Дуже рідко бачив матір веселою, а коли згадувала цю пригоду — всміхалася. А батько навпаки — насуплювався. Навіщо, мовляв, було про нього, чесного солдата, таке вигадувати.
Розділ сьомий
Обідав з Надією, пригадує. Батьки поїхали колгоспним возом на станцію: прибув, нарешті, протез, обіцяний соцзабезом ще в позаминулому році. Отож, почав із сестри: показав ордер на гуртожиток. Оглядала його і так, і сяк. Мовчала.
Павло сам набрав собі гарбузової каші, тільки молока не знайшов.
— Хазяйко! Ти що, заснула? З чим їсти її?
— Цукром посип. Ой, Павлику! Це я у твоїй кімнаті поселюся?— відчинила широко двері.— Чуєш, у мене все в ній буде інакше.— Стала на порозі кімнати, вголос розмірковувала.— Дивися, ліжко пересуну сюди, а шафа стоятиме тут. Ще якби столик маленький посередині. Як у Лесі. А на стіні — моє фото. Оте, що всім подобається, збільшене.
Йому було і смішно, і гірко.
Допомагала Павлові готуватися в дорогу. Разом спустили з горища сундучок. Старенький, але ще досить міцний. Служив Чепелю-старшому, як був той солдатом, а тепер хай послужить молодшому. Павло обтер його мокрою ганчіркою зверху і всередині, стукнув, де треба, молотком. Сухе дерево загуло, як бубон.
Рипнули двері, увійшов батько.
— У похід збираєш братика?— звернувся до Нaдійки.
— Не в похід, а в гуртожиток. Кімнату ж залишає мені.
— Ага... розпорядилися вже. Черга дійшла твоя на гуртожиток, чи як?— запитав у Павла.
Павлові приємно розповісти, як то витанцювалося. Ним на фабриці задоволені — в цьому головне. Навіть значок "Ворошиловського стрільця" показав. Надія взяла значок, приклала його собі до кофточки, запишалася перед дзеркалом.
— Наче золотий. Так і сяє!— примовила.
Батько пошкутильгав до шафи, ш;ось там довго шукав у шухлядах, незручно вмостившись на підлозі. Ось підвівся, вигорнув із ганчірки якусь цяцьку.
— О! І в тебе був значок?— нахилилася до нього Надійка.— О, який гарний хрестик! Але чомусь не блищить. Тоді золотих не давали?
— Хрест Георгіївський, а не значок.— Батько бережно тримав свою нагороду на долоні, як коштовну річ. — Оце такий. На честь Георгія Побідоносця, з чистого срібла.
— Хто ж тобі дав його, тату, цар?
Старший Чепель дивився на дочку поблажливо, потім перевів погляд на сина, усміхнувся.
— Вручив мені "Георгія" на полі бою його превосходительство генерал Брусилов Олексій Олексійович.
— Ви тоді за царя, виходить, воювали?— дивувалася,
— Проти німців воював, а не за царя. За Росію.
Заторохтіло у дворі: мати зачиняла ворота. Худенька конячина протюпала мимо вікон і зупинилася. На візку — поклажа. Щось вузеньке, довге, схоже на труну.
— О, нога моя приїхала,— невесело мовив батько. — За неї "Георгієм" розплатилися.
Увійшла мати. Пов'язана чорною хусткою, наче і справді зібралася на похорон.
— Іди, Йване, розраховуйся з візником. У мене не бере. Як почув, що то в упаковці, відмовився від грошей.— Побачила сундучок на лаві, Павла заклопотаного, впала тінь їй на обличчя, затуманила очі.—О боже! Що це таке, Іване?
А батько відповів спокійно:
— Нічого не сталося, Маріє. Горожанином буде твій син. У Харкові житиме. Ото й усе.
— Облиш. Не те говориш, Іване,— не зовсім вірила чоловікові.— А сундучок? Кращого нічого не знайшли для сина?
Павло, щоб спрямувати розмову в інше русло, нагадав:
— А з візником так ми і не розрахувалися? Он він уже виїжджає з двору.
Батько узяв під руку милицю.
— Чув же, грошей не хоче. Гукнути хіба? Нехай розговіється. Скоч за ним, Павле.
Поки кришили цибулю та огірки, батько з візником у дворі розпаковував ящик. Павло вийшов до них. Батько акуратно кліщами витяг цвяхи, щоб дощечок не розколоти. Вони для нього були ніби дорожчими за те, що в ящику. Під шаром стружки знайшли мішечок брезентовий з інструментом і запасними гвинтиками, шайбочками, гайками.
Протез лежав на дні, загорнутий у папір.
— Важчий за мою дерев'яну,— мовив похмуро батько.
Понесли в хату. Розгорнули, поклали на лаві. Металеві суглоби блищали нікелем, як шишаки на двоспальному ліжку. Жовта шкіра на залізному сухожиллі рипіла й піддатливо вигиналася разом з ним. Реміння пахло військовим спорядженням.
Їздовий Максим Тополя, недалекий сусід, чухав лису голову, шморгав носом, оглядав протез. Заходив то з того боку, то з того, але руками доторкуватися остерігався. Іван Чепель щось там необережно натис, нога заворушилася, зігнулася в коліні. Максим злякано одсахнувся.
