— Не знаю, Наталко, їй-богу, не знаю,— признався сусідці.— Військова служба — діло таке... Куди пошлють, туди і поїдеш.
— А я не знаю, чи буду дома, як вас випроводжатимуть. Але обіцяю: хочеш чи не хочеш — писатиму обов'язково. І маму твою буду провідувати частіше, ніж досі.— Помовчала трохи, потім подивилася на нього, не вагаючись, узяла його за руку.— Бачу, ти не дуже переживаєш розлуку. Молодець, Твоє не втече. Згадуй нас, не забувай. Даси мені нову адресу, то часто писатиму.
Павло потис їй руку, щиро притулився до дівчини, як брат до сестри.
Коли простував на станцію, ще довго відчував на собі Наталчин теплий погляд. У вагоні несподівано подумав: хороша комусь буде дружина. "А може, я таки справді звичайнісінький дурень? Не здатний розібратися, хто мені друг, а хто — так собі".
Оглядівся. Це був той самий комсомольський вагон.
Біля столика грали в доміно. Сухо стукотіли кісточки а розмова велася не про гру, а про наказ наркома, призов до армії. Павло озирнувся: молоді хлопці, робітничий клас. Видно, ливарники. Руки з грубими долонями, місцями попечені, часом забувають роботяги про рукавиці а з розплавленим залізом жарти погані. Може, й вони одержали повістки? Третій, як видно з розмови, від, служив уже, виступає в ролі порадника. Розказує, що найважче проходити курс молодого бійця, а далі все йде як по маслу. А спочатку... На кожному кроці підказують, підправляють, сиплються звідусіль зауваження: не так повернувся, не так підійшов, не так приклав руку до кашкета. Але не бійся, ніхто на тебе стягнення не накладе. Навіть сам комдив. Не має права, поки ти не закінчив свій початковий курс. Отож живи спокійно. Найбільше старшину люби. Від нього все залежить. Не бійся, він побачить, відчує, запам'ятає. Всі старшини наче одну школу проходять. Протягом шести місяців перебував і я в цій ролі. Так от, хочеш чи не хочеш, а спуску нікому не даєш. Посада така.
"І своїм товаришам, і мені лекцію читає,— посміхнувся Павло,— Тоді, як батько служив у старій армії, старшин не було". Інше словечко застряло у пам'яті: фельдфебель. Що ж до старшин, то це не ті часи, щоб над солдатами збиткуватися. Червоноармійці знають свої права. Та й над старшинами є начальство. Який би не мав характер старшина, а мусить підкорятися існуючому порядку, не перевищувати своїх прав. Свідома дисципліна — ось що головне.
До початку другої зміни ще далеко, а в дворі фабрики пожвавлення. І тут призовники. їх легко впізнати по чоботях, валянках, кожушках. Є й у демісезонних пальтах з відкоченими комірами, в черевиках з калошами, в теплих кепках. Павло впізнає хлопців з передмість: з Данилівки, Рогані, Циркунів. У декого в руках обхідні листи. Його зустріли як побратима: здогадуються, що й він з ними — народився в чотирнадцятому...
— За характеристикою?— цікавиться Валерій Дудар, напарник Павла по ремонтному цеху.
— Точно не знаю, чи треба ще й фабричну... На мене сільрада повинна писати...
Призовник у брезентовій формі пожежника пояснює:
— І сільрада, і комітет комсомолу фабрики. Займай чер до Тюриної.
Хлопці жартують, бадьоряться — свідчення того, що вони вже звикли до повістки, що допризовний період їхнього життя закінчився.
— То й справді, хто до Тюриної останній?— цікавиться Павло.
— Ти,— ткнув пальцем у груди Павлові Валерка.— А я попереду.
Валерка, як виявилося, теж мав заступати на другу зміну, але його відпустили, дали обхідний лист. Згадували в цеху й Павла. І для нього, і для всіх, у кого повістки, такий самий порядок. Наказ наркома. Валерка хвалився, що встиг уже побувати й у відділі кадрів, у бібліотеці, у фізкультурника, де йому нагадали про борг: не повернув майки спортивного товариства...
У ремонтному цеху тихо, крім начальника — нікого. Одні, видно, в Тюриної, адже більшість ремонтників — ровесники. Одразу поменшало слюсарів. Начальник цеху одягнув спецівку, на верстаті обробляє деталь. Поява Чепеля не здивувала його.
— Відпускати важко. А доведеться. Встиг лише професію свою освоїти, і на тобі. Ну, та державі видніше. У мене, Чепель, бачиш, руки забруднені, відсунь сам шухлядку стола. Візьми обхідний. Зранку заготовив. І ще один документик є для тебе. Розряд атестаційна комісія тобі присвоїла, третій поки що... Твердий третій, без натяжки. Слюсар, та ще й ремонтник. Який би рід військ не взяв, скрізь будеш при ділі. За останні роки й армія механізується: автогаражі, майстерні, автомобілі-амфібії, моторні понтони. Дивуєшся, звідки знаю? Я ж командир запасу. Помпотех батальйону.
— А заробіток тобі нарахували?— заглядав у Павлові документи Валерка, який прийшов із ним, неначе й справді він був зобов'язаний піклуватися про те.
