Перший радник віддав наказ і на чолі бевзиків поїхав до Заздри.
Близько околиці лишив загін і далі рушив сам. Він скрадався понад дорогою, поки не побачив неподалік гурт заздр, що стояли над рівчаком і дивилися, як тече вода.
— Заздри! — покликав безвусий.
Ті подивилися на нього і, дуже задоволені, підійшли. Вони вперше зустріли істоту, якій не було за що заздрити. Такого страхітливого опудала, як безвусий, ніхто з них не стрічав ніколи в житті.
Заздри відчували себе надзвичайно гарними поруч нього…
— А скажіть, до вашого міста приїхали чужі діти на велосипедах?
— Приїхали.
— Ви їм заздрите?
— Заздримо.
— Тим дітям є за що заздрити. Заздри зітхнули.
— Вони так гарно вбрані, що ой-ой-ой!.. Заздри понуро мовчали…
— У них такі велосипеди, що уй-уй-уй!.. І вони щодня їдять. А вчора — це я точно знаю! — вони їли аж двічі!
Заздри проковтнули слину.
— Але все це — тьху! — як порівняти з тим, що буде. Кожен з них матиме не один, а три велосипеди. Перший — червоний. Другий — блакитний.
Заздри розгубилися.
— А третій — рожевий!
Заздри були приголомшені.
— І це ще не все! — натхненно продовжував безвусий. — Кожен з них матиме будинок і садочок, де ростиме так багато суниць, що їх можна їсти безперервно, і все одно не з’їси!
Так скажено заздри ще нікому не заздрили:
— Найголовніше! — тут безвусий підняв пальця. — Вони щоденно, вранці, вдень і на ніч, їстимуть цукерки "Ведмедик клишоногий" і "Білочка". — Безвусий притишив голос і вкрадливо спитав: — А ви б хотіли, щоб чужі діти ніколи цього не мали?
— Хотіли б!
— Так-от, вони все це матимуть, якщо піднімуться на Синю гору. А коли ви їх туди не пустите — вони назавше зостануться жалюгідними, задрипаними, голодними й нікчемними. Вони стануть такі нещасні, що на них гидко буде дивитись!
Заздри трохи пожвавішали. Але вони все ще не взяли до тями, куди гне безвусий. А він знав куди:
— Не випускайте їх із Заздри — от і все!
Заздри від радості підстрибнули і притьмом помчали до міста, щоб підняти всіх своїх земляків проти чужих дітей.
Безвусий хижо мугикнув і свиснув бевзикам:
— За мною! На Синю гору! В обхід міста!
Скочив на віслюка і гупнув його ногами під живіт.
Єдиний випадок, коли рогатка принесла користь
Не встигли наші друзі посідати на велосипеди, як їх оточили заздри. Спочатку в їхньому галасі нічого не можна було розібрати. Потім діти почули, що найчастіше заздри повторюють одне:
— Не пустимо!.. Не пустимо!.. Не пустимо!..
Кілька найсміливіших заздр ухопилися за велосипеди. Машини зникли в натовпі.
Антошка спробував їх умовити:
— Що ви робите? Нам треба їхати на Синю гору!
— Не пустимо!
— Чому? — спитав Антошка як тільки міг лагідніше. — Нам уже давно час вертати додому! Ми не можемо назавжди залишатися у вас.
— Не пустимо!
Дениско підняв руку.
— Послухайте, — сказав він, — ми нікому не хочемо зробити погано. Ми хочемо, щоб усім, і вам теж, було добре…
— Не пустимо!
Дениско розважливо продовжував:
— Ви собі тільки уявіть: ваші рідні пішли в ліс по суниці і не повертаються два дні і дві ночі! Так і ми. За нас удома дуже, дуже хвилюються…
Звісно, заздри не могли собі уявити, як це люди хвилюються, коли хтось довго не повертається з лісу. Вони самі ніколи не хвилювалися за інших.
Над галасом звився дзвінкий Ларисчин голосок:
— Дівчатка! Заздри-дівчатка! Ну, скажіть же хлопчикам! Навіщо нас затримувати? Ви ж добрі, дівчатка, ви ж хороші, я знаю…
Заздри-дівчатка розгублено змовкли. Але хлопчики закричали ще голосніше:
— Не пустимо!
Тоді з натовпу вийшла дівчинка-заздра, котрій Гулька сьогодні пошматувала хустинку. Вона заклала руки за спину і витягла до Лариски своє худе обличчя. Очиці у неї світилися холодною цікавістю:
— А скажи, якщо ви поїдете на Синю гору, — ви тоді станете жити у міцних затишних будинках?
— Авжеж!
Заздри загули. Дівчинка криво всміхнулася і запитала ще:
— І ви тоді їстимете двічі на день?
— Чому ж двічі! — здивувалася Лариска. — Тричі або й чотири рази. Це в кого який режим.
Знявся несамовитий лемент.
— Не пустимо!..
Антошка не витримав. Він розсердився.
— Дурні заздри! Та якщо ми поїдемо на Синю гору, ми зробимо так, що ви житимете, як усі наші Друзі.
