В бою убили ескадронного Хтокала, поранили Лукаша, веселого заспівувача, що на всю бриґаду вславився своєю вдачею і вмінням складати пісні; ескадрон пішов ховати Хтокала. Лукаш лежав у лазареті. До нього приходили заспівувачі з других частин учитись. Тепер він складав пісню про геройську смерть ескадронного Хтокала. Сестри —жалібниці хтиво дивилися на його молоде кавалерійське обличчя, крутили йому "гоголь — моголь" і він бундючився, слинив хемічного олівця, весь писок вишмарував фіолетовим, а пісня не виходила.
У полон денікінці забрали Дроботю й хтокалового коня.
Ескадрон водночас радів і плакав.
Дроботя був ескадронним каїном, нехлюєм і задавакою і кожний аж реготався, згадуючи, що більше не доведеться бачити його рябої пики.
Плакали за хтокалевим конем і не менш ніж за самим Хтокалом.
Кінь був норовистий, вороний, з лисиною на лобі, у білих панчішках. Ніхто не міг сісти на нього, крім ескадронного. Звали коня — Шекспір, бо в той день, коли Хтокало дістав його — на обідраній позаторішній афіші прочитав він це ім'я. Ім'я йому подобалося, як і сам кінь. Ім'я приросло до коня.
Тепер кінь був у полоні й за Хтокаловою труною нікому було йти, бо за кавалерійськими традиціями кінь мусить іти за труною свого господаря.
Саме про це й хотів написати в своїй пісні Лукаш, але сестри — жалібниці лізли до нього із своїм «гоголь — моголем» — і він не міг зосередитися.
Нарешті він кинув олівця, прислухався до жалібного маршу, що доносився з кладовища й звелів умити себе. Сестри — жалібниці принесли воду, якраз тоді, коли з кладовища долетів відгомін трьох сальв, і Лукаш прогнав їх. Йому стало шкода ескадронного. Бідолага Хтокало! Чортові біляки забрали Шекспіра й нікому проводжати тебе до могили! Нещасний Хтокало, дорогоцінний ескадронний, ти вмер, а твій друг Лукаш лежить тяжко поранений і...
Лукаш хникав. Він зовсім не тяжко був поранений. Він був поет і це так прийшлося сказати — до рими. Амінь. Рана на нозі тільки трошки свербить. Скоро його випишуть, не більше тижня чекати...
Повз лазарет вертався з кладовища ескадрон. Ескадрон співав мляво. Заспівував Васька Хмурий. Лукаш аж скривився од його голосу... Позорить ескадрон, маруда!
— Васько! — крикнув він у вікно, підвівшись на ліктеві.— Васько, перестань співати, не позор ескадрона, бо прийду з лазарета, все одно рішу...
Але Васька мабуть не чув його. Він навіть не повернув голови — так захоплений був своїм співом. Васька думав, що співає, як соловей, а хрипів, як сорокалітня галка.
Шекспіра в полоні прийняли краще ніж Дроботю.
З Дроботі стягли чоботи й ґаліфе, наклали повну пазуху бебехів, всипали кільканадцять шомполів й замкнули в каталажку.
Шекспіра забрав собі ротмістр Рюпа. Він звелів засипати йому вівса, сам приходив дивитися, як той себе почуває в штабній стайні й був вельми задоволений. Він навіть хотів потріпати Шекспіра за холку, але той дико повів на нього оком, заіржав, кинув задом і ротмістр Рюпа похитав зі стайні.
— Ну й коня мені пощастило дістати... — сказав ротмістр у штабі. — Дикун!..
Підполковник Пивоварів недовірливо чмихнув носом.
— У ротмістра Рюпи завжди новий кінь... Мабуть знов якась кляча? А покажіть но вашого Росінанта!
Ротмістр Рюпа з презирством подивився на сухе обличчя Пивоварова. У підполковника мабуть геморой,—подумав ротмістр, — у нього неприємний колір обличчя... — І сказав у голос:
— Парі, підполковнику!
— Чудесно! Американське?
— Єсть американське, — козирнув, утішаючись певною перемогою, ротмістр.— Поручнику, будьте свідком!
— А — а,— подумав підполковник Пивоварів,—так тобі ще свідків треба? На слово офіцера не віриш? Чудесної
Всі троє пішли до стайні. До них приєдналося ще кілька офіцерів. Дехто з них уже знав про ротмістрову здобич.
— Ви програли парі, пане підполковнику,— сказав начальник штабу. — Кінь, як огонь, як шістнадцятилітня євреєчка... Ви програли!
— Ого! — подумав підполковник, — раз пішло на такі порівнання — виходить кінь не аби-який! — і сказав у голос: —подивимось!
