1
Чи ж не гоже ж то нам буде
Словом давнім, брате,
Словом трудних оповідок
Пісню надпочати,
Пісню тому Ігореві,
Святослава сину,
Що водив колись на бійку
Храбрую дружину?
Та й почати тую пісню,
Як билина бає,
А не з думки, не з замислу,
Як Боян співає.
Бо Боян той, як кому лиш
За пісню береться,
То мислею по дереві
Так і розтечеться.
І ганяє сірим вовком
Через гори, яри,
І літає орлом сивим
Під самії хмари.
І лиш було усобиці
Давні спогадає,
Десять соколів на стадо
Лебедів пускає.
І которую лебідку
Сокіл дотикає,
Та лебідка попереду
Пісню і співає
То старому Ярославу,
То тому Мстиславу,
Що касозького Редедю
Зарізав на славу.
Або коли спогадає
Недавню годину,
То й Красному Романові,
Святослава сину.
Не соколів на лебідок
Той Боян пускає:
То він пальці свої віщі
На струни спускає.
І на живі тії струни
Лиш пальці наскочуть,
То вони вже самі славу
Князям і бренькочуть.
Так пічнемо ж собі, брате,
Пісню ту співати
Від Владимира старого
До Ігоря того,
Що закріпив собі розум
На буйнії волі,
Що наострив своє серце
Одвагою в полі;
Що з одваги і дружину
Повів молодецьку
За рідную землю руську
В землю половецьку.
2
Глянув Ігор против сонця —
Сонце померкало,
І од него ціле військо
Тьмою прикривало.
А він каже до дружини:
"Браття і дружино!
Лучче ж нам потятим бути
Ніж в полоні гинуть!
А сядемо, милі браття,
На бистрії коні,
Подивимся, погуляєм
По синьому Доні!"
Спала князеві охота
Дону скуштувати;
І в запалі забув знам'я
І став промовляти:
"Хочу з вами, русинами,
Військом молодецьким,
Коп'є своє приломити
В полі половецькім
Хочу в полі половецькім
Голову зложити
Або Дону великого
Шеломом попити!.."
О Бояне мій, Бояне!
Старий соловію!
Пощебечи полки тії,
Бо я не умію.
Ти по дереві мисленнім
Соловейком граєш,
Ти до хмари і до неба
Думкою літаєш.
Ти споїв би враз і славу,
І тодішнє горе,
Ти слідив би за Трояном
Через ліса-гори.
Скажи ж мені, як почати,
Подай мені руку!..
Може, було так співати
Олегову внуку:
Не соколи через поле
Од вітру несуться,
Галичі стада до Дону
Великого б'ються.
Або, може, мій Бояне,
Велесовий внуче,
Може, мені так почати,
Може, буде лучче:
Іржуть коні за Сулою;
В Києві весілля;
Трублять труби в Новограді,
Стяги край Потивля.
Ігор тілько Всеволода
Милого чекає.
Аж Всеволод прибуває,
Брата і вітає:
"Один ти, мій брате-світе!
Одна моя слава!
Таж обидва ми, Ігорю,
Сини Святослава!
Сідлай, брате, свої коні,
А мої готові,
Там, у Курська, осідлані
Стоять наготові.
А мої куряни — жваві
І свідомі діти:
Вони в мене під трубами
Змаленьку вповиті,
Кінцем коп'я годовані,
Зросли у шеломі,
Путь-дороги їм відомі,
Яри їм знакомі.
У них луки натягнуті,
А тули одкриті,
У них шаблі наострені
Ще й крівлею злиті.
Самі скачуть серед поля,
Як вовки кроваві,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави!"
І вступив могучий Ігор
В стремено ногою.
І поїхав з своїм військом
По чистому полю.
Сонце йому путь-дорогу
Тьмою заступає,
І ніч стогне і грізьбою
Птахів розбуджає,
І звірина серед степу
Свище, завиває
І на дереві високім
Диво викликає.
І шле чутку на Помор'є,
Сулу і Суроже,
Волгу, Корсунь і до тебе,
Тьмуторканський боже.
І половці неготові
Дороги обрали
І до Дону великого
Степом пробігали.
І скрипіли їх теліжки
В опівнічну пору,
Як лебеді розпущені
По синьому морю.
Веде Ігор своє військо,
К Дону поспішає,
А біда його без часу
Птахів попасає.
Та й вовки в ярах подобно
Лиха виглядають,
І орли на кості клектом
Звірину скликають.
На червоні щити брешуть
Степові лисиці…
О Руськая земле, земле!
Ти вже на границі!
Довго-довго ніч смеркає,
Зоря-світ запала,
Мла по полю розкотилась,
Поля повкривала.
Заснув щебет соловійний,
Галки починають,
А русини серед поля
Міцно спочивають.
І все поле згородили
Своїми щитами,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.
3
Рано в п'ятницю русини
Половців нагнали
І полки їх поганії
Прахом потоптали.
