Діти добряче вимокли і сховалися під деревом. Лапаті віти були за надійний дах. Сюди не впало жодної краплини. Всі вдячно дивилися на Лариску, Дівчинка знітилася і пробурмотіла:
— От тільки я обіцяла зварити борщику, а варити ні з чого…
Посідали, угрілися в теплім моху. Було добре і затишно, і кожен відчував себе в повній безпеці.
Антошка прихилився до стовбура і заплющив очі. Йому ввижався піонерський табір, товариші, піонервожата Ліна Стьопівна. Йому зробилося соромно, що через його легковажність табір хвилюється, і їх уже, певне, шукають по всіх лісах.
Тоненький і ніжний голос зачувся обіч:
— Хлопчику, не бійся мене! І нікому нічого про мене не кажи. Так треба.
Антошка побачив серед трави золоту змійку. Хто з дітей не боїться гадюки! Хлопчик хотів скочити на ноги, але змійка так само ніжно заспокоїла:
— Не лякайся! Я прийшла до тебе від нашого нового лісу.
Змійка була маленька, її шкіра і тендітна голівка переливалися золотом. Маленькі очі, схожі на блискучі червоні гудзички, дивилися на Антошку довірливо.
"Навіщо я їй?" — думав Антошка.
— Не дивуйся, — сказала змійка. — Ми вирішили помогти тобі і твоїм друзям.
"Як вони можуть мені допомогти?".
— Дуже просто, — відказала змійка, хоч хлопчик і не розтуляв вуст. — Я тобі вкажу близенький і безпечний шлях до Синьої гори. Там ти знайдеш твою різьблену скриньку. "Це було б чудово! — подумав хлопчик. — А чи можна вірити змійці? Біла ворона нам спершу теж сподобалася…" Змійка продзвеніла:
— Мені можна вірити, хлопчику любий! Бевзь нищить наші ліси і перетворює їх на обідрані стовпи А ти з своїми друзями створив новий ліс. Люди Бевзя його підпалили, а ти і твої друзі викликали цілющий дощ. Бевзь ворог природі, а ви її оборонці. Ви наші друзі, хлопчику!..
Антошка подумав: "Треба порадитися з своїми". Змійка вигукнула:
— Якщо ти хоч слово скажеш комусь про мене, я не зможу тобі допомогти! Тільки тобі дозволено зо мною розмовляти і на мене дивитися!
"Чи й справді? — подумав Антошка. — Хоч би знати, який це шлях вона покаже…"
— Іди за мною, це поруч, — сказала змійка і ковзнула у зарості. Тільки видко було, як пливе над травою її золота голівка.
Антошка ступив десяток кроків і опинився біля купи каміння.
Змійка прослизнула під великий плескатий камінь. Антошка схопився за його мокрий край, напружився і відвернув набік.
Перед ним був вузький отвір. Униз вели східці з такого самого дикого каменю. На найвищій сходинці бубликом згорнулася змійка.
— Звідкіля взялася ця діра? — здивувався Антошка.
— Вона тут була завше.
— А куди ж вона веде?.
— У підземний хід. Ним ти вийдеш просто до Синьої гори. Він рівний, як стріла. Це найкоротший і найзручніший шлях! А бевзики про нього не знають.
Нехай друзі залишаться тут, вирішив Антошка бо спершу треба зробити розвідку. Не можна забувати уроку, що їм дала біла ворона.
— Ти підеш один? — ображено спитала змійка. — То ти не віриш нам?
— Пробач, — зніяковіло відповів Антошка. — Але я інакше не можу.
— Як хочеш, — змійка похилила голівку. — Моє діло — показати дорогу, а ти як знаєш.
Антошка сказав їй почекати, а сам повернувся до друзів.
— З ким це ти там розмовляв? — спитав Дениско. — Ми чули твій голос.
— Та… це я сам з собою. Я знайшов підземний хід і хочу піти на розвідку. А ви мене почекайте тут, Домовились?
Лариска кинулася до нього:
— Сам не ходи, Антошко! Я боюсь!
— Треба йти. Ми, здається, знайшли найближчий шлях до мети. Я тільки хочу перевірити, а тоді! ми всі туди підемо.
— Не ходи, Антошечко, любесенький!.. — Лариска схопила хлопчика за плечі. — Не пущу!..
Антошка насупився:
— Вічно ці дівчата!.. — Він одірвав од себе руки Лариски і навіть відштовхнув її. — Одчепися ж!
Лариска відступила і похилила голову. Антошка махнув друзям і пішов.
Не пройшов він і кілька східців униз, як опинився в темряві. Попереду світилася золота змійка.
— Ну, сміливіше, — підбадьорила вона. — Тут дуже темно, але ж ти мене добре бачиш! Я повзтиму попереду, а ти сміливо йди за мною. Готовий?
— Готовий, — глухо відказав Антошка.
І вони пішли. Навколо було так темно, що Антошка не бачив нічого — ні стелі, ні стін, ні підлоги. Повітря було вологе і прохолодне. Попереду золотим струмком текла змійка, а Антошка крокував за нею.
Підземний хід і справді був рівний як стріла.