Ротмістр Рюпа підійшов до стайні й крикнув:
— Митрофане, виведи мого нового коня! Митрофан відгукнувся:
— Счас, ваш бродь! Так, що брикається... Підполковник запалив цигарку, підкрутив вуса й нервово чекав. Біля нього зібралися вже майже всі штабні франти. Трохи поодалік згуртувалися козаки, вістові й днювальні, Нарешті на воротях стайні з'явився Митрофан. Він держав у обох руках вуздечку й посувався задки. За ним бистрими очима блищала чорна, з білою лисинкою на лобі, голова Шекспіра. Ось і весь він з'явився, чорнявий красунь, франт у білих панчішках. Підполковник Пивоварів кахикнув і ковтнув слину. Ротмістр Рюпа обвів присутніх поглядом переможця. Отож бо, пане підполковнику, ваше Ватерлоо... Сільвупле! Ну як?
— Гран мерсі, ротмістре,— сказав підполковник.— Парі американське?
— Так точно!
— Можна вимагати що завгодно?
— Так точно!
— Я виграв і вимагаю коня...
Ротмістр Рюпа зблід. Він не чекав такого закінчення.
— Але ж ви... підполковнику... Росінант...
— Ви самі росінант, ротмістре!—під регіт штабних франтів крикнув Пивоварів.— Митрофане, добре стежте за конем... Як що трапиться—запорю!
Підполковник повернувся й пішов до штабу. За ним рушили штабні франти. Ротмістр Рюпа метнувся за підполковником, зробив два кроки, махнув рукою, сів на землю і заплакав. От тобі й Ватерлоо... і він Наполеон дев'ятсот дев'яносто дев’ятий!
Вістові й днювальні трохи не репнули зо сміху. Така історія! Пан підполковник Пивоварів програв американське парі, а виграш забрав собі... Найбільше ж реготалися над Рюпою. З нього дійсно було жалюгідне видовисько: сидів у гною посеред двору й по блискучих шаврових леях його ґаліфе повзали гнойові мурашки. Ротмістр Рюпа плакав гіркими сльозами за Шекспіром, як не плакав би мабуть за нареченою.
Нарешті він виплакався, підвівся з землі й пішов до штабу. Там він скорчив приємну фізіономію й, не відповідаючи на глузливі репліки товариства, снував таємну постанову: ні йому ні мені... кришка!
Чутка про Ватерлоо ротмістра Рюпи рознеслася по всій залозі. Вахмістр Дем'янов, кидаючи окраєць хліба у каталажку Дроботі, сказав:
— Скоро тобі буде допрос... Усіх вас рубати треба... З-за коня он чоловік пропадає...
— З-за якого коня?—хникнув Дроботя.— Стріляйте коня, я ж тут не при чому.
— З-за більшовицького коня... Знаємо ми вас!
Дроботя аж підскочив.
—Дядінька, а який кінь? — крикнув він навздогін вахмістрові, що вже віддалявся від дверей каталажки. Вахмістр повернувся, не зупиняючись. Дроботя прилип до квадратового невеличкого віконця.
— Чорний кінь, вороний, у білих панчішках і на лобі лисинка... Будь він проклятий, бузувір! Мені його об'їжджати треба, дикий...
Дроботя одразу зрозумів, що мова йде про Шекспіра. Одначе він і гадки не мав, що ескадронного Хтокала убито й вирішив коня викрасти, втекти й оддати Хтокалові.
У Лукаша в лазареті сиділи заспівувачі з двох ескадронів. Лукаш бундючився, пика його вся була в фіолетовому хемічному олівці, на вікні біля нього жовтів у шклянці "гоголь — моголь".
— Говорять, будемо йти в наступлєніє...— сказав один з гостей.
— Небезпримінно,— погодився другий.
Лукаш надувся ще більше. Його брала заздрість. На коня він не сяде, хоч би й утік із шпиталю. Як же це так — ескадрон піде в наступ, а він лежатиме в лазареті... Ще скажуть, що Лукаш боягуз! І Лукаш козирнув, щоб хоч трохи розвіяти гнітючий свій настрій:
— А я нову пісню складаю...
Заспівувачі засміялися улесливо, а один нахаба ляпнув:
— Видко пана по халяві... того в тебе й писок у красці!
— То олівець... — виправив його Лукаш і додав сердито:— А тебе в наступлєнії вб'ють і ти не почуєш моєї нової пісні...
