— Ти вже чула цю. Я тобі краще нову. Про двох братів та їхню сестричку Марисю. Ляж на бочок. Ну, слухай: "Було у батька два сини. Один — розумний, а другий — ледащо. Молодшого звали Савою, а старший Сидором називався. А ще в них була сестричка Марися. Хоч і мала ще була Марися, але до всього цікава і знала вже, що молодший брат Сава дбає про загальне добро, тому і в артілі працює, тому й настановили у тій артілі за голову його, а Сидір ніде не працює та все щось дивиться вовком на людей. От почала в них валитися хата. Сава що не заробить, та все тую хату латає, а Сидір що не —заробить, та все кудись гроші ховає. А жити в одній хаті довелося, бо другої не було".
*— Маленька хатка?
— Маленька, дочко, як наша.
"— Давай же й працювати разом,— каже Сава до старшого брата.
— У мене руки болять,— відказує Сидір.
— То ходімо хоч глини вкопаємо.
— У мене ноги болять.
І так щоразу. От заходить на селі свято Івана Купала3, найбільший день улітку. Хатка стояла, стояла та й упала. Похитав головою Сава та й каже:'
— Вечір вільний, то ходімо, Сидоре, до лісу та нарубаємо дерева на хату.
А Сидір знову відказує:
— Не хочу я робити, краще піду та зірву, як цвістиме, папороть, тоді знайду скарб, багацько грошей,— і робити не будемо, і хату збудуємо.
Почула це Марися, їхня сестричка, і собі захотіла побачити, як то папороть цвіте.
Побоялася вона братові сказати, щоб з собою узяв, і пішла за ним назирці.
Ішли вони, ішли, аж нарешті щось не стало чути Сидора, просто ніби крізь землю провалився. Думає Марися: гукнути б — так не можна, бо Сидір назад прожене, а спереду ліс темний та густий—і носа не вб'єш. "От,—думає Марися,— ще й папороті не побачу". І ще дужче побігла вперед, а під ноги то колода, то ломаччя або просто у вічі гілля.
Так заплуталась Марися, що не знає вже, куди тут і йти^ Почала вона обіруч розгортати гілля та тихенько лізти крізь нетрі.
Пролізла, може, з гони, а може, й ні, аж гульк — вогник мерехтить. Горить вогник, як свічка на столі. "От,— думає Марися,— таки побачила папороть. Може, ще й зірву". Ще тихше підповзла вона до вогника, коли ж то курінь стоїть, у ньому багаття горить, а довкола люди сидять і в руках ножі держать. Марися хоч і не сильна була, зате смілива. Лежить собі у траві й прислухається.
Один і каже:
— Я знаю, де гроші заховані!"
— Наші гроші? — злякано спитала дитина.
— Ні, це в лісі було. "Зирнула Марися, аж то Сидір, її старший брат.
Стала Марися тоді ще дужче прислухатися. Говорять про артіль, про касу якусь, про ключі і нічого про папороть. Слухала вона, слухала..."
— Хіба вона не боялася?
— А цить.
Домка насторожено прислухалась до тиші: під дверима скавучало задубіле цуценя й час від часу цявкало до річки. Вітер у трубі вже стогнав у розпачливій тузі і такою ж тугою нагнічував у кімнаті темні кутки.
— Хіба вона не боялася, мамо? — нетерпляче смикнула її за рукав дитина.
— Не боялася. Чсго ти не спиш? Іще розказувати? Ну, слухай: "Чує Марися, що злодії хочуть напасти на артільний млин. "Ну,— думає Марися,— треба попередити людей". Почекала вона трохи, а потім хутчіше назад. Кинулась у кущі, а куди бігти — не знає. А дівчина була уперта. Зло її взяло. Рве об кущі одежу, ноги, кісками чіпляється, а лізе вперед.
Лізла вона, лізла, немає ні стежки, немає ні краю, аж всякі страхіття ввижатися почали. Ну, от хтось регоче над самою головою, мало живіт не порве. Марися як крикне:
— Ось я тобі!
А воно тоді в пла^і. Стогне та й стогне під самим кущем... "Ах ти ж клята сова,— думає Марися.— Ось я тобі".
— Цить!
— Цить! — хтось перекривив її в лісі.
— Ось я ж тебе! — та ще дужче роздирає кущі.
— Я ж тебе,— знову перекривляє Марисю.
Блукала Марися, блукала, а стежки як нема та й нема, тільки перекривляє луна. "Ну,— думає Марися,— мабуть, доведеться тут і ночувати". Аж гульк, а перед нею вже галява, така велика та зелена, і ромашки у траві цвітуть.
Тільки вибігла вона на галяву, а назустріч їй два вовки, та такі здоровенні та страшні.
Стоять і зубами клацають.
"От,— думає Марися,— з'їдять мене вовки, і людей попередити не встигну".
Ще дужче тоді розсердилась вона — та просто на вовків. Бачать вовки, щось дуже сміливе дівча, і потягли собі на кущі.
Озирнулась тоді Марися, аж галява знайома: вона удень на ній пасла бичка.
