Отже, повинна бути ясність: п'ятитисячолітній зв'язок з трипіллям не був і не е зв'язком "китайського" типу, незмінністю сталого перебування; він здійснювався в змінах і через зміни, через катастрофи й кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія України перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілості є однією з вирішальних, напрямних засад в наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.
Етнічно-антропологічний тип трипільської людності. Усе вище сказане і взяте в культурно-історичному аспекті дозволяє нам, нарешті, перейти до основного питання нашої теми, до питання про антропологічний тип трипільської людності, про етнічну приналежність населення України за трипільських часів. І, відповідно до того, накреслити постановку проблеми про можливість спадкових етно-генетичяих зв'язків між населенням України за трипільських часів і сучасним її населенням. Інакше кажучи, ми шукатимемо відповіді на питання: чи були трипільці генетично нашими предками?..
Проф. В. Щербаківський зробив спробу знайти й подати пряме розв'язання цієї проблеми. В своїй книзі він висунув твердження, що найдавніше населення України за неоліту, саме трипільська людність, нтропологічно репрезентувала передньоазійський етнічний тип. lt;Це, —зазначав проф. В. Щербакївський, — могли бути тільки круглоголовці передньо-азійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії" (стор. 39). "Передньоазійська круглоголова раса залишила найбільше останків своєї культури на території України в сточищу Дунаю й на північ од Чорного моря... На Україні рештки її культури можна бачити від Карпат аж до Кавказу; а особливо багато на Буковині, в Галицькім Поділлю й далі на схід аж до Дніпра" (там-таки, стор. 25).
В темній невиразності минулого цим твердженням накреслювалося дещо певне, але вся справа полягала в тому, що твердження це висунене було як висновок гіпотетичний з історично-культурної картини неолітичної доби, як вона малювалася передісторикові за сукупністю всіх наявних даних. До висуненої ним антропологічно-етнічної тези проф. В. Щербаківський дійшов бічними шляхами, як історик культури, для якого український народ є хліборобський народ, що в своїх господарчих формах зберігає прадавню традицію хліборобської культури бика (вола), як вона склалася свого часу в культурних центрах Месопотамії.
З цього боку на сьогодні ми знаходимося дещо в кращому становищі щодо джерел. Щоправда, взагалі, на значний антропологічний матеріял не доводиться сподіватися. Річ у тому, що, як про це згадує й проф. В. Щербаківський, "тілопальний похорон нищив скелет, а через це не лишав нам матеріялу, на підставі якого можна було б антропологічне встановити соматичний вигляд раси, належної до цієї культури" (трипільської, стор. 39).
Але тут в пригоді нам можуть стати трипільські статуетки. Довгий час трималася думка в дослідників про кулотовий, абстрактно-умовний, так би мовити, метафізичний характер цих статуеток. Однак розкопки в Сушківці, Володимирівні і т. д. дали нам статуетки, реалістичний характер яких не мож" бути заперечений.
Портретна правдивість, антропологічна реалістичність статуеток якнайвиразніше кидається в вічі. До того ж починає призбируватись і антропологічний ма-теріял. На одному з жител на Коломищині, розкопуваному Мих. Макаревичем, трапилася знахідка чолової частини черепа, скошена форма якого цілком відповідала антропологічному типу, відтвореному в статуетках. Проф. В. Міллер, який розкопав кістякові поховання в неолітичному могильникові біля Ігрені на р. Самарі (поблизу Дніпропетровського), в свою чергу, ствердив подібність виявленого ним антропологічного матеріялу й статуеток.
Опублікована в одній з статей проф. Грозного, фахівця в питанні про хеттів (хетітів), світлина кам'яної плити з зображенням хетітів не лишає й найменшого сумніву про близькість етнічного типу хітітів й трипільців, як ми знаємо цей останній за даними статуеток і черепів . Отже, проф. В. Щерба-ківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями й хетітами. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте витягнене обличчя, як і для трипільців.