— Ну, то ти вже...— зніяковів нахаба. Але Лукаш рознервувався. Лукаш крикнув сестрам-жалібницям, що хтиво стежили за ним здалеку:
— Гоніть їх у три шиї... В мене підвищена температура! Жалібниці стали випроваджувати заспівувачів з палати.
Ті мабуть не пішли б та з надвору зачулися рвучкі сиґнали.
Коноводи поскорей, Виводите лошадей!—мідно виводив горніст і заспівувачі, перестрибнувши через Лукашеве ліжко, вискочили на вулицю. їхні коні стояли прив'язані до штахетів; вони рвонули повідки й закуріли вулицею...
Червоні готувалися до наступу.
Підполковник Пивоварів вирішив перед тим, як приймати бій підбадьорити своїх салдат.
— Ротмистре Рюпо!—гукнув він.— Накажіть сідлати мого нового коня...
Ротмістр Рюпа, стиснувши зуби, вийшов на двір.
— Митрофане, сідлай коня панові підполковнику...
— Вашого, вашбродь?—відгукнувся Митрофан,
— Мого їхнього,— відповів ротмістр.
Крізь невеличке квадратове віконце Лукаш бачив, як Митрофан вивів із стайні Хтокалового Шекспіра, як підполковник Пивоварів боязко заліз на нього й у супроводі штабних виїхав з двору.
На майдані чекала вишикувана залога.
— Солдати!—крикнув підполковник Пивоварів, зупинившись перед фронтом. — Червона сволоч загрожує нам наступом...
Шекспір заграв під паном підполковником. Його дратували незнайомі мундири офіцерів і солдат. Пан підполковник Пивоварів глянув коневі між вуха, затис повідок і, нервово йорзнувши на кульбаці, продовжував:
— Червона сволоч загрожує нам наступом...
Наче підтверджуючи його слова, десь зовсім недалечко охнуло з гармати. Ротмістр Рюпа скривився від задоволення, побачивши, як пан підполковник хитнувся в кульваці.
— Солдати!—кричав, чорніючи лицем, підполковник, умремо за нашу мать Росію, покажемо червоним узурпаторам кузькину мать...
Шекспір нервово вдарив копитом.
— Покажемо їм кузькину мать, солдати, як наші предки шведам під Полтавою...
Знову вдарила гармата. Через майдан перелетів набій і розірвався десь за церквою. В церкві повилітали шибки. Заіржали коні. Конячим жахом жахнувся Шекспір, напнув дугою блискучу шию, натягнувши повідки, підкинув задом раз і вдруге. Панова підполковникова суха фігура вдарилася об кульбаку, а за другим разом вилетіла з кульбаки й, перелетівши через голову Шекспіра, нежива простяглася долі...
Скинувши з себе пана підполковника, Шекспір одійшои у бік і мирно став пощипувати травичку, що густо росла "на майдані.
Прилетів санітарний автомобіль.
Спішно розходились на позиції частини.
Ротмістр Рюпа під'їхав до Шекспіра в задумі. Що робити?—думав ротмістр. Розстріляти коня, як раніш він був вирішив, щоб не дістався кінь ні йому ні Пивоварову. Але ж тепер немає Пивоварова й виходить кінь — його законна власність — бойовий трофей — належить йому,., А офіцерське слово? Він дав слово розстріляти коня й мусить...
Невідомо яке чуття перемогло б у ротмістрові Рюпі, чи офіцерський гонор, чи бажання мати коня — звіра, коли не з'явилося ще й третє почуття боязні... Кінь звір! Він уже вбив підполковника Пивоварова, невже він посоромиться те ж саме зробити з ротмістром Рюпою?!.
І ротмістр Рюпа витяг парабелюм, націлився у вухо Шекспірові й натиснув ґашетку.
Шекспір мотнув головою, впав, хруснувши суглобами, рвонув задніми й застиг, пустивши з ока криваву сльозу... Ротмістр Рюпа дав остроги своєму коневі.
— Росінант!— вилаявся він, ховаючи парабелюм.— Геморой...— і чомусь згадав Митрофана, як той питав у нього:
— Якого коня, вашого?
Чортів Митрофан! Хто б міг подумати...
Вахмістр Митрофан Дем'янов звичайно ж і не подумав об'їзджати Шекспіра. Він навіть боявся стати до нього спиною. І тепер, коли Митрофан побачив метушню й паніку, що зчинилася після несподіваного більшовицького обстрілу й смерті підполковника Пивоварова,— в нього визрів раптом несподіваний плян. Вахмістр Митрофан Дем'янов одчинив Дроботіну каталажку. Дроботя стогнав у кутку роздряпуючи шомпольні рани. Він тремтів, передчуваючи неприємність допиту.
— Дядінька,— заскіглив він,— невже на допрос?
