— Так і знав. Могла б гасом і в будній день запастися. Та й віників повна хата, фабричних.— На Павла зиркнув спідлоба, насмішкувато.— Десята година, а мене голодом морять. Оце-то вихідний.
Головний кондуктор був у повній формі. Новенький чорний френч із сріблястими гудзиками розстебнутий під ним жовтіє смугаста майка. Кілька значків прикрашають груди. Обличчя м'ясисте, червоне, сповнене Начальницької самоповаги.
— Заходь, Павлушо,— приязно промовила Тетяна Пилипівна й пропустила його поперед себе.
Миколу застав на яблуні. Оглянувся — Лесі ніде не видно. Тільки її рожева косинка лежить на гамаку.
— Привіт молодим талантам!— гукнув з дерева Микола.— Лови!
На жаль, Павло не встиг підбігти, яблуко покотилось по стежці. Микола кинув ще одне, воно попало в руки Павлові — ціленьке. Поклав його на гамак, а надкусив перше, що репнуло. Такого сорту у Чепелів нема: підрум'янене з боків яблуко аж вилискує, а м'якоть, мов цукор, біла і соковита. Пахне шафраном, наче паска.
— Посидь трохи, я зараз,— запросив гостя Микола.— Батько в поїздку яблука готує. У Москві на них ціна... Спекулянти з рук виривають. А груші ще дорожчі, на штуку можна продавати. Шкода, що цього року груша не вродила.
Павло стрепенувся, почув, як рипнули двері. Здогадався — спускається з ганку Леся. Саме вітром майнуло по садку, легенько так затріпотіло листя над головою Павла, один маленький листочок, чомусь пожовклий, одірвався з гілки і, кружляючи, тихо опустився на траву. З нього Павло перевів погляд вище. Так і є, Леся. Голова у неї пов'язана білим рушником, певно, помилася... На ній ряба старенька кофтинка, модні лодочки з голубої шкіри. Вона — по-домашньому, без панчіх.
— Миколі допомога прибула? Це добре, мене виручиш.
— Здрастуй,— Павло відчув: лице в нього запашіло.
— Ти вже з річки? Упіймав щось?
— Проспав... Нікому було збудити.
— А де ж усі ваші?— здивувалася Леся.
— Не в тому річ. Захотілося хоч раз полежати. А то все мене за ноги батько тягне. "Вставай. На роботу спізнишся". Буває, що й не тягне, а мені ввижається. Прокидаюсь, як солдат, почувши сигнал.
Микола подав обережно повний кошик Павлові, стрибнув. Одразу поніс яблука в погріб.
Павло залишився з Лесею.
Дівчина бавилася косинкою, підкидала її і ловила. Вітерець підхопив косинку і кинув хлопцеві в лице.
— Ти, кажуть, на робітфак зібрався?— обізвалася.
— Невідомо ш,е. Нехай на роботу спершу влаштуюся.
— А я подала документи в технікум. Оце ось, бачиш, зубрю.— Взяла з гамака товсту книжку, розгорнула посередині.— Аноди і катоди. Найпростіші джерела живлення. Не такі вони й прості, як декому здається.
— У технікум зв'язку? Загітували-таки наші хлопці?
— Чув? За компанію і циган... оженився... Якось-то буде. З другого курсу, кажуть, можна без екзаменів іти в інститут.
— Ну, а я...
Не встиг сказати про свої плани — Лесю покликали.
— Вийдеш?— запитав Павло.
— Хоч і вийду, та однаково — аноди, катоди...— зітхнула.— З ранку до ночі зубрю. Мати ні за холодну воду не дає братися. Батькові ж самі п'ятірки подавай. Аж голова тріщить. Яке там сьогодні кіно?
— "Арсен".
— Не пустять.
— Лесю! Довго на тебе чекати?!— долетіло з веранди сердите бурчання Лісового.— Клич Миколу, де він там застряг. Картопля остигає.
Леся, ніяковіючи, запитала:
— Ти вже поснідав?
— Аякже!— поспішив запевнити Павло.
— Ну, дивися...
Микола, мабуть, теж розумів, що залишати Павла самого незручно, постояв біля нього трохи, але, подумавши, так. і не покликав. Зрештою, в такій справі останнє слово належить не йому, а батькам. Пообіцяв лише:
— Я недовго. Можеш на гамаку полежати. Візьми он подушку.
— Ні. Я краще прогуляюся. Біля копанки дожидатиму.
Й одразу став спускатися у видолинок, де кінчалася садиба. Та раптом його гукнув Микола.
— Батько й мама тебе кличуть.
— Навіщо я їм?— щиро здивувався Павло.
— Та снідати ж. Мати он розхвалює тебе, який смирний і до старших уважний.
Павло мовчки рушив за Миколою. Спробував уявити собі все, що сталося за столом. Лесина мати сказала, мабуть, що годиться покликати Павла до столу. Може, й про те сказала, що вони ж, Чепелі, не дуже багаті і навряд чи й ситий Павло. Ну, а Денис Лісовий? Він любить похвалитися своїми достатками. Стіл у нього заради неділі, певно, щедрий. От і зажадав, щоб привели гостя. Нехай, мовляв, подивиться, як справжні хазяїни живуть. Ще й раніше Лісовий часом співчував Павлові. "Не такого тобі батька треба". Чого й виникала в душі Павла образа, та не на Дениса Лісового — на свою долю. Щось треба робити, думав. То довго у школярах засидівся, то з роботою — не дуже... Трудодні — це ще не карбованці. А на батька-інваліда надія мала...
