Куточок світу божого, де довелось одбувати своє життя Луці Щербатому, уявляє з себе болото, забудоване хатками під черепицею, заселене якимись такими безбарвними людьми, чужої Щербатому крові. Сі люди благодушно п'ють зранку свою каву, по півдні смакують свій обід, а ввечері впірнають у подушки, без краю задоволені з так раціонально прожитої днини.
А Лука Щербатий ходить поміж отими навісними рядками домів, ненавидить їх спокій безсилою, сліпою зненавистю і все носить при собі свій давній сентиментальний смуток.
Часами, особливо тоді, коли заблимають увечері ліхтарики на вуличках, оповитих безнадійною пітьмою, сентиментальний смуток Щербатого обертається в розпач, в жалі невсипущі,—і тоді щось тяжко давить у грудях, під горлом, і хочеться положити мамі покійній, мамі тихенькій, другові лагідному днів молодих, облізлу голову на коліна, щоб шершавою рукою погладила, примовляючи:
— Голубчику мій, синочку мій єдиний! Розумна ти моя головонько...
І більше не треба: тільки погладити лису голову, тільки пожаліти синочка неприкаяного, а там вже самі сльози потечуть, теплі-теплі — і зросять надщерблену душу. Душа вмиється слізьми, знов убереться в лист зелений, а там ще, може, й зацвіте буйним цвітом!..
Чого на світі не буває! Чудо прийде — і знов, може, помолоділа б душа, а як помолодіє, то ще, може, й люди з неї будуть.
Чудо прийде, чудо буде... може... бо всякого буває. Трапляється й таке часами на світі.
Та тільки ж горенько тяжке: в Луки Щербатого немає тут, на чужині, милої руки, щоб погладила; нема й слова такого, щоб, озвавшись з дорогих уст, пригріло зморену душу.
Є тільки в нього офіціальна дружина, яка кляне його за те, що зав'язав їй світ, замурувавши на похмурій чужині, наобіцявши за часів женихання привабних святощів подружнього поєднання.
З жінчиних уст до Щербатого тепер не йдуть слова спочуття, а сиплеться часом така злоба, зненависть, що Лука затуляє вуха і тікає з хати. Найгірше вбиває його вкрай одно слово, останніми часами дуже звичайне в жінчиному вжиткові. Се слово вимовляється так:
— Дурак! — конче по-московському. Од того "дурака" криком кричить душа Щербатого, перевертається все живе в ньому, і так погано стає, неначе чимсь бридким доторкнулись до портрета його померлої матері, та ще й плюнули на нього, на підлогу кинули, ногами топчуть... А тут ще й мале хлопча біжить іззаду та крізь сльози галасує:
— Ти нехороший, ти нехороший, татку. Ти мами не слухаєш...
І не замовкне, аж поки "татко" не замкнеться в своїй світлиці, не вкриється з головою, не принишкне, як те благесеньке мишеня, на яке вилили ціле відро холодної води. Бр... холодно!
Холодно Луці Щербатому жити на світі! Без вини винуватий Лука Щербатий.
От він лежить, закутаний з головою, і думає:
"Так, так мені й треба. І дурень, справді, дурень".
Дурень, що хотів зорі з неба знімать, уявляв з себе якогось там письменника, вибранця небес. Ех, ти, письменнику... Щось давно вже не видно твоєї писанини, чогось замовкла твоя муза дурноверха!
І Лука Щербатий починає ненавидіти самого себе, свої колишні мрії, запальні писання з повидумуваними людьми, з повигадуваними, ідеалізованими почуваннями і з такими ясними, сміливими планами життя.
Плани життя! А хіба входило в ті плани кучерявої голови отаке-от утікання від страшних своєю суттю слів жінки під укривало, в подушки, за замкнені двері?
Плани життя!..
І от часами, як контраст безбарвному одбуванню життя, встають згадкою під тужуркою з блискучими ґудзиками, десь там у глибині душі й серця Луки Щербатого кращі дні, дні сонця і дні запалу молодого.
Роз'ятреній самобичуванням і жінчиним наріканням рані душі хочеться часом виправитись, розкрити поховану в ній красу, сказати, що й я, мовляв, не сиротою по світу тинялася увесь свій вік,— бо було і в мене таке, чому назвище в поетів: кохання... або ні, ні... Се слово смішне, за нього покивають головою на облізлу, щербату душу, на сміх візьмуть підсліпувату,— "го-го",— зарегочуть.
Справді, не те слово. То було не те, ні,— а щось таке... зовсім не смішне, не дуже смішне. І згадати про те минуле в своєму житті щербатій душі тепер так боляче і разом так хороше, бо... ой, не смійтеся, добрі люди! — кажу вам, не смійтесь, бо справді від тієї згадки тепліше стає на душі і сміливішає вона:
От же й в мене, як у людей!
Що воно, справді, було? Яке б тут таке гарненьке, пристойненьке назвище підібрати?
Ат! Нехай так собі й зветься: "Те, що було колись". Те, що справді було на душі в Щербатого,— те й пише він, згадками оповитий.
