І тут Фока і Родивон Сильвестрови помітили, що від Козачої гори сюди летить великий чорний птах, і за потужними помахами крил вони впізнали крука Кирила.
15. "Злетів крук, схопив дрюк…"
Бруднерський таки додумався, що робити. Він доручив своїм пацюковичам і мишві геть вигризти дерев’яне дно клітки. Вони взялися за це діло, як справжні пилки, і завершили його в кілька хвилин.
Зозуля випала. Лежала на долівці і витріщувала на всіх малесенькі очиці-намистинки.
Бруднерський миттю ухопив її зубами і кинувся в яму до Страхолюда.
Аж тут до самої хижки безшумно підкотився Умпарара Чамчамчам, тільки пісок зашурхотів під колесами. Двійко пацюків, що стояли на сторожі, спочатку сторопіли з несподіванки, а потім кинулися в хижку попереджати. А діти і тварини — слідом за ними. Вбігли, озирнулися і…
Всі завмерли. Ходючок і Сміхоша та Пріся з Джулькою не зводили очей із Страхолюда Неможливого. А той, відчувши їхні погляди, випростався, звівся у своїй ямі і націлив на них ікла. І теж не ворушився.
Пріся вигнула спину горбом, зробила хвіст трубою і вишкірила свої гострі зубки. Очі її у півтемряві палали, як два повних місяці. Джулька тихенько загарчав.
І тут почувся тонюсінький, ледве-ледве чутний сміх дівчинки. А потому вона розсміялася на повну силу — для хижки то було наче сміхучий грім.
— Д-і-іти й звірі — хи-хи-хи-хо-хо-хо!! Жа-ах!! Які у вашого страху великі очі! Та це ж зінське щеня!
— Ні-і-іі!! — заверещав Бруднерський нестерпно. Зозуля випала з його пащі.
Всі дивилися на Сміхошу, а вона дзвеніла на всі свої дзвіночки:
— Ой не можу — хо-хо-хо-хо-хо!.. Звичайне собі зінське щеня — польовий шкідник, підземний страхолюд! Таж не люди його бояться — то він сам боїться людей, через це і зветься Страхолюдом. Зінське щеня і обідраний пацюк — оце так компанія — ха-ха-ха!!
— Фффа! Фффа!.. — хукав розпачливо Страхолюд Неможливий і стрибав у своїй ямі, як ошпарений, а Бруднерський раптом ухопив у зуби Зозулю, сірою грудкою майнув через хижку, тільки хвіст його свиснув у повітрі, як батіг, і вилетів у вікно.
— Прогавили! — вигукнув Ходючок, — В погоню — за мною!
Він перший вискочив із хижки. За узліссям стелилися луки з високими соковитими травами, хіба ж там вгледиш сірого розбишаку!
— Джулько, повний вперед! Прісінько, скоріше! Обходьте, обходьте, ми його оточимо! Пам’ятайте, нам потрібна Зозуля, а не пацюк! Джулю, нюхай!
Так командував на бігу Ходючок, не бачачи Бруднерського. Переслідувачі розгорнулися цепом, і тут пролунав міцний голос:
— Не метушіться! В очах мерехтить! Дайте ж мені прицілитися!
— Діти! — закричала щаслива Сміхоша. — Згадайте пісеньку: "Злетів крук, схопив дрюк, пішов заганяти!.."
Всі глянули у небо. Чорним великим каменем летів з висоти крук Кирило. Лише при самій землі розпростав він могутні свої крила — чорні, аж сині! — замахав ними, щоб притишити політ, і впав у трави.
Всі кинулися туди, Фока і Родивон Сильвестрови затріпотіли у повітрі над самісіньким місцем події. Але знову змахнули дужі крила, і крук Кирило здійнявся у повітря. І всі побачили, що він тримає у кігтях Бруднерського, а той щосили звивається, але при тому не випускає з пащі Зозулю.
— Нехай віддасть! — гукнув Ходючок.
Кирило ковзнув на крилах трохи нижче і стиснув пазурі:
— Відпусти Зозулю!
Бруднерський розтиснув щелепи, і Зозуля, невміло плануючи, опустилася на луки.
Ходючок обережно узяв її у долоні. Сміхоша і Маєш не зводили очей з чарівної пташки із роззявленим дзьобиком і блискучими круглими очима. Її дерев’яні крильця ще здригалися від збудження. Джулька знав своє: бігаючи навкруг гурту, підстрибував і намагався лизнути кожного в ніс. Пріся повернулася до всіх спиною, лягла на бік, а свою задню лапу поставила свічкою і почала її мити язичком, наче на світі не сталося нічого вартого уваги і вона все знала наперед. Зверху почулося:
— Знайшли? Бережіть її добре!
Всі прощально помахали руками, Маєш осмілів і гукнув:
— Смачного вам пообідати Бруднерським!
— Щоб я оце з’їв! — одізвався крук. — Та я його десь викину!
— До побачення! — гукнули діти.
— Побадочення! — відповів крук Кирило.
16. Їдьмо, друже Умпараро!
