Тим часом Іванцев познайомився з собі подібним здорованем — Тимофієм Басом, майстром спорту. Обох зацікавили спортивні стенди, дані про успіхи спортсменів батальйону. Валерій потерся біля них, а потім одійшов до Павла.
— Чим вони там зацікавилися? — спитав Павло.
— Іванцев — першорозрядник-стрілець, а той другий, Бас,— майстер ракетки, тенісист. З команди "Зеніт". Ти коли-небудь бачив, як вони мотаються біля стола, ганяють м'ячик?
— Уявляю собі цю дєтку в ролі тенісиста.
— Як ти назвав його? "Дєтка"? Попав у точку!
Цей перший день у військовій частині видався Павлові коротким і напруженим. Спати лягали чисто поголеними, викупаними, в чисті постелі. Білизна пахла морозом. Між кожними двома ліжками — тумбочка для особистих речей, одягу. В казармі — два взводи, третій — в іншому приміщенні цього ж будинку. Ще не всі знали прізвища один одного. Зате запам'ятали всіх командирів.
З чого починаються ази солдатської науки? Якщо взяти за зразок день, що минає, то курсанта вчили, як стелити постіль, складати одяг, як дати раду обмоткам.
Павло намотував, розмотував і знову намотував, сміявся сам над собою, обливався потом. Обмотка ж, як на те, не хотіла триматися на нозі, хоч пришпилюй її. Робив кілька кроків, і вона знизу розповзалася, падала. Якої тільки раціоналізації не пропонували один одному! Мріяли про гачки, шнурки і кнопки, про гумові круглі підв'язки...
Коли подали магічну команду "Відбій!" — усі завмерли. З хвилину панувала тиша. Днювальний пильно оглядав казарму, шукав порушників. Він, як видно, був не вперше в такому наряді й знав своє діло. Валерій пірнув під ковдру з головою і, здається, й не дихав. Затих і сусід справа. Павло бачив, як він підтягував ближче до ліжка черевики. Днювальний пройшовся по казармі з краю в край, то там, то там зупинявся, робив зауваження. Ніяких командирських відзнак на його петлицях, рядовий червоноарміець, як і Павло, а бач, влада його над казармою після відбою залізна.
Валерій не ворушився. Павло завмер, навіть очі заплющив, коли наблизилися кроки днювального. Валерка почав стиха посопувати носом, вдаючи, що сон полонив його.
Погасло світло під стелею. Днювальний ще з хвилину прислухається. Але ніде ні звуку. Виходить, зачиняє за собою двері. Чути, як цокнула клямка. Все. Днювальний поставив крапку.
У казармі запанувала ніч. Густа, непроглядна, не видно навіть тумбочки, обмундирування. Павло находить його навпомацки. Не бачить сусідів, хоч вони, чути, ворушаться, вмощуються зручніше. А вікна по той бік казарми і ліжка починають окреслюватися виразніше. Окремі предмети освітлює крізь шибки сніг. Подзенькують пружини ліжок. Минає хвилина, друга, притишені звуки перекочуються по казармі з краю в край, тануть. Потім знову, вже в іншому місці, хтось перевертається.
Павло спросоння бачить когось по цей бік порога. Але не днювального. Без шинелі, простоволосого. Ось він повернув голову. Павлові очі призвичаїлися — на петлицях у того по чотири "трикутнички" на кожній.
Ага. Старшина Страхомаха. Він — цар і бог. Павлові здалося, що старшина дивиться на нього. Але не дуже строго дивиться, а з іронією, ніби збирається сказати йому щось. Павло примружився. Хотів пересвідчитися, чи не ввижається йому Страхомаха. Напружив зір, знову подивився на двері. Двері на місці, а старшини не побачив. Подумалося: "Треба до підйому попрактикуватися з обмотками".
Чув, як поцокує на тумбочці батьків годинник, до якого раніше ніколи не прислухався. Тепер же — не давав йому заснути. Ніби й звичайно, спокійно відраховував секунди, та кожен удар супроводжувався таким звуком тугої струни, наче до неї доторкався своїми лапками трав'яний коник. Казав батько, що цей годинник вічний.