Те, що було колись
З того часу зосталось у пам'яті найвиразніше три людини: рвучкий, худий, трошки поезією обвіяний, трошки голодом та благенькою одежею наелектризований поет; другий, давній друг його, вічний студент і вічний юнак, фотограф, природознавець, служитель Бахуса муз і краси співець — Долотов Михаїл (конче "Михаїл", бо так любив він іменуватися); ну, а третя, розуміється, "вона", дівчина з-над синього моря. Так і звали її.
З першого погляду вона, худенька, невеличка, не приваблювала очей. Можна подивитись, пройти зовсім байдужісінько, а як хто спитає, то так собі, між іншим, озватись, не одриваючись од своєї думки:
— Так собі. Дівчина як дівчина.
А пройшовши ще кілька ступнів, знов можна посіяти слово, аби не урвалася розмова:
— Видко, з характером! Недобрі очі, жорстокі. Така не пожаліє і себе й іншого.
А там, вже, може, аж надвечір того самого дня, здибавши того, хто питав про вражіння від сієї дівчини, можна, навіть і тоді, як мова і не про неї йде, а, приміром, про меліорацію або санскритську граматику виясняється справа, заявити:
— А знаєте, ота дівчина не така, як усі вони. Щось у неї є такого в очах... Така якась стрілочка з тих очей вилітає...
— Ви, власне, про яку се дівчину?
— Та про ту ж, що ви питали. Знаєте... така бліда-бліда, худенька, з класичним носиком і... з цілою купою чорних кіс?
— Ага! Прострелила серце?
— Ні... не те, щоб прострелила, а, знаєте... хотів би з нею говорити, ближче в очі глянути. Бувають такі чудесні гадючки... зелені, в'ючкі, грають на сонці... І боязко, а таки кортить погладити її рукою, а тоді... Отака й ваша знайома, пане агрономе.
— Гадючка? Ну, буде вам "гадючка"! От я їй розкажу.
— Кажіть. Нехай знає.. Я б і сам сказав...
— Познайомить? Добре?
— Добре.
— Тільки глядіть: не закрутіть дівчині голову, бо буде вам амінь.
— Від кого?
— Від мене. ,
— Ого!
— А щоб ви знали!
— Я безпечний. Мене дівчата десятою дорогою...
— Знаємо, знаємо ми вас, поетів!:
— Агрономи ближчі до землі, а дівчата люблять грунт більше, ніж повітря...
І поет познайомився з дівчиною, що звалася Нюта. А повне наймення її, хоч ї краще бринить, та писати його трудно: довге. Нехай собі буде просто:
— Нюта — Нюра.
— А ви там що на мене видумуєте? Яка я вам "гадючка"?
—Така собі гадючка, прехороша — страшна і прехороша.
— Ну, ну... буде вам "гадючка"!
— Не боюсь.
Така була в них (у поета і в дівчини — Нюти) перша розмова, коли зійшлися грати в лото до поетового товариша по газетній роботі! Слухав ту розмову агроном, і весело йому було, що вивів на чисту воду поета.
Сиділи цілий вечір і з таким азартом грали в лото, що такого ще ніколи не помітно було в поета до сієї осоружної йому забавки. Та й не диво: поруч сиділа дівчина з стрілкою-блискавицею в очах.
Якось і вечір так швидко промайнув, наче й не було його. Йшли додому перед світом гуртом, а як розходились — хто куди — на розі вулиці, то поета взяла така злість на агронома, що так би й дав йому в широку шию каменюкою, ломакою, гарячим залізом або хоч словом, таким "палким словом поетів", що ними бичують вони юрбу черству. Але... камінця під руками не було, бо міцно повимощувані вулиці; не було й заліза та кийка, а словом поетів не дошкулиш агрономової спини.
І широка спина й шия зникли разом з тендітним контуром дівчини-гадючки. Та не зникла думка про неї в голові білявого поета.
Хотілось побачитися з нею. І побачився.
Сиділи всі письменницькою компанією і злословили, сипали анекдотами. Була й вона. Дівчина все більше мовчала. Мовчала довго, а її мовчання перейшло й поетові. Він похнюпився, зобгався.
А як настала загальна пауза, дівчина взяла склянку з вином, вдалася аж на кінець стола до поета (хоч і сиділа поруч з агрономом) і виразно, навмисне виразно сказала:
— А у вас хороше лице. Я до вас п'ю! — Випили, а слова оті запали йому в душу. Інші забули їх. Пожартували на тему, що хорошому, мовляв, личкові не до лиця, здається, руді, аж червоні вуса та заспані раз у раз очі і т. д. Пересипали далі сі уваги анекдотом про те, як вірменин лічив, скільки ніг під столом у чотирьох людей,— і розійшлись.
Минув тиждень-другий. З душі поетової ніяк не хотіли вилиняти оті слова нової знайомої. Коли се здибав, він агронома.
— Ото добре, що я вас побачив.
— А що?
— Та не дає мені спокою Нюта, хоче, щоб я привів вас до неї в гості. Справді, ходімте. Тепер нам весело. Приїхала ще й сестра її. Там такі розкішні очі і така постать королівни, що не гріх поетові подивитись.
(Продовження на наступній сторінці)