— Не пустимо!.. — тупнула та сама дівчинка-заздра. І всі підхопили: — Не пустимо!
У натовпі знялася якась метушня, почулися Дзвінкі удари і сопіння. Дениско перший зрозумів, У чім справа, і зблід. Юрба розступилася, і під ноги дітям кинули уламки велосипедів.
Тепер їм доведеться йти пішки. Та хоч би й пішки! Але заздри і не думали відпускати загін. Хтось запропонував відвести дітей до печери і завалити вихід каменем. Інші радили їх зв’язати.
— Хлопчику… — почув Антошка поруч себе.
То була Гулька. Вона позирала полохливо і допитливо.
— Ну, чого тобі?
— Вони вам заздрять. А якщо їм дати щось таке, щоб вони заздрили один одному, вони б про вас забули…
Та що ж було їм дати? Антошка озирнувся. Навколо натовп, позаду прямовисний горб, на якому стирчить обідране дерево. А на тому дереві сидить сорока-білобока. От і все.
Потім Антошка подивився на сороку ще раз. Це ж вона принесла на них доноса Бевзеві! Вона й зараз може покликати сюди Зубаня з військом!
Хлопчик вихопив з кишені трофейну рогатку, заклав камінець і прицілився. Заздри враз замовкли. Сорока-білобока злякано сіпнулася на гілці. Та, мабуть, з переляку забула злетіти.
Антошка вистрілив. З сорочиного хвоста полетіло пір’я. Вона розпачливо скрикнула. А тоді таки знялася і, насилу здіймаючи крила, полетіла геть.
Відтепер сорока-білобока стала куца. Вона більше не мала хвоста, щоб розносити свої гидкі доноси.
Заздри від заздрості не знали що робити. Оце так постріл! Вони загомоніли:
— Та, хіба це рогатка!..
— Тю, він і стріляти не вміє!..
— Те, в сороку всякий влучить. От спробуй поцілити в дерево!..
Антошка підняв рогатку над головою:
— Хто хоче?
Заздри знову змовкли. Кожен з них хотів мати рогатку. Але над усе кожен з них хотів, щоб рогатки не мав хтось інший.
— Беріть, не жалко! — і Антошка кинув рогатку у натовп.
Заздри відвернулися від наших друзів і оточили рогатку. Стояли і мовчали. Потім одразу кілька хлопчиків простягли до неї руки, а решта натисла, щоб відігнати сміливців.
І пішло-поїхало. Все місто знову охопила бійка.
А коли заздри так потомилися, що вже не могли ні битися, ні кричати, — наші друзі підходили до підніжжя Синьої гори.
Синя гора
Віслюк від утоми ледве чвалав. Він часто спинявся. Безвусий з нетерплячки товк йому каблуками під живіт. Тоді віслюк ще нижче нахиляв голову і понуро брів далі — все вгору та вгору кам’янистою гірською стежкою.
Вже кілька годин здирався безвусий на Синю гору, а до вершини було ще далеко.
Бевзики давно повідставали.
— Ще трішечки… Вже зовсім близько… — умовляв безвусий віслюка.
Та настала мить, коли той став як укопаний. Безвусий бив його, умовляв, благав, ставши навколішки. Але віслюк не ворухнувся.
Тоді перший радник пригадав, що віслюки дуже вперті. Він потяг свого сірого за хвоста, мавши на думці, що той через свою впертість відразу ж піде вгору.
Та цього разу віслюк зрадив звичкам своїх родичів. Ледве він відчув, що його тягнуть униз, як залюбки скорився і позадкував.
— Хай ти здохнеш! — з відчаєм гукнув безвусий.
Він ударив тварину палицею і подався пішки.
Невдовзі стежка обірвалась над вузькою ущелиною. Через неї було перекинуто деревину.
Безвусий зазирнув за край і вжахнувся — така там була глибина! Унизу, скільки сягало око, купчилися гострі скелі, зелені валуни, ледве біліла піна ріки на самому дні урвища.
Безвусий безпорадно озирався навкруги. Як же його перебратись через це страхіття?
Сюрчали коники. Високо в небі плавав могутній беркут. На камені вигрівався вуж. А більш ні душі на крутих схилах Синьої гори.
— Біла вороно! — став кликати перший радник. — Біла вороно! Де ти є? Поспішай на допомогу! Твій друг у біді!..
Безвусий і досі не знав, що Кузьчина мачуха назавжди позбулася своєї недоброї сили.
Нічого робити — перший радник ступив на деревину і затремтів, як у лихоманці.
Потім ступив другий крок і третій. Деревина схитнулася. З жаху безвусий заплющив очі, ноги його роз’їхалися, і він полетів…
— Каравул!.. — луною рознеслося довкола. В останню мить безвусий встиг ухопитися за гілку і звис над безоднею.
— Я пропав!.. Бевзики! Де ви, мої вірні бевзики! Я ж вас люблю більше, ніж себе самого!.. Бевзики!..
Бевзики, звісно, не відповідали. Вони ще й досі вовтузилися з своїми велосипедами десь далеко внизу.
— Вороночко!.. Зубанчику!.. Вухасенько!..
(Продовження на наступній сторінці)