— От-от, — пожвавішав Барбула. — І вірші вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообіцяй нам не чіпати дітей.
— Ні, — відрізала Омаша. — Ніколи!
— Тоді... тоді я теж піду. З Бухтиком.
— Ну і йди собі на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Аніскілечки! Правильно, батьку?
Барбула не відповів. Він думав. І від тих думок голова його ладна була розлетітися на друзки.
"Чара, Бухтик... Та що ж це воно робиться? Як же мені жити без них? — журився він. — Невже нічого не можна вдіяти?"
Нараз господар затону підвів голову і обвів своїх дітей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав він. — Вдіяти, бачу, не можна нічим. Треба когось висилати з затону. І моя батьківська воля така, що у вигнання піде не Бухтик, а ти!
І його вказівний палець зупинився на Омаші.
СУХОДИХ
Після вигнання Омаші господар затону зовсім занеміг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусідній річечці, і Барбула пообіцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
І все ж він страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що інакше вчинити не зміг.
Господар затону повільно плив дном річки і бурчав на весь світ: на мальків, котрі вічно плутаються під ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пізно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зібрався було побурчати і на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому відбувалося щось надзвичайне, бо з вікон і дверей раз по раз вилітали тисячі повітряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомість Барбулою оволоділа здорова цікавість. І була вона настільки сильною, що поважний господар затону, ніби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу і обережно заглянув у вікно.
І ось що він побачив.
Відомий винахідник сидів на колоді посеред кімнати і тримав у роті одразу дві довгі гнучкі трубки. Із однієї трубки він вдихав воду, а в іншу видихав. Вдихав і видихав. Вдихав і видихав. І обличчя його аж сяяло від задоволення.
А трубки тяглися із скриньки, що була прилаштована на Бухтиковій спині.
— Що тут робиться? — поцікавився Барбула. — І чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не відповів. Йому було ніколи. Він лише кивнув головою, запрошуючи батька увійти до будиночка. Бухтик ніяк не міг надихатися як слід. Він навіть очі заплющив від задоволення.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарешті Бухтик вийняв трубки з рота. Потім зняв скриньку і обережно поклав її на коліна. Лише після цього подивився на Барбулу і сказав:
— Нічим ти мені вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нічим? Я ж для тебе все, що завгодно...
— Ні, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, мені допомагали Сергійко і дядько Костя...
Бухтик показав на скриньку з трубками і додав:
— Поки що це мій найкращий винахід. Він переверне все життя в нашому затоні.
— Не треба перевертати, — поспіхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи мені, що то за штукенція і для чого вона.
Бухтик хитро примружив очі.
— Невже не здогадуєшся?
— Кгм-мм... На щось ніби схоже, — невпевнено відказав Барбула і почав розглядати останній винахід свого сина. Винахід цей і справді був на щось схожий. Трубки були схожі на звичайні гумові трубки, скринька теж нічим не відрізнялася від тих, що їх Барбула інколи знаходив у річці.
— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку річ, щоб можна було дихати на суходолі? — прийшов Бухтик батькові на допомогу. — Так от, цю річ я змайстрував.
У Барбули навіть подих перехопило.
— Невже суходих?
Бухтик задоволене кивнув головою.
— Атож. Він і є.
Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навіть понюхав їх навіщось.
— Велике тобі спасибі, — сказав він. — От тільки... чи безпечний він? Чи надійний?
— Ну аякже! Як і все, що я змайстрував до цього.
— Саме це мене і хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.
— Та ти що — не віриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!
Вони рушили до верболозу. По дорозі Барбула раз по раз позирав на небо і занепокоєно похитував головою: на ньому не було ані хмарини. В такі дні підводні мешканці навіть носа не потикають з води.
— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовірливо запитав він сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!
Бухтик зневажливо стенув плечем.
— Мене це зовсім не турбує, — відказав він і підніс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повітря. А ось через цю — видихати. Зрозумів?
