Волос губився в догадках. "Може, яка-небудь обратна політика вийділа",— подумав про себе і зирнув на Артема. Артем підвівся з-за столу і вийшов до другої хати. Тоді Максим Молочай відкашлявся і одним духом, щоб скоріше здихатись цієї справи, виклав причину свого візиту.
У Волоса вуси відділилися від бороди, немов репнула грудка глею, і, не зовсім ще розуміючи, що йому сказав Молочай, він часто закліпав вицвілими віями.
— Коли стати на офіціальну ногу, то ця справа торкається більше вашої дочки,— пояснив уже Архип, певний, що Максим, червоний від хвилювання і перєсердя, більше говорити про це не буде.— Ну, а раз ви тут нагодились і все-таки батько... Справа ясна.
Волос був готовий до всього, навіть думав і про те, що, може, ще й йому доведеться бути на зразок отих, що хазяйнують на чужому, але тільки не про Максима, бондаревого сина, в ролі його зятя.
На одну хвилину він припустив і таку комбінацію: "Зять партєєць".
Від такої комбінації у Волоса перед очима поруч із зятем застрибав паровий млин, посвідки з серпом і молотом, оренда земельного фонду, і Волос навіть розгубився. Але в ту ж хвилину він пригадав відкопану Максимом пшеницю під голодний рік, і образа закипіла в ньому з новою силою.. Важким поглядом він оглянув злинялий під сонцем Максимів френч, потім перевів свої зеленкуваті очі на секретаря сільради. Той знову опирався на свою палицю і заморочено протяг:
— Да-а, вопрос, можна сказать.
Помітивши їхню розгубленість, Волос тепер дав волю своєму гнівові:
— Може, і приданого хочеш взяти?
— І без цього можна,— відповів Молочай, зирнувши вже недобрими очима.*
— Так ви ж пак триста пудів пшениці взяли вже, та ще й млина, та й землі десятин із сто... А мо', мало?
— Нё ми, так другі. Радянська влада, Власе Радивоно-вичу,— сказав Архип.— По-вашому, нехай би люди пухли з голоду, а ви пшеничку б у ямах гноїли. Програма цього требувала, раз ви ховали.
— А зараз уже не требує, чи, може, ще пошукаєте?
— Тепер шукати не треба: товар на виду.
— А завтра прийдете з хутора виганяти? Волос сказав і вп'явся очима в Молочая.
— Для цього єсть виконавці,— відповів Молочай.
До хати знову вступив Артем. З того, що іронічна посмішка пробігла по його губах, видно було, що він підслухував.
— А що у тебе, крім виконавців, єсть,— запитав він,—■ що ти пнешся до цих вовків у зяті? lt;
— У мене? Більше, ніж у вас: шоста частина всієї землі. А згодом поїду вчитися, і Домка теж учитися хоче.
— Домка того захоче, що батько накаже,— перебив його Волос.— А ти попереду покажи, що ти можеш, а тоді й будеш балакати.
Поставивши перед Молочаєм таку "заковику", як він думав, Волос підвівся із-за столу і мовчки під здивованими поглядами гостей вийшов із хати. Слідом за ним таким же важким кроком вийшов із хати і Артем.
Архип зіскалив одне око, підморгнув до замороченого Молочая і сказав посміхаючись:
— Здається, чортові куркулі хочуть зірвати нам повістку денну?
На порозі з'явилась Домка. Збентежена, вона розгублено підійшла до Молочая і мовчки потупилась.
— Оце так гостинні хазяї,— сказав Архип.
— Може, й ти підеш за ними? — запитав Молочай, засунувши руки в кишені.
Домка винувато опустила голову ще нижче.
— Ну, так от що, Домко,— сказав він уже рішуче, хоч дивився на неї закоханими очима,— досить нам мекати ягнятами, завтра приходь опівдні до загсу — і кінець сватанню.
Домка піднесла на шього очі, повні невимовної радості і перестражданої тривоги:
— І до церкви?
Молочай ображено скинувся.
— Гаразд, гаразд,— попереджаючи його гнів, проговорила Домка,— я більше не казатиму... тільки не сердься, Максиме, не сердься, я прийду,— додала вже тихше.
— Взяти пропозицію до уваги—і крапка,— закінчив роблено суворо Архип.
Такого кінця Волос ніяк не міг сподіватися. Він був певний, що Молочай, перш ніж стати за зятя, на ділі покаже, що він зуміє бути в пригоді для господарства, та ще такого, як Волосове. "Верни мені млин, собача душа,— міркував тої ж ночі Волос,-^— а не верни, так у оренду здай, це тобі' раз; верни мені молотарку, це тобі два; сани верни. А коні де мої? Не ти брав, а хіба не ти царя скидав? Хто це добро наживав? Що, мені задарма дісталось! А твоє яке собаче діло? Попробуй ти так дістати! Ти думаєш, може, що я вже і за бога забув? Якщо ви з ним запанібрата, так я, може, ночі не сплю та молюся, щоб простив він мої согрішення вольні і невольиі, щоб не посилав мені щоночі жінку покійницю, чи Ванду, або отого анахтемського пастуха. От тут í поміркуй, якщо ти хочеш стати мені за зятя,— розмірковував про себе Волос, перевертаючись з боку на бік.— А там, дивись, петрівка мине, тоді й Зубківський тобі носа ще втре". Знову пригадав це Волос через два роки, повертаючись із земельного відділу урівняним.
