«Уривок із поеми» Ігор Римарук

Читати онлайн поезію Ігоря Римарука «Уривок із поеми»

A

1 c.

    ...Це юності мотиви опівнічні,
    це карнавальний дим довкола плах,
    двосічний дотеп і свіча у січні,
    бравада крові й бородатий страх,
    це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
    Це дім, де рок – оброком, а за крок
    з пожовклих довоєнних сторінок
    співали соловецькі соловії, –
    чи думав ти, який у них хосен?
    Та вже світало, і лунав Дассен.

    А місто віршів, бунтів, поцілунків
    явило інший лик із інших сцен,
    коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
    як сюзерен, виходив манекен,
    коли зіниці клались на полиці –
    і літери сахалися зіниць,
    коли занадто мертва смерть дзвіниць
    дірки засклила в хроніках столиці
    й хіба що голубам служило скло...
    Невже тоді нічого не було?!

    Були ж неопалима віща круча
    й немилосердне в щирості село,
    його щетина спогадів колюча
    й невіра в балакуче ремесло.
    Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
    листок на плесі й полотняний сніг,
    перешепти в кав’яреньках тісних
    про білу квітку і про скіфську далеч, –
    дарма, що хрестовик собі сотав
    безбарвну і солодку нить октав.

    Іще не відшуміли бурі в склянці,
    коли, з космацьких зринувши отав,
    убогу тишу, як підлогу в танці,
    двадцятилітній вітер розхитав,
    озвучивши потоки світлі й темні,
    розгледівши в імлі стражденний лик
    того, від кого одвернувся вік,
    почувши й відголоски потаємні,
    й біловолосу жінку на скалі,
    і рід її – в ганьбі або в землі.

    Коли уламки вівтаря в дровітню
    складали, нагорлавшись при столі,
    розворушило ватру старожитню:
    "Скажіть мені, поети Василі!.." –
    заговоріть, поети, хто як може,
    щоб задихнулись в подушках пухких
    обрізані рядочки, для яких
    задовге навіть найкоротше ложе, –
    хоча здавалось: звідки серед пуст
    узявся той всевидящий прокруст?

    Допоки лаври, впавши на литаври,
    глушили слав і слів смертельний хруст,
    "Печальний етнос, трохи що не маври!" –
    у закарпатця вирвалось із уст.
    Допоки цвів у поступі повзучім
    безпам’ятний співучий переляк,
    своє тернове поле подоляк
    ніяк не міг обміряти співзвуччям,
    і реготав у риму Асмодей –
    львів’янин-батяр, бородань-спудей.

    Коли душа потроху відмокає,
    напередовець із підгір’я, де й
    пісні – живі, вертепи відмикає
    і скрипку притискає до грудей.
    Заціпило узір парадним ряднам,
    затіпало сановні тілеса, –
    і площа вознеслась у небеса,
    обвита шумовинням виноградним,
    і крізь епохи й війни, сміх і схлип
    доніс до нас крихкий даґеротип.

    А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
    Чи розібратись в ньому не могли б?
    А може, є в тім умисел прозорий,
    що запізнали й полиновий хліб?..
    Куди пощезнуть відблиски примарні,
    коли доба не черт і рез, а криз
    високі строфи профільтрує крізь
    цідилку з респіраторної марлі?
    Так, це новий, немолодий мотив, –
    але кого він вбив чи захистив?..