— Дорога, видно, штука,— покрутив головою згодом, аби не мовчати.— Самої шкіри пішло он скільки.— І хльоснув себе пужалном батога по халяві. Ні, фабрична нога не сподобалася Максиму Тополі, хоч, видно, обійшлася в копієчку.
— Прошу до столу,— покликала мати. І як тільки одійшли од лави, метушливо накрила протез благеньким ряденцем.
Так він і пролежав на лаві до пізньої ночі. Інші клопоти забрали увагу матері, батька: збирали Павла. Поклали йому в сундучок штани вихідні, найновіші, дві сорочки, рушник. Шкарпетки Надія нашвидку випрала й засунула в піч, щоб швидше висохли, бо треба було ще й полатати. Подарувала братові своє маленьке дзеркальце, одрізала півкуска пахучого мила "Букет моєї бабусі". Ниток намотала у запас — білих і чорних, батько підказав. Загорнули в папір ложки — столову і чайну, виделку, ніж найпохватніший— вузьким різаком. З великої скрині, де берігся посаг ще материн дівочий, витягла біле простирадло.
— Подушку візьмеш? Одну чи дві?
— Куди їх... Досить однієї — маленької.
— Пухову бери. Ще тільки до половини напакували, поміститься. Завидна штука сундучок солдатський!
Ледве засіріло небо — Павло вже на ногах. А мабуть, і не лягала. Біля печі клопочеться і дивиться, дивиться на Павла, аж йому моторошно.
Сундучок на замку. Окремо в торбині — харчі. Картопля, цибуля, часник, яблука. Трохи горіхів. Вони зверху й торохкотять, пересипаючись. Хотіла мати всунути й чавунчик, начищала його, терла цеглиною, та Павло відмовився.
Мабуть, голосно тпрукав у темряві Максим Тополя, бо сусіди попрокидалися. Он і Наталка вискочила боса, на ходу заплітає косу: "Хто це і куди їде? Ага, Павло".
Сундучок поклали в передку. Старий Чепель сів позаду, виставивши дерев'яну ногу, як рушницю.
Наталка одвела Надію за хату. Про що там гомоніли Павло не чув, але він бачив, як сестра пригорнула до себе Наталку і щось їй шепнула — у саме вухо. Та ніяково засміялася, перекинула косу через плече і, обірвавши білу жоржину, підійшла до Павла.
— Міг би й попередити.
— Тільки вчора все вирішилося.
— Не виправдовуйся. Тобі хотілося зникнути раптово — був і нема. Але від мене чого критися? Захочеш дізнатися про батьків, заходь у штопальний. Надумає мати передати щось синові — прийде до Наталки. А до кого! Оце ми й з Надією домовилися. У нас із твоєю сестрою — повна злагода. Ага, не чекав?— І щебетала, щебетала.
Павло ніби й слухав її, а думав про інше. Заклопотане лице матері, яка стояла біля воріт, склавши руки на грудях, примусило запитати себе: чи вірно робиш, чи не рано наготував сундучок?"
Розділ восьмий
Голий до пояса, з татуїровкою на руках і на грудях хлопець нехотя поздоровкався з Павлом.
— Так, це в нашій кімнаті звільнилося місце. Але без коменданта нічого не вийде. Тут, браток, порядочок. Побанитись тобі треба — це раз. Санобробка одежі — два. Анкеточка — три.
— А мені ж сьогодні на роботу.
— з богом. Сундучок залиш у прибиральниці. Нічого з ним не станеться. Будівельник?
— Ні, в ремонтному.
— Кадровий, значить? А ми — сезонники. Літом тут, зимою на печі. Твій папаша?— кивнув у бік старшого Чепеля.
— Угу.
— Бачу, йому з дороги відпочити б треба. То заходьте.— І простягнув руку:— Костиря Федір.
Дошки під ногами вгинаються, риплять. Коридор довгий, з нумерованими дверима на обидва боки, в кінці — глухий перестінок, за ним чути дівочі голоси. В заскленій рамці — плакат, на ньому намальовано чорною фарбою черепаху в попівській рясі, червоною — перехрещено, зліквідовано на пні.
Долой, долой монахов,
Раввинов и попов,
Наука доказала,
Что нет теперь богов.
Павло пригадав — і при вході до гуртожитку висить гасло: "Релігія — опіум для народу".
Костиря, помітивши, що Павло зацікавився віршами, посміхнувся:
— Якщо в бога віриш, начувайся. Ми всі, увесь без винятку гуртожиток, поголовно — войовничі безвірники. Чуєш, войовничі, як і наш комендант.
— Я теж безвірник. А з деякого часу войовничий. Ось батько знає. Ледь не задушили мене богомольці.
Пішли за Костирею. В кімнаті чотири ліжка застелені, п'яте — з голим матрацом. Тіснувато. Стіл, тумбочки, вішалка. Уркоче на стіні репродуктор. У кутку — велосипед. Троє хлопців топчуться біля столу, нарізають хліб, ділять на порції сало, консерви.
(Продовження на наступній сторінці)