Жодного разу не довелося завертати. Хлопчик підняв руку і зачепив за склепіння. Воно було часом земляне, часом — кам’яне, холодне.
Озирнувся. Слабкого світла від входу вже давно не стало видко.
Антощині кроки відлунювали спереду і позаду, і могло здатися, ніби під склепінням іде не один, а багато хлопчиків.
А змійка текла і текла золотим струмочком — безгучно, швидко, впевнено. Вона перестала відповідати на Антощині роздуми і знала тільки одне — вести його вперед.
Лунали кроки…
Антошка ніколи пізніше не міг пригадати, скільки часу йшов. Мабуть, довго. Та ось змійка спинилася. Командир підійшов до неї.
— Я далі не можу, — сказала вона.
Голос її став неприємний, рипучий. Та хлопчик не звернув уваги.
— Ступи ще п’ять кроків — і побачиш вихід з підземелля, — пояснила змійка. — Нічого не бійся. Ну? Сміливіше!
Антошка ступив уперед.
— Раз… Два… Три… Чотири… Ой!..
На п’ятому кроці нога ступила в порожнечу. Антошка зойкнув і полетів униз… Гоп! — він упав на вологу землю. Дуже забив лікоть і коліно. — Де я? — гукнув хлопчик. — Змійко, ти де?!
— Я тут, а ти на дні чорної ями, — почув він згори. То був знайомий голос: скрипучий, як старі ворота!
Антошка, забувши про біль, схопився на ноги і глянув угору. Там, звідки він тільки-но звалився, сиділа біла ворона. Її червоні очі палали зловтіхою Вони так палали, що освітлювали яму примарну світлом.
Глибока й холодна яма мала земляне дно, стіш з слизького чорного каменю. З неї нізащо не вилізеш без допомоги.
— Не вилізеш! — каркнула ворона. — Тобі ж відразу сказали, чемно так сказали, як вихованому хлопчикові: підемо, ми тебе вкинемо у чорну яму Не схотів? Ха-ха-ха!.. От ти і в ямі! Накази Бевзя П’ятого (чики-брики) завжди виконуються!
— Де змійка? Де золота змійка? — спитав Антошка безнадійно.
— Ха-ха-ха! Ти ще й досі не зрозуміло, дурне хлопченя? Змійка — це була я! Я!.. Я!.. Я!!!
Від цих вигуків Антошку щораз сіпало і поза шкірою бігав мороз. Чи ви чули, як рипить пісок між уламками скла? Або як скавулить тупий ніж по залізу? Приємно? Отак було і йому!
— Я можу перевернутись на кого схочу! — тішилась ворона. — На змію, на велосипед, на крокодила!..
— А на мокрицю можеш? — спитав Антошка.
— Можу!
— Не вірю.
Ворона зареготала:
— Ти кинь ці штучки!.. Я тебе наскрізь бачу!.. Хочеш зо мною зробити так, як кіт у чоботях з відомим людожером?! Ха-ха-ха!.. Нема дурних! І годі, перестань базікати, бо коли я приберу свого власного вигляду, ти умреш од страху!..
Тут ворона гучно засміялася і зарипіла, наче сто п’ятдесят старих воріт, змахнула крильми, підстрибнула, і Антошка почув, як вона легко затулила отвір підземного ходу чорною брилою.
Потім злетіла. Кружляючи, піднялася до верхнього краю ями. Її очі освітлювали такі самі чорні слизькі стіни. А вгорі вони освітили ляду.
Ворона залопотіла крильми по ній. Її, мабуть, зверху про щось запитали, бо вона прокаркала:
— Це я, наш найрозумніший (чики-брики). Їхній командир уже тут, у чорній ямі! Твій наказ (чики-брики) виконано!
Після цього ляда прочинилася, впустивши до ями поїлки рожевого світла, і ворона вислизнула нагону Кришка впала. Знову стало зовсім темно.
Антошка зрозумів, що яма викопана просто під оселею Бевзя П’ятого.
Лічилка викриває підступного ворога
Дощ ішов і йшов не вгаваючи. З віт, які досі надійно прикривали друзів од води, почали зриватися важкі краплини. І скоро в лісі не зосталося жодного місця, де б можна було сховатися.
Настала ніч. Антошка не повертався. Дениско довго зазирав до чорного отвору підземного ходу, але під землею було ще темніше, ніж у лісі.
— Треба всім іти і рятувати Антошку! — запропонувала Лариска.
— Може, цей хід веде до самого Бевзя? — міркував Кузька. — Але ж ми такі сильні і розумні, Що нам ніщо не страшно. Ходімо туди!
Кив задумливо кивав:
— Якби з нами був Антошка — я б перший кинувся в ту діру. А без нього — навіть не знаю як…
Дениско довго мовчав, а потім сказав так:
— Я думаю, що Антошка потрапив у засідку, якщо ми підемо за ним — ми теж можемо пропасти.
— То що ж, покинути Антошку в біді! — обурилась Лариска.
— Ні, ми його не покинемо. Але нам треба діяти дуже обережно…
(Продовження на наступній сторінці)