Спав чи не спав, а, здається, незабаром знову висунув з-під ковдри голову Павло. Опустив ноги на холодну підлогу, витяг з черевиків обмотки, почав тренуватися, намотувати. Та не встиг упоратися, як уже ніби з неба прозвучав неприємний голос днювального:
— Підйом!
Скрипнули ліжка, почалася метушня зліва, справа. Валерій тихо вилаявся, забув про шаровари, раніше взявся за черевики. Затримався і Павло. Обидві онучі намотав на ліву ногу. Щось незрозуміле творилося по всій казармі. Знову долетіла команда:
— Шикуйся!
Командир другого взводу Сергєєв стояв у коридорі і засікав час, витрачений на підйом. На Павловому — сім хвилин на восьму...
...Ранкова зарядка відбувалася повзводно. Новоприбулі робили її в гімнастерках, але без поясів, усі інші — в спідніх сорочках. Погода тиха, м'яка, дарма що лютий місяць.
Ніколи доба не була такою короткою для Павла, як тепер. Саме доба, бо години між відбоєм і підйомом взагалі не існували: ледь доторкнувся головою до подушки — очі самі собою заплющилися. Солдатський сон, згідно розпорядку, мав свій точний вимір і поступово входив у свідомість, як передумова, від якої залежить все буття воїна. У зимовий період у передсвітанкових сутінках починалася служба, у вечірніх — кінчалася. Фіззарядка на морозі. Загартування холодною водою, короткий марш стройовим кроком, марш-кидок. Найважчий — крос зі зброєю в руках, у протигазі, з повною викладкою. І навчання, навчання. В класі, на плацу. Статути, ці залізні закони служби військової, без яких немає справжнього солдата, немає сильної армії. І політнавчання. Хто ви такі — з червоною зіркою на будьонівках,— якій державі, якій меті служите? Насамперед ви оборона, захищаєте мир. Той, що підписаний Леніним набагато раніше, ніж Декрет про створення Робітничо-Селянської Червоної Армії. Ці ази політичної грамоти мусить усвідомити кожен, кому Вітчизна вручає зброю. Про все це розповідає політкерівник учбової роти. Він нагадує, що 23 лютого, тобто післязавтра, радянський народ святкуватиме вісімнадцяту річницю з дня створення Робітничо-Селянської Червоної Армії. Обов'язок тих, хто зараз у строю, прийти до свята з відмінними показниками.
Курсанти теж повинні продемонструвати бойову готовність. Курсант — це не просто червоноармієць. До нього вимоги подвійні.
І ось уже подано команду вишикуватися на плацу.
Уперше окремий батальйон у повному складі. Очолюють роти й окремі підрозділи командири і політкерівники. Школа займає своє традиційне місце — попереду. В шеренгах курсанти осіннього призову, за ними — зимового. Шинелі, обмотки, будьонівки чистенькі, наче до свята пошиті. Шапки ще не бачили осінніх дощів, грязюки.
Вийшов наперед комбат. Він сам новачок у батальйоні, нещодавно скінчив академію. Голос капітана не суворий, інтонація ввічлива, ніби вперше командує після академії.
Розділ двадцять другий
Демонстрація закінчилася десь о другій годині дня, потім червоноармійці пообідали, декого із старослужбовців відпустили в місто. Решта пішла на перегляд нового художнього кінофільму.
Сеанс почався хронікою подій. Літаки з хрестами скидали бомби у Греції. По піщаних кучугурах в Абіссінії повзали й стріляли танки. Диктор коментував подробиці боїв... Павло раптом згадав Дзеніса.
Тому й досі, певно, сняться бої проти буржуазії. Якось у розмові з покійним батьком після чарки Як співав "Гренаду":
Он хату покинул, пошел воевать,
Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать...
Хороший вірш став піснею.
Дивився фільм "Поет і цар". Головний герой — Пушкін. Негідник Дантес смертельно поранив його на дуелі. Олександр Сергійович помирає. Молода гарна дружина Наталя залишилася вдовою, діти — сиротами.