Старався Павло, писали йому вже давно повні трудодні, виробляв норму, як дорослий. Мав, звичайно, чесно зароблений власний шматок хліба, бригадир хвалив, Тому часом казав собі: "Ні, нема чого мені схиляти голову, самого себе принижувати невпевненістю. Все ще попереду".
От і тепер — кличуть, то чого ж відмовлятися. Там не один Денис Лісовий. Тетяна Пилипівна, Леся, Микола,
Десь ще не зовсім пригасла в думці остання жаринка невдоволення, що спершу залишили його, а потім одумалися, але друга хвиля владно зазвучала в ньому, збадьорила. Павло ще раз оглянув себе, свої нові скороходівські черевики, добре випрасувані штани. Повеселішав. Зірвав золотий чорнобривець на грядці й засунув його в кишеньку піджака. А чого мучити себе, справді!
Розділ третій
— Давай-давай, голубчику! — Денис Лісовий реготав за столом, перехилившись до Павла.— Подейкують, що в зятьки до мене хочеш, комнезам... З тобою всім весело буде, щодня — свято. Я м'ясце постачатиму, а ти проїдатимеш, злидню. Та ще батечка свого закличеш у гості. Не бійся, не відмовиться. Притупає і на дерев'яній, як дурничкою запахне.
Леся зблідла, закрилася рукою від того насміхання і хотіла вийти, але батьків різкий оклик зупинив її.
— Сиди! Я ж його не для себе покликав — для тебе. Хто йому дорогу до нас показав, хто прихвалював: "Павлуша такий, Павлуша сякий". Ти й твоя мати! Полюбуйтесь тепер. Ви ж не знаєте, яка в нього програма. Через півгодини він морди вам понабиває, потім порве на собі сорочку і вистрибне у вікно. Бачив не раз, як батько його це ловко робить, то й собі спробує. Що, хочеться втнути щось на згадку? Ну да! Ти б знищив Дениса Лісового за його одвертість, та руки короткі. Я тебе давно розгадав. Набрид ти мені, очі намуляв. Чого хотів — нахаба, за один стіл зі мною сів! Ще й білу сорочку одягнув. А під сорочкою? Голе пузо. Леська — дурепа, як і мати. їй ти можеш баки забивати, але не мені. Хіба що відьма в кульмі здохне, тоді, може, породичаються Лісові з Чепелями.
Павло все до крихти чув, але не розумів, чому Денис на нього злиться так... Павло міг би зараз кинути у відповідь найогидніші слова, але він боїться, що вони влучать не в Лесиного батька, а в саму Лесю. То краще показати йому дулю в кишені й піти геть.
Однак таки не втримався, гукнув:
— Ех ви — штунди...
Дениса Лісового в Гуляйгорі називають здавна штундою. І Миколу часом, навіть Лесю.
— Я тобі дам, падлюко, штунду,— заревів Денис, немов роздрочений бугай.— Здохнеш, як пес, під тином. Бач, хазяйську дитину йому забаглося взяти! А це ти бачив, бачив?— крутив Денис Лісовий здоровенні, як груші, дулі.— Хто ти, а хто я? Ти — гнида, гнилиця, такі під моїми вагонами їздять, а потім вертаються додому без рук, без ніг.
— А ти... штунда!— вже стояв на своєму Павло.
Микола підскочив до нього:
— Замовчи! Прикуси язик, бо вирву!
— Всі ви штунди...
Наступної миті Павло відчув, що його одірвали від підлоги і понесли. В дверях двом було тісно, і Микола штовхнув Павла, а потім вони знову зчепилися. Павло не відбивався, тільки кректав і душив в обіймах Миколу. Нарешті вони покотилися зі східнів. У роті в Павла стало солоно. Потім усе стихло. Щось кусало його, ворушилося під щокою. Павло розплющив очі. Колючки вп'ялися йому в лице, в голову, світло було зеленкувато жовте, наче дивився крізь темну пляшку. Ага, це він лежить під стіжком — на галяві за обійстям Лісових Голова важка і гуде, як дзвін. Повернувся на бік. Стало видно хату, гамак, цуцика на ганку. А людей нема. Всі десь поховалися. По сонцю, яке вже за лісом, Павло здогадався — вечоріло. Сорочка на ньому брудна, в плямах, як у шмаровоза. Згадка про те, чим скінчився сніданок у Лесиній хаті, паралізувала мозок. "Микола... Він бив мене,— пригадував Павло, сповнюючись жалем до себе.— Микола бив". Павло стогнав і плакав ненавидів себе, своє безсилля. Всьому кінець. Якби знав, що так вийде, то краще було б утекти раніше із села, а Лесі залишити листа. Тепер вона його зненавидить. І є за ш;о. Наговорив дурниць.
(Продовження на наступній сторінці)