь вийшов на причал, щоб особисто проводити полонених. А коли човни з ними загойдалися на короткій хвилі Дніпровського лиману, староста черкаський перевів погляд на море.
Проте на ньому, як і раніше, не виднілося жодного вітрила. Човни, на яких кинувся в погоню Грицик зі своїми товаришами, усе не поверталися. Яка їхня доля, не відав ніхто. Розметало бурею? Та ж ночі стояли тихі й погідні, і ніхто ще не бачив, аби шторм лютував в одному лише місці. Правда, дехто припускав, що Грицик, погнавшись за галерою, зопалу наскочив ще на одну, і ті об’єднаними зусиллями потопили козацькі човни. Треті стверджували, що Грицик з товариством просто заблукав поміж хвиль. Проте тут-таки зрікалися свого здогаду, бо навіть малій дитині було відомо, як знайти зворотний шлях: треба просто брати в протилежний від полудневого сонця бік.
Проте якщо козаки тільки гадали, що трапилося з їхніми товаришами, то князеві Глинському не було часу навіть на гадання. Він передовсім мав вирішити, як бути з колишніми невільниками.
Чоловіки воліли за краще лишатися з козаками, а от жіноцтво, хворих та знеможених князь велів посадити на гарби, видав трохи збіжжя та дещо з тих речей, що його козаки видобули з очаківських гамазей та хлібниць. Гарби довгою вервечкою потяглися у бік Чорного лісу. А щоб на них не налетіли буджацькі чи якісь інші татари, Колотнеча з п’ятьма сотнями відчайдухів подався у напрямку Коцюбіїва. Розрахунок був простий: викривши у себе під боком таку силу, буджацькі татари геть забудуть про Чорний ліс.
А з тими, хто лишався, треба було докінчити нищення фортеці. Сотня козаків, що залишилася, навряд чи спромоглася б швидко знести стіни. Тож Глинський з Вирвизубом уже вкотре позирали на море: як би зараз знадобилися зайві руки! І тут Вирвизуб знайшов чудовий вихід: він закликав місцевих мешканців розібрати фортечні мури для власних потреб. Розрахунок його виявився безпомилковим: за кілька днів від мурів лишилося саме кришиво.
Вчора повернувся Колотнеча зі своїм загоном. З ними було до півсотні невільників, визволених у Коцюбієві, і триста буджацьких коней. Колотнеча повідомив, що їхні хазяї разом з турецькою сторожею зачинилися в тамтешній фортеці Ені-Дунья і навряд чи в найближчі дні висунуть звідтіля носа.
Тепер основна увага Глинського була спрямована на Крим. Князь усе ще сподівався на Менглі-Гіреєву відповідь.
(Продовження на наступній сторінці)