— Аякже. І зарплатня, і премія.
— Квартальна? — здивувався Валерка. — А мені щось нічого не перепало.
Начальник цеху пояснив:
— Це персональна. В аварійний день Чепель відпрацював дві зміни. Одну в ткацькім, другу в прядильнім. Горіли, як шведи під Полтавою... А Павло виручив. Уперше мав справу з такими машинами. Чотири години підряд працював лежачи. Без передишки. Цехове начальство похвалилося директору. З його фонду виділили премію. Поздоровляю, Чепель. А щоб могорича з тебе друзі не вимагали, суму не скажу, сам дізнаєшся в касі.— Начальник цеху обняв Павла, а потім по-змовницькому попросив:— Ти там у себе дома підшукай зміну. Після семирічки нехай ідуть до нас. У твій цех. Замінять тебе... Як надумають, чекаю. Нехай скажуть, що твої земляки. Це буде враховано.
Вийшли з цеху. Черги до Тюриної вже не було.
— От що, Павлику,— повчав Чепеля Валерка,— твою премію Тюрина теж повинна вписати в характеристику. Директорська премія. Справа не в сумі, а в нагороді...
Електрик пропустив Павла поперед себе.
— Думаю, варто відзначити в характеристиці на Чепеля, що прийшов на виробництво з села й відразу ж гаряче взявся за оволодіння професією. Швидко став майстром,— підказував Тюриній. Нагадав про велопробіг, навчання на курсах.
Дівчина слухала Валерія уважно, дещо записувала, а тоді раптом запитала:
— А чого це ти диктуєш мені? Краще за мене знаєш Павла?
— Вболіваю, кажу чесно. Робочий стаж у нього невеликий, а користується авторитетом. Мені приємно було з ним працювати. І якщо в одну частину потрапимо...
— Все зрозуміло, товаришу Дудар. Спасибі за допомогу. Ще ви не обмундировані, а вже почалося ваше побратимство. Все, що підказав, обов'язково ввійде в характеристику. І про тебе напишу, що ти — молодець. Знала тебе фабзавучником, а тепер — майстер. От що, хлопці, не забувайте фабрику, нашу комсомольську організацію. Відслужите, повертайтеся на свої робочі місця.
Всі зрозуміли Тюрину: хлопців і так мало на фабриці, тепер ще поменшало. Ну, а щодо Валерки, то вона завжди ставилася з особливою прихильністю. Тому, може, що вигляд у нього школярський, не схоже, що в чотирнадцятому народився. Призивають в армію згідно метричного свідоцтва — взяли і його... А варто, мабуть, добитися відстрочки, хай ще трохи підросте, змужніє.
На прохідній Валерій зупинив Павла:
— У мене пункт збору — на Холодній Горі завтра. Звідти — на вокзал. А ти куди?
— Та, мабуть, і сільських повезуть на вокзал. У мене, Валеро, таке передчуття, що обов'язково будемо разом.
Павло відчув потиск руки Дударя, здавалося, що той навмисне продемонстрував свою силу перед товаришем.
В гуртожитку до його кімнати так нікого й не підселили.
В гуртожитку тихо. Ті, що працюють на першій зміні, ще не повернулися. Після роботи — навчання. Друга зміна кінчається вночі. Так що прощатися ні з ким. Павло одразу почав спаковуватися. Не так і багато в нього майна. Все зберігалося в сундучку і в тумбочці. Книжки, зошити довелося зв'язувати окремо. Запасну чисту сорочку, всякий дріб'язок поклав у сундучок. Туди ж загорнуті черевики, сандалі. Подумав про візника. Коли їхали сюди з батьком, недорого обійшлося. Але вибрав усе ж інший варіант. Доїде трамваєм до Старомосковської, а потім — навпростець до станції недалеко. Затримався біля сторожа Семенюка, який поважно воссідав на стільці коменданта. Доля цієї людини давно зацікавила його. І раніше вони охоче розмовляли про се, про те. Про Клопотовського сторож любив погомоніти — про його настирність в антирелігійній пропаганді, про нього самого та його особисте життя, про те, чому він живе одинаком, не має сім'ї. Пояснення Семенюка просте: не мав житла, тому й холостякував. Тепер хоч і пообіцяли — виділять кімнату, а змінити щось в особистому житті пізно.
Сундучок і книги Павло перев'язав ременем, узяв на плече. Сторож випроводжав його до самої хвіртки. І тут несподіванка: назустріч двоє дівчат з його цеху. Одна з них, Валя, дивилася посмутніло то на Павла, то на його пожитки. її подруга Зоя, навпаки, жваво почала докоряти:
— На кого ж ти нас покидаєш, Павлушо? То ховався десь, ніколи тебе не застанеш у кімнаті, а тепер тишком-нишком зникаєш... Безсовісний. А може, котрась із нас проводжати тебе хоче?..
— Обмаль часу в мене, дівчата. Завтра — останній день. Так що пробачте.
— Чуєш, Валю? Проситься хлопець. Пробачимо йому?
— А ти пробачаєш?
Згадався Павлові день, коли вони запросили йог І у свою кімнату.
— Проведіть мене, дівчата, до трамвая, — попросив Павло щиро. — Буде приємний спогад.
(Продовження на наступній сторінці)