І розсипались стрілами
По вражому полю,
Красних дівок половецьких
Гнали у неволю.
Брали злото й паволоки,
Брали й оксамити,
А лишкою мости собі
Почали мостити.
І мостили по болотах
Та по трясовинах
Опанчами, кожухами,
Зроччям половчина.
А червоний стяг і чілку,
Білую хоругку
І ратище срібне дали
Олегову внуку.
І Олега гніздо храбре
Спочивати сіло;
О, далеко ж воно, бідне,
В поле залетіло.
Ніби воно й не родилось
Само для обижі
Ні соколу, ні кречету,
Ні звірині хижій;
Ні соколу, ні кречету,
Ні орлову сину,
Ані тобі, чорний ворон,
Вражий половчину!
А Гзак уже сірим вовком
Вибігає з дому,
А за Гзаком Кончак їде
К великому Дону.
На другий день дуже рано
Руські поглядають,
Аж криваві в небі зорі
Світ оповідають,
Чорна туча іде з моря
І закрити хоче
Штирі сонці, і по нії
Блискавка мигкоче.
Бути-бути сього ранку
Великому грому,
І дощеві йти стрілами
З великого Дону!
Тут-то коп'ям проламатись
В полі половецькім,
Тут-то шаблям потріщати
В шеломи полвецькі
На сій річці, на Каялі,
Край тихого Дону…
О Руськая земле, земле!
Вертайся додому!
Ото й вітер, внук Стрибогів,
Замахав крилами
На Ігоря військо — з моря
Повіяв стрілами.
І движить земля і стогне,
Ріки текуть мутно,
Порох моле покриває,
Стяги мають смутно.
Ідуть з Дону, ідуть з моря
Половецькі сили,
Зі всіх сторін Ігореві
Полки обступили.
І бісові діли криком
Все поле укрили,
А червоними щитами
Русини покрили.
Закричали половчани,
Заіржали коні.
А ти, туре Всеволоде,
Стоїш на бороні!
Ти на військо половецьке
Прискаєш стрілами,
Ти гримиш об їх шеломи
Стальними мечами.
Куди скочиш, де посвітиш
Шеломом блискучим,
Там голови половецькі
Валяться на кучі.
І шеломи оварськії
Щербаті валились,
Бо у тебе, Всеволоде,
Стріли закалились.
Якії ж то, мої браття,
Дорогії рани!
Він забув життя і шани,
Чернігів коханий.
Забув княжиї звичаї
І столицю ясну,
І княгиню свою милу,
Глібовну прекрасну.
4
Були віки Троянові,
Літа Ярослава,
Були бійки і Олега,
Сина Святослава,
Що, бувало, лиш крамоли
Мечем висікає
То по цілій землі Руській
Стріли розсіває.
Що, бувало, в Тьмуторкані
В стремено ступає,
А Ізяслав у Києві
Брязки зачуває, —
А Владимир Всеволодів
Хоч сам не без духу,
У Чернігові щоранку
Затикає вуха.
Тогді й самого Бориса,
Сина Вячеслава,
Привела на суд до себе
Олегова слава
І поклала на зелену
Кінську паполому
За обижу Олегові,
Князю молодому.
Там і князя Ізяслава
Вони доконали,
І Святополк свого батька
Із тої Каяли
Повелів на коні взяти,
На угорські коні,
Та відвезти до Києва
До церкви святої.
О, Олега Гориславця
Війни пам'ятались:
Тогді землі в усобицях
Росли й засівались,
І життя Дайбога внука
В крамолах губилось,
А з-за князів і їх людям
Віку вкоротилось.
Тогді рідко в землі Руській
Орачі співали,
А частіше коло трупів
Ворони кричали,
Та ще галич лепетала
І збирала діти,
Коли з ними на поживу
Хотіла летіти.
Тако-то, люди! Були бійки,
Були в нас і смути,
Та такої, як се була, —
Такої й не чути!
З рання світа до вечора
З вечора до світа
Летять стріли каленії,
Як град серед літа,
Гримлять шаблі об шеломи,
Коп'я молодецькі
Тріщать в полі чужоземнім,
В землі половецькій,
Чорна земля під копитом,
Як та рілля, зрита,
Всі костями засіяна
І крівлею злита.
Полягли там Всеволода
Полки головою,
І по цілій землі Руській
Ізійшли тугою…
А що ж мені зашуміло
Рано за горами?
А що ж мені задзвеніло
Ще перед зорями?
То князь Ігор своє військо
В поле завертає,
Бо жаль йому Всеволода,
Що вже погибає.
І билися день, і другий,
І третій день бились,
Та в полудень і Ігоря
Стяги повалились…
Тут-то браття розлучились
З берега Каяли,
Тут для себе кривавого
Вина не дістали.
Тут лиш військо докінчило,
Сватів напоїло,
А само за Руську землю
Землі попоїло.
Никне трава жалощами,
Листя ізсушились,
І дерево небологом
(Продовження на наступній сторінці)