Після фільму, в казармі, коли розмовляв із Валерієм, до них підійшов ротний писар Лебідь. Звали Лебедя Самуїл, але дехто величав його Соломоном, та ще й з додатком — мудрий. Мав Самуїл ще й прізвисько: "Ти нічого не чув?" Це була любима фраза Лебедя. На жарти Лебідь ніколи не ображався, навпаки, сам був схильний до них. От і тепер з того й почав, звертаючись до Павла:
— Ти нічого не чув?
— А що я мав чути? Всі секрети у штабістів, 176
— Ну, то я дещо чув. Ранню весну обіцяють. Уже місцеві керівники петиції нам шлють. Очікується велика повінь.— Лебідь шморгав авторитетно носом у передчутті стихійних неприємностей.— Так, мабуть, воно й буде. Треба чекати високої і ранньої води. Але нам з вами ніщо не загрожує. Досвідчених саперів відрядять на ріку. А першогодки в цей час спокійно гарнізонну службу нестимуть, сніг чиститимуть.
Лебідь вів розмову на повному серйозі, але Валерій не все сприймав на віру.
— А більше ти, Лебідь, нічого не чув? — запитав не без іронії.
— Більше не чув...
На тумбочці у днювального свіжі газети, листи для курсантів. Є і Павлові. Зворотна адреса не вказана, але почерк знайомий. Не від матері, не від Надії — їхню руку знає. Лист — від Лесі.
Вона не називає навіть Павлового імені.
"Микола повідомив, що відпуск дають з десятого по п'ятнадцяте квітня. Мені про це сказала Надія. У вас готуються... Не забудь поздоровити їх". І підпис.
Від Лесі лист прийшов, а від Надії — ні слова. Приховує свої плани сестричка, Микола — теж...
Як бути? Написати Надії? Познайомитися, нарешті, з майстром спорту Тодем? Одверто, чесно поговорити з ним? Йдеться ж про Лесю... Цей лист дає йому право, дозволяє бути одвертим. Може, ще не пізно? у всякому разі, в резерві більше двох тижнів.
— Курсант Чепель, вас що, відбій не стосується? — Павло вже вкотре перечитував лист у постелі.
Днювальний стоїть біля нього. Голос сердитий (служба!), але він дивиться по-дружньому.
Крім днювального в приміщенні ніякого начальства. З свого кабінету вийшов замполіт, але й він лише мимохідь глянув на Чепеля і теж — досить доброзичливо.
Чепелю є над чим подумати сьогодні, завтра й усі дні, що лишаються до поїздки Миколи Лісового в Гуляйгору. А що вдієш? Чи має він право втручатися?.. Леся... Що б вона не говорила йому, що б не писала в коротеньких своїх записочках — воно завжди було невиразним, незрозумілим. Ніякої чіткості в словах, ніякої відповідальності. Кожного разу, як у тій пісні: "За туманом нічого не видно".
Сплять бійці, годинник ділить ніч на секунди, хвилини, години. Всі кватирки прочинені, по казармі гуляє південний вітер. Павло дотулився рукою до батареї: гаряча. Хоч не така, як учора. Може, й правду казав Самуїл Лебідь, що весна буде ранньою, а вода високою.
Військове містечко, де служить Павло,— на кручі, внизу під нею — ріка. Із спортивного плацу добре видно широкий міст на шляху. Заріччя, де видніються колгоспні приміщення, села... Де ж розгулятися повені, як не там, але поки що молодих саперів туди не візьмуть. Вони звідси, з містечка, як у кіно, бачитимуть повінь.
Річка в Гуляйгорі, пригадує Павло, зовсім мала, а навесні розливалася на два-три кілометри вшир, геть заливала луки, піднімалася до найвищої точки під залізничним мостом. Але хіба то річка? Горобцеві по коліна. Інше діло — ця ріка. Тепер, у березні, вона одягнута в білий панцир, і то видно, що є в ній схована сила. З протилежного берега напливає дим. Там села. Можна уявити собі, якою вона буває в період щедрого потепління, коли добре прогріваються сніги й лід. Повінь — це багатство, але часом — і лихо. Повінь — стихія. Наснилася Павлові повінь, а перед світанком щось над казармою почало ворушитися, торохтіти, сунутися з покрівлі. Танув сніг.