"Це він, собача душа, винний. Не міг би я ото при його власті. Та ще й нахваляється: "Я таки зроблю з вас чоловіка..." Це замість помочі тестеві! Ні, почекай, хлопче, хоч ти й власть, але ми з тебе зробимо ягничку".
— От що, Артеме,— звернувся він до сина в той же день,— набери мішок нольки,— а може, то жирно буде? Візьми крупки та відвезеш завтра до Домки. Скажеш: батько пересердився, нехай з своїм комісаром хоч навідається, і вп'ять же, онучки не бачив і досі. Воно хоч і не хрещене, а таки наша кров. А ти, Левку, на вечір Тиндика поклич.
І Артем, і Левко виконували накази, як наймити, хіба тільки з тією різницею, що Артем пошкодував крупки, а брав простої, і то неповний мішок.
— Домка обіщала,—говорив він уже ввечері,— а комі* capa послали кудись на села. Немає дома.
— Ну, а ти що скажеш, Тиндику?
Тиндик, з дрібним, у зморшках обличчям і з вихилясами безталанного п'яниці, витер рідкі вуса від решток капусти і поспішно відповів:
—— Власе Радивоновичу, то есць загалом такого случаю, можна сказать, і не приснилося вам. Чули, що трапилось в Ординці?
— Ну, чув, так що?
— Можна сказати, не случай, а перст Всевишнього.
Він, охоплений творчим екстазом, одним махом перекинув чарку і з такою ж поспішністю набив рота довгими пацьорками янтарної від олії капусти.
Припах самогону і гострий дух капусти дратували широкі ніздрі господарів, але вони стійко витримували спокусу, щоб не дати для Тиндика приводу забувати, з чийого столу він їсть.
— Ти б попереду розказав, а наїстись устигнеш.
— Ні, Власе Радивоновичу, тільки в здоровому тілі, як колись казав урядник, може бути здоровий дух,— шамотів він крізь капусту.
— Та говори вже.
— Так ото ж в Ординці, знаєте, що трапилось?
І він знову простяг руку до пляшки, але Волос раніше положив на неї широку долоню:
— Чули, чули вже.
— Е-е, мало чути, треба ще й соображати.
— Що?
— Взагалі.
— Що надумав?
— Нічого.
Волос сплюнув і зняв руку, щоб витерти бороду.
— Ли мені діло кажи!
— Про діло й кажу. Винуватого знайшли? Ні. А Молочай був там? В Ординці? Був.
— Хіба був? — здивувався Волос і зирнув на Артема. Артем звів запитливо брови, а Тиндик сказав:
— Ну, не саме якраз там, а десь поблизу, а все-таки був. А він партєйний? Партєйний. А в газетах усім можна виражаться? Усім, Та ми тепер таке закрутимо, що аж в носі закрутить декому. За це можна ще одну?
Волос узяв свою шпакувату, як кущ ліщини, бороду в кулак, а це означало найвищий момент його напруження, проте друга рука знову притиснула до столу пляшку, і по цьому вже сказав:
— Та ти, виходить, не такий уже й дурний. Пити будеш потім. Сідай за діло, а ти, Левку, позатуляй вікна.
Тиндик дістав із засмальцьованої папки папір та олівець і вмостив свою голову, схожу на п'ятку, поруч з глиняною мискою.
— "Розор жизні". Це буде такий заголовок.
І через півгодини Тиндик, тепер уже безборонно запиваючи кожну сторінку, читав свого дописа до редакції газети "Степовий комунар".
"Тринадцятого грудня біжучого року в селі Ординці, Ле-вендарівського району, трапився нижчезазначений випадок, У проживаючої в цьому ж селі офіцерської вдови, під прізвищем Маргарита Семенівни Нищети, була дочка юноше-ського возраста Ярина. Офіцерська удова, як класово ворожого походження, не сознавала революції і Радянської влади, котра звільнила всіх трудящих, і тому пустила до себе комірника кустаря-одиночку, колісника Хому Гоника.
У вищезгаданого Гоника був син, на ім'я Амбросій, в до-стіженії возрасту теж молодий хлопець. А разом з офіцерською удовою проживала ще невизначеної професії якась родичка Василина.
Хома Гоник, хоч був уже й непрацездатний через свої літа, але продовжував орудувати сокирою. Протягом тижня він майстрував пару коліс, котрі настромлював у неділю на дрючок і котив на базар.
Повертався назад Гоник завжди неблагополучним в роз-сужденії самогону, що пояснювалось неблагонадійною поведінкою його сина Амбросія, позаяк, не сообразуючись з старими вже літами свого батька, він не брався ні до якої роботи, а тільки ганяв по вулиці собак та дурів з дівчатами. Призводила до цього, мабуть, Василина, дівка без усякого сорому.
(Продовження на наступній сторінці)