— Який там у чорта допрос!— гримнув на нього Митрофан.— На ось одягни штани та тікай, поки тебе не пришили тут... Гайда!
Не чекаючи відповіді, Митрофан скочив на коня й подався геть за штабом, що вже курів останніми широкими вулицями міста.
Дроботя ледве підвівся з підлоги, спробував натягти на себе штани, але побите тіло щеміло й свербіло — груба вовна штанів ятрила свіжі ранки від шомполів і так затиснувши в кулаці ліву холошу, а праву, волочучи по землі, перехильцем пошкандибав Дроботя вулицею...
Ніхто не зупинив його на воротях. На вулиці теж було ні душі — тільки з вікон часом визирали здивовано — перелякані обивателі: все-таки, хоч чого вже довелося бачити за революцію, а по вулицях без штанів ще ніхто не ходив...
Так дійшов Дроботя до майдану, що біля церкви. В церкві од більшовицьких вибухів повилітали всі шиби й Дроботя, задравши голову, дивився, як горобці в одну шибу вилітали, залітаючи до другої. Так він спіткнувся об щось м'яке И пухке й упав, прооравши носом довгу борозну. Озирнувся — те, щось пухке й м'яке — було вороним конем у білих панчохах і з білою лисинкою на лобі...
— Шекспіре! Шекспіре!—кинувся до коня Дроботя, але хоч він і наголошував на "е", однаково Шекспір не підвів голови на його волання й тоді Дроботя припав до холодного Шекспірового живота й заплакав...
Не пощастило йому врятувати Шекспіра. Який він нещасний, який він каїн, господи прости, каїном навіки й лишиться, буде за пачку махорки вимінювати блискучі кабури й портупеї, а за грудочку цукру купуватиме душу кавалериста...
— Шекспіре, Шекспіре!—волав, лежачи на холодному животі коня, Дроботя.— Не врятував я тебе, негодяй, мерзотник... Я негодяй, я мерзотник...
— Ай вірно!— прогримів над Дроботею чийсь голос, що нагадував каркання сорокалітньої галки на лісному весіллю.— А й вірно... Негодяй і мерзотник!
Дроботя підвів голову й побачив над собою Ваську Хмурого, замісника Лукашевого. Тепер Васька бундючився й гнув кирпу.
— Ех, ти козак, чого ти без штанів?!. Не позор ескадрона, Каїне!—крикнув йому Васька Хмурий.—Одягайся...
— Шекспір...—тільки й зумів промовити Дроботя й волочучи за собою штани, почвалав з майдану. Йому все тіло боліло від шомполів і в першого кавалериста, що зустрівся йому, Дроботя запитав:
— Де лазарет, товаришок?
А дізнавшись, почвалав до лазарету.
Лазарет уже прибув до міста й розташувався в будинкові жіночої гімназії. Поранені лежали в просторих авдиторіях, що тхнули рожевими мріями гімназисточок про струнких студентів з другого курсу технологічного.
Дроботя зайшов у першу "палату" й крикнув, не дивлячись на людей:
— Дайте мені якоїсь мазі... од шомполів.
Лукаш лежав саме тут і знову біля вікна. Біля нього вже сиділо знову з чвірко заспівувачів, а сестри-жалібниці крутили йому черговий "гоголь — моголь".
— Чого галасуєш?—крикнув озвіріло Лукаш, озирнувся, пізнав Дроботю й додав: — Каїн...
У Дроботі випали з рук штани.
— Лукашок!—простогнав він,— убили Шекспіра, як же ж тепер наш ескадронний!
— Убили? Хто?—крикнули заспівувачі, а сестри —жалібниці перестали крутити "гоголь — моголь".
— Убили біляки, будь вони прокляті,— скривився Дроботя,— а я сидів у каталажці й нічого не міг зробити...
Лукаш пильно вдивлявся в Дроботіне обличчя.
— Сестрьонки, гоніть їх у шию всіх... У мене підвищена температура!— раптом крикнув він і, коли жалібниці витурили заспівувачів з палати, а Дроботю потягли на перев’язку — Лукаш витяг з-під подушки обгризеного хемічного олівця, послинив його й став писати пісню... Й дивно — пісня в нього виходила легко з-під олівця, немов би тільки Шекспірової смерті йому не вистачало до рими... А коли найшли сестри-жалібниці, він сказав з ясним виглядом вродливого свого обличчя:
— Сестрьонки, слухайте. —
І став співати...
А Васька Хмурий корчився від заздрості під вікном. Все-таки він був замісником і не міг складати пісень, хоч би й поганих...
24/ХІІ 29 р. Харків — Київ