Старшина Страхомаха з'явився задовго до підйому, і в коридорі чути було його стурбований голос. Прокидалася казарма. Курсанти навіть без сигналу вже крутять обмотки. Більшість готова в першу-ліпшу мить виконати будь-яку команду. Передчуття тривоги стає інколи явищем колективним. Начальство не заперечувало проти такого самовілля, робило вигляд, що не помічає цього, аж поки не прийшов комбат. Черговий командир доповів, що протягом минулої доби ніяких порушень не було.
Температура повітря вночі підвищилася, в результаті чого почалося непередбачене танення снігу.
В казармі по команді комбата спалахнула електрика. І майже одночасно прозвучав тривожний сигнал,
— Зарядка відміняється! — оголосив днювальний.— Усім на ранковий огляд!
В коридорі Павло побачив начальника школи Волощука, командира взводу Сергєєва, старшину Страхомаху, замполіта батальйону.
Розвиднялося помалу. Низько над містечком військовим пропливали кудлаті темні хмари. Світилися вікна в сусідніх казармах, увесь гарнізон не спав, на заріччі одразу в кількох місцях тривожно займалися багаття. Хтось надумав у районі повені світити маяки.
Накаркав учора Лебідь! З гаражів виїжджали одна за одною спецмашини. Роти шикувалися на плацу, побрязкуючи лопатами, киркомотиками, баграми.
Курсантська рота залишилася в містечку: треба було спустити снігову воду, яка стала озером перед кочегаркою.
Поруч з Павлом роздовбує ломом кригу Валерій. Працює як заведений, без пауз, без хекання, наче під вогнем прокладає воді хід між кригою. Старається. Та ось він натрапив на щось важке, не може підважити, зрушити з місця. Павло допомага йому лопатою з довгим держаком.
— Вічна мерзлота,— жартує Дудар. Голос у нього втомлений, приглушений.
У кількох кроках від них працюють Іванцев і Тодь: відкидають водявий сніг. Перший старається чим далі вергати льодове кришиво, аж крекче — таке воно важке, другий — сіє, шкрябає абияк...
Павло мокрий з ніг до голови, піт заливає очі, свербить шия, гуде спина. Натискає на лопату. Йому трохи образливо, що їх — молодих — залишили на другорядній ділянці...
Рівно о дев'ятій ранку снідали. На столі — звичні страви: смажена просолена риба з товченою картоплею, солоні огірки. Ну, і як завжди, чай. У всіх непоганий апетит. Павлові ж уявилася польова кухня, сивий димок над нею. Аж зітхнув.
Опівдні у штаб батальйону телефоном передано наказ: негайно подати допомогу мешканцям невеликого села Бусли. Тала вода прорвала греблю і погрожує затопити колгоспні ферми.
Лейтенант Сергєєв витяг із планшетки карту тієї місцевості. Він часто бував у Буслах, тому радився із старшиною, командирами відділень, як швидко й організовано вийти курсантам на боротьбу з повінню. Звернулися до чергового по транспортній роті. Той негайно виділив три автомобілі, які вивезли молодих воїнів у долину річки Сліпої.
Сонце прогрівало кожен поворот, кожен звив вузької дороги серед круч. Міст через Сліпу зустрів їх прихильно. Вода, хоч і котилася високо поверх криги, однак до критичної відмітки ще не піднімалася. За мостом повернули ліворуч, і перед їхніми очима розгорнулася долина маловідомої річки.
Рядовий Лебідь, якого Сергєєв узяв із командою, показав на темний гребінь лісосмуги, яка ховалася десь за туманами.
— Он там наші Бусли.