Барбула довго розглядав скриньку з трубками.
— Гм-мм... воно, звісно... І довго так можна дихати?
— Скільки завгодно. Була б лише вода в скриньці. Ну, я пішов.
Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув і сміливо вийшов з води.
Господар затону отетеріло спостерігав за синовими діями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж відкинув би копита... А Бухтикові хоч би що — прогулюється, ніби в себе вдома.
— Агов, Бухтику! Ти хоча б совість мав! — не витримав врешті-решт Барбула. — Може, я теж хочу спробувати!
Бухтик не заперечував. Він одразу шубовснув у воду і скинув спорядження. Потім замінив воду в скриньці і припасував пристрій на батьковій спині. Після всього відступив на кілька кроків, прискіпливо оглянув Барбулу з ніг до голови і з сумнівом похитав головою.
— Мабуть, ця скринька тобі замала, — зауважив він. — Тобі швидше підійде цистерна. Чи хоча б бочка... Але для початку, думаю, підійде й таке.
Підбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег і ступив перший крок... Затим — другий, третій.
"Пече, — подумав він. — Все ж терпіти можна. Головне — я дихаю на суходолі!"
П'ятий крок, десятий...
Зненацька Барбула зупинився, відчайдушне замахав руками і чимдуж рвонув до рятівного затону.
— Чого ти? — запитав Бухтик. — Злякався, чи що?
Барбула не відповідав. Він виштовхнув трубки і пожадливо ковтав воду.
— Коли б то лише налякався! — прийшовши нарешті до тями, почав він. — Коли б то тільки це! Я ледве не задихнувся, ось що!
Бухтик став метушливо ритися в суходиху.
— Не може бути, — бурмотів він. — Принцип дії перевірено... Зараз дізнаємося... Напевно, щось трапилося з подачею води... Ага, ось воно що! — І Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. — Все ясно — це вони забили трубку. Треба встановити фільтр, та й годі. Такий, як в колодязі дядька Кості.
Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навіть для чогось понюхав.
— Фільтр, кажеш... А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду?
Бухтик ошелешено витріщився на батька.
— А й справді... — вражено видихнув він. — Можна брати воду на чистому місці... Та ти, батьку, виявляється, міг би й сам стати неабияким винахідником!
— Таке скажеш... — ніяковіючи, усміхнувся Барбула.
А про себе подумав, що стати винахідником не так вже й важко. Варто лише зрозуміти, що до чого.
ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ
День був тихий і хмарний. Якраз підходящий для того, аби старі приятелі могли зустрітися.
Непосидющий Даваня, як завжди, дзиґою крутився на прибережному корчі. Він не міг відвести захопленого погляду від Барбули. Ще б пак — далеко не кожному доводилось бачити господаря підводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолі.
— Оце так-так! — вигукував Даваня. — От дає! Куди моїм зайцям до нього!
Втішений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.
— А ти чого мовчиш? — повернувся Даваня до Бухтика. — Що нового у санаторії?
— Та-а... Все гаразд.
— Як там Вітя, мій знайомий, поживає? Мабуть, ще й досі вовки сняться? Гай-гай, хотілося б знову зустрітися з ним, та все часу не виберу.
— Непогано почуває, — знехотя відказав Бухтик.
Даваня пильно подивився на нього.
— Сьогодні ти якийсь не такий, як завжди, — зауважив він. — Щось трапилося, так?
— Поки що ні... Але незабаром трапиться.
— А що саме? — насторожився лісовик.
— Сергійка і Олю мами хочуть забрати додому.
Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув:
— Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очі напущу — довіку до санаторію не доберуться!
І Бухтик трохи втішився.
"А й справді — чому б не зробити так, як каже Даваня? — подумав він. — Мами походять-походять лісом, та й поїдуть назад. А Сергійко з Олею залишаться..."
Барбула врешті-решт втомився гасати на березі і з розгону шубовснув у воду.
(Продовження на наступній сторінці)