Хутко знайшла стежку і вискочила на шлях, а по шляху щось кіньми тупотить.
Марися біжить назустріч та й думає: "Скажу цим людям — нехай підвезуть". Аж тут і коні підбігли.
Дивиться Марися, а на бричці щось страшне сидить. Вовків Марися не злякалась, у лісі блукала — не боялась, а тут аж затремтіла уся.
Думає:
"Може, це ведмідь умостився на бричці? Так він же не такий товстий. Може, спекулянт? Так він же не такий меткий".
Хоч і страшно Марисі, а все-таки придивляється. Коли ж то — піп сидить.
"От,— думає,— опудало, дітей тільки лякає",— та як крикне:
— Підвезіть мене!
Піп озирнувся на дівчину та як не вперіщить коней, аж мало з брички не випав.
Дивиться Марися: хреститься піп та тікає, як на-віжений.
"От,— думає,— не встигну-таки попередити людей". Давай тоді кричати навздогін:
— Батюшко, не відхрещуйтесь, я гроші знайшла! Почув піп про гроші і зразу коней зупинив.
— Ну, то сідай,— каже,— у тебе ж, мабуть, ніжки болять!— І взяв Марисю у бричку.—А грошей багато знайшла? — питає тоді піп.— Покажи, я тільки подивлюсь.
Марися подумала, подумала та й відказує:
— Гроші заховані в артілі. Везіть мене просто туди, я обов'язково покажу".
— Під віником гроші заховані?
— Спи вже... "Ну, зрадів піп, що видурить гроші у Марисі, і погнав коней до села. Аж курява знялась. Розповіла тоді Марися попові, що злодії хочуть напасти на млин, та й каже:
— Женіть же коней тепер ще дужче, а то не встигнемо попередити людей.
А піп вислухав Марисю і відказує:
— Щось ніби коні погано біжать. Мабуть, треба їх підгодувати.— Розпріг на шляху бричку та й пустив коней на луки в попас
Бачить Марися, що хитрує піп, та й каже йому:
— Я й забула сказати, що злодії ж і церкву змовлялися пограбувати.
Як схопиться піп — та до коней, а коні почули волю — та від нього. Тільки задами підгецькують. Піп кричить тоді до Марисі:
— Переймай мені коні!
А Марися вже добігає до села, а назустріч Сава йде. Був у лісі і на хату дерева несе. Почув Сава про бандитів, скликав людей і..."
— А цить! — перебила себе Домка, зирнула на вікно і прислухалась. Цуценя попереду десь цявкнуло біля хвіртки, потім перебігло до дверей і, вже зовсім перелякане, знайшло собі захист під присінками.
Домка'насторожилась, навшпиньки наблизилась до вікна і ясно почула рип чобіт по снігу. Щось підходило до хати, але не з вулиці, а з городів. Домка інстинктивно озирнулась по хаті в надії схопити що-небудь для захисту, але, крім пощербленого ножа, що лежав на скатерці, більше нічого не було. Вона хотіла вкрутити лампу — і не могла зрушити з місця.. Ноги ніби наповнились оловом, і все тіло занило від болю. Слух загострився до того, що вона вже чула шепіт під вікном. Домка хоч і спиною стояла до дверей, проте гроші, що лежали в кутку під деркачем, бачила так, ніби вони виповзли насеред хати і весь час ворушаться. Звичайно, їх знайдуть, і Максим даремно буде чекати, на допомогу. "А все тому, що довірилася людині!" — спало їй на думку, і почуття лютої ненависті до Шубки вивело її з паралічу. У вікно давно вже хтось, мов дятел у кору, дзьобав пальцем, проте намагаючись не привернути сторонньої уваги.
— Хто там? — нарешті викрикнула Домка. Ці два "слова родились на кінці губів, і тому вони упали в настрашену тишу, як пара камінців у воду. І звук від них був зовсім не знайомий для Домки.
Знадвору почувся низький басистий голос, але в Домчи-ній голові тепер гуло, як у димарі, і вона навіть не могла сказати, чи дійсно запитала вголос, чи, може, так тільки видалось, а тому знову викрикнула уже голосніше:
— Хто там?
— Відчини,— донеслось знадвору.
Цуценя, зачувши балачку, видно, переживало новий приступ страху, бо заскавучало з більшою силою, і це впливало зараз на. Домку гірше за дуло нагана, поставленого проти очей.
— Відчини,—знову шепотом проговорив той же голос.
— Не відчиню,— відповіла вже сердито Домка. Хоч була й ніч. "Дверей же не будуть ламати,— думала вона,— бо зніму крик, а до вікон не полізуть, доки не сплю".— Не відчиню! — ще владніше повторила Домка.— Що вам треба?
— Та ми на хвилинку, Домко.
Вона від здивування звела брови, і лоб покреслили зморшки. З Шубкою був хтось знайомий, бо цей голос вона чула десь навіть сьогодні.
— А хто ви такі?
— Домко, та це ми.
— Хто ми?
— Та глянь-бо у вікно.
(Продовження на наступній сторінці)