Ходючок і Сміхоша сиділи у високих густих ромашках, притулившись спинами до лискучого боку Умпарари. Сміхоша плела вінок. Ходючок тримав на колінах Зозулю, а Джулька лежав поруч і не зводив з дерев’яної пташки очей: стеріг.
Маєш стояв осторонь і винувато зиркав на них з-під лоба. Враз він зірвався з місця, пішов вистрибом по траві, замахав руками, наслідуючи крука, і закричав хрипко: "Каррр!.. Каррр!.."
Сміхоша кинула:
— А що? Схоже! Ходючок вигукнув:
— Гм… Схоже, а злетіти не зможе.
І раптом дерев’яна Зозуля ворухнула крильцями і запитала тоненьким лунким голоском, котрим вона споконвіку вигукувала своє "ку-ку":
— Як там мій годинник без мене?
— Стоїть, — відповів Ходючок.
— Там, де й стояв, — у кутку? — спитала Зозуля.
— Стоїть — значить, не йде.
— А куди ж йому йти? Хай буде вдома!
— Як-то — "куди йти"! — Ходючок засміявся. — Не відлічує Час! Розумієш? Оце і зветься — стоїть.
— Не відлічує Час? А хто ж його відлічує?
— Ніх… — Ходючок аж запнувся від здивування. — Ніхто.
— А як же всі там… живуть? — здивувалася Зозуля. — Як же всі встигають на роботу? А ви?! Коли ж ви уроки робите?!
— Нічого цього немає, пташечко, — сказав Ходючок. — Вода не тече, і літаки стоять у небі. — Він рішуче підвівся: — Відпочили — досить.
Сміхоша без слів підійшла до Маєша, взяла за руку й одвела на заднє сидіння Умпарари. Той підкорився.
Розсілися, і Умпарара поїхав. Він спинився аж на вершині горба Жовте Черевце. Всі вийшли. Фрусь лежав боком край дороги і мовчав.
Швидко розмотали й зачепили буксирний трос, діти підважили (Маєш теж старався) — і за хвилину Фрусь знову став на всі чотири.
— Бензин маєш? — запитав Умпарара.
— Га? — перепитав Маєш.
— Я не тебе питаю! Ти, Фрусику, бензин, питаю, маєш?
— Я? — ледь озвався Фрусь. Він готувався тікати — аж задні колеса здригалися. — Трохи маю…
— От що, мій любий, тобі лікуватися треба, — мовив Умпарара. — От упораємося з невідкладними справами, відновимо Час, — і повезу я тебе на станцію техобслуговування. Там Зак-Лепську наженуть геть. Там з тебе зроблять гарненький справний автомобільчик.
— Ах, якби ж…
І раптом несміливо мовив Маєш:
— А можна, я далі поїду у Фрусеві?
— Добре! — сказав автомобільчик.
Усі погодилися. Умпарара піддав газу, дерева замерехтіли за вікнами.
Незабаром вони вже наближалися до міста, і весь колектив виспівував свою дорожню пісеньку:
То не крук летить з-за хмари,
Не вітри співають нам —
Це везе нас Умпарара,
Умпарара Чамчамчам!
Фрусь тихо сказав:
— Я ніколи не чув, щоб про автомобіль складали таких добрих пісень… Ти не покинеш мене, Умпараро?
— Ні. Я буду твоїм другом.
— Як добре, — пробурмотів щасливий Фрусь.
17. "Ку-ку!"
Обидва автомобілі по-молодецькому загальмували біля під’їзду і спинилися, як влиті. Діти вистрибнули з машин і бігом кинулися до Ходючка додому. Маєш слідом за Ходючком і Сміхошею стрибав через дві сходинки на третю, щоб швидше добігти до змертвілого годинника.
Ось і потрібний поверх. Двері, коридор, вітальня. На столі — розібраний "Автоконструктор". У кутку — годинник. Дверцята над циферблатом розчинені. Маятник і стрілки нерухомі. За мить має бути пів на десяту.
Маєш як став на порозі, так і роззявив рота. Він уже нічого не бачив і не чув. Він не міг відірвати погляду від годинника.
Ходючок підставив стілець. Сміхоша подала йому Зозулю, хлопчик посадив пташку на стрижень механізму.
Тієї ж миті Зозулька підвела голівку, глянула на всіх блискучими намистинками-очима і гукнула оте друге, заповітне, чарівне:
— …ку!
Все змінилося. Хлопчик Петрик зіскочив зі стільця і заляскав у долоні, бо найперше, що він почув цієї миті, був потужний грім турбін літака "Ту", що линув над містом у напрямку аеропорту.
— Наші летять!! — закричав хлопчик.
Важкий маятник старовинного годинника повів своєї: "Тік. Так. Ні, не так, а отак". І з ним разом лагідно кивали головами і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук… Петрикові лише здалося, що з маятника щезло зображення зубатого пацюка.
Діти вискочили на балкон. Ой, що на світі коїлося, що робилося!
Ось що тут коїлося.
(Продовження на наступній сторінці)