Отже, на сьогодні питання про етнічну приналежність трипільців, про антропологічне визначення їх соматичного типу може вважатись в основному розв'язаним: трипільці належать до т. зв. "передньо-азійського" антропологічного типу. Вони є представники арменоїдного (баскоїдного) типу, як звичайно характеризується в антропологічній науці в цілому неолітичне населення Європи й Середземномор'я.
Ми підійшли таким чином до основного питання; в якому генетичному зв'язку стоїть етнічно українська людність до трипільської, яка заселювала лісостеп правобережної України 5 тисяч років тому? Проф. Щербаківський відповідає на це питання позитивно. "Англійський вчений Геддон справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ" (стор. 6).
Відомий археолог В. В. Хвойка в своїй книзі "Древнейшие обитатели среднего Приднепровья" (1910) так само вів пряму лінію од трипільців до нинішніх українців. З його твердженнями не можна не рахуватися. З усіх археологів, які копали досі на Україні, він володів найбільшим археологічним досвідом.
Однак тут треба виразно відокремити лінію культурно-історичних традицій і етнічних зв'язків. Немає сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство, й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототип? до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях.
Уже за неоліту сформувалася на Україні сума певних елементів матеріяльної культури, що входить і досі як складова частина до змісту етнографічної культури українського народу, але все ж таки за своїм антропологічним типом українці не є трипільці, і тут не може бути поставлений знак рівності.
Як в мовному відношенні український народ говорить однією з індоєвропейських мов, а не однією з передіндоєвропейських, яфетидичною абощо, так і антропологічне український народ не може бути ототожнений з народами, що справді є прямими нащадками неолітичної людності Європи, як, приміром, баски в Пиренеях в Еспанії. За своїм антропологічним типом, як прямі нащадки неолітичної людності Європи, баски далеко ближчі до трипільців, ніж українці. Це виразно кидається в вічі при порівнянні сучасних фото басків з трипільськими статуетками.
Для українського антропологічного типу не є властиві ні різко скошене чоло, ні вірляче вигнутий ніс. Прямий, а не вигнутий. Обличчя продовгасте, а не витягнене.
Цим всім сказаним ми хочемо ствердити, що ми не повинні ототожнювати народи, які є нині, за наших часів, прямими нащадками неолітичного населення Європи, і народи, які прямими нащадками людності неолітичної Європи не е. Між неолітичною Європою, між її народами й культурами й нами, українським народом, лежить кілька епох, що заступили одна одну. Етнографічна культура українського народу не лишилася тотожною собі від часів неоліту.
Історичний процес ж завжди є процесом простого, нічим не опосередненого перебування, як. він не завжди також е процесом прямого росту. Проста лінія є зручна лінія для діяграм, але й в діяграмах П часто доводиться заступати кривими й перерваними.
Історичний процес не завжди є процесом простіх і прямих ліній, як не завжди закон ототожненого, відновлюваного в своїй незмінності повторення, прямої тотожності керує історією. Історичний процес здійснюється не лише в еволюційному процесі поступового розвитку або незмінно завжди тотожнього собі процесу біологічного відновлення поколінь, але і в протилежних їм процесах часткового або цілковитого винищення поколінь, народів і культур.
Учені попереднього часу говорили або про поступ, або про сталість. Ми воліємо говорити не лише про зріст і перебування, але й про регрес і несталість, про занепад і катастрофи. Кризи й винищення становлять не менш важливий чинник історії, ніж зріст, сталість, перебування, поступ. Смерть, загибель, втрати також рухають історією, як і народження. І ми підраховуємо не лише здобутки, але й втрати.
Дехто з учених виявляв тенденцію пояснювати весь історичний процес і всі історичні явища як продукт і вислід кількісного зростання людності. Тим часом загибель людності грала не менше важливу ролю в історії країн.
Отже, коли ми кажемо, що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від III тисячоліття перед Різдвом, ми повинні, кажучи це, зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступнів розвитку, оформлюваного в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку і одночасно пережитих криз.
(Продовження на наступній сторінці)