По відталих чорноземах їм назустріч рухалися під. води, навантажені всяким манаттям, з дітьми. Обабіч бігли дворняги, гавкали на птахів, які грілися на сонці, полювали за ними, перестрибуючи через калюжі.
За годину добрались до Буслів.
Вулиці села залиті каламутною водою. Руде шумовиння соломи, трісок, коріння дерев несеться хтозна-куди. Заради чого у небезпечному місці побудувалися люди? Не бояться ні грому ні тучі...
Та нема коли мудрувати, шукати відповідь. Треба допомогти рятувати їхнє добро, зняти облогу повені.
На низовій дамбі вже почали прокопувати канаву, Землю розриту потроху змивав потік. І нову наносив, Та й вода заважала...
Лейтенант Сергєєв уперше зустрічається з каламутними валами на степовій місцевості. Оглядається командир на старі дуплисті верби. Не збираються ті вмирати у вирі цьому, стоять собі. Навіть бурі і блискавки літні їх не беруть. Довгі роки зеленіють. Земля годує їх, річка напуває, чого ж їм ще? А далі — цвинтар на пагорбі, давній-предавній.
Тим часом червоноармійці стали поряд із буслівцями. Розкопують дамбу. Глибоко промерз грунт, неохоче піддається.
— Як же так, товаришу лейтенант, ш;о не дали вам ніякої техніки? — хитає головою голова сільради, вимочений по самі вуха водою.
— Всього не передбачиш. І ви і ми знали про Бусли не все. А батальйон наш з усією технікою на іншому завданні. Там головний напрям повені. Залізничне сполучення, шляхи-дороги... Самі розумієте, першочергове державне значення. Там і мости, товаришу голово!
Помалу вгризаються в землю лопати. Вершок за вершком дзьобають мерзлоту.
Та ось наближається до працюючих Страхомаха, стиха щось доповідає лейтенантові й голові. Ті одразу ж відводять усіх од роботи.
На дамбі ж розпоряджається тим часом старшина. Павло Чепель, Іван Вихристюк і Валерій Дудар допомагають йому. Хто зна, за яким принципом Страхомаха вибрав собі помічників.
Проінструктований лейтенантом Сергєєвим голова сільради звернувся до натовпу, який одійшов далеко-далеко...
— Ви самі бачите, що вручну діла не буде. Червоноармійці допоможуть нам.
Упоравшись із вибухівкою, червоноармійці почали прокладати електричний кабель, підводили електродетонатори.
Те, що Чепель і його товариші недавно вивчали теоретично в класі, зараз мало підтвердитися практично. В останні хвилини Павло згадав слова старшини: "Я вам не нянька, а командир". Так у перший день знайомства прорік він. І виправдав це. Не підміняв їх, не боявся риску, був не контролером, а учасником події, яка запам'ятається надовго.
Лейтенант Сергєєв із підривною машинкою відійшов на пагорб за кілька сот метрів. Звідти, з висотки, добре видно дамбу. Там Чепель і Дудар на чолі із Страхомахою працюють над вибухівкою й кабелем. Червоний прапорець, встромлений у сніг, тріпоче коло них. Ось вони скінчили свою роботу й побігли до лейтенанта. Ще дві-три хвилини — і в небо шугонула палаючим птахом ракета. В ту ж мить дамба ніби розкололася. Дужий вибух потряс повітря. Пророкотали ще вибухи, тричі підряд, наче розкотився по долині молодий грім. Коли громовиця ущухла, до пагорба доринав тільки шум вируючої бистрини — в отвір, створений вибухами, котилася гриваста повінь.
На місці події був короткий перекур. Павло Чепель узяв папіросу з портсигара лейтенанта Сергєєва, А сірник запалений підніс йому Бас.
— Ти, виходить, і є Павло Чепель?! Здорово! А то сестра мені пише й пише, скаржиться, що відповіді від тебе не одержала.
Павлові чомусь зробилося жарко.
— Яка сестра?— здивувався.
— Двоюрідна сестра, Леся.
Повз них бігла та й бігла вода ранньої повені, її ніби й не меншало, але протікала вона вже спокійніше, умиротворено, без капризування.