І мати не встигла сплеснути в долоні, як Ілько уже був надворі.
Байда ходив розгублений, аж доки не відпустили Семена Сухого, в якого була така ж сама провина, хіба що його син ще до того, як пішов до Червоної гвардії, застрелив одного чорносотенця. Сухий не зрікався сина, як Байда, але й не часто згадував. Зустрівшись, вони кивнули головами.
— Ну?
— За сина допитували, — відповів Сухий.
— Я так і думав. Які з нас, Семене, більшовики?
— Як батіг з клоччя, Гордію. Он Херсон аж два тижні відбивався, а ми заховались у землянки й сидимо, як ті щури.
Хоч і образливе було порівняння, але біс його бери. Байді було приємно, що Семен не цурається його.
— Гадаєш, до мене не приходили?
— А ти, мабуть, похвалився, як випровадив сина?
Байда почервонів. "Знову? Ну випровадив, ну погарячився, так що ж тепер, каятись при всіх?"
— Бо не люблю, коли яйця курчат учать.
— А чому й не повчитись, Гордію? А твій син і вродою, і розумом — усім узяв.
— Та й пішов байдикувати, — сказав Гордій, злий уже з того, що знову, мабуть, посвариться з Семеном. Але поступатись не став. — Наче тут нічого було робити.
— То такі байдики, що й ти ще, може, в них підеш.
Гордій Байда ворухнув неголеним підборіддям.
— Ще що скажи! Ні, воюйте самі, коли маєте охоту, а я собі потихеньку буду цюкати вугілля.
— Нехай знову Сивокози тягнуть з тебе жили?
— Тепер і вони шовкові стануть: не ті часи, Семене.
— Побачиш, Гордію! — Сухий торкнувся шапки й пішов на виселок. — Правду казав Мостовий: "Не ждіть добра".
— А куди його запроторили?
— Кажуть, погнали на Катеринослав.
— І Гната Убогого?
— Про Гната не чув.
— Чи вони, бува, з Максимом не в комуністах? Може, їх тут на розплід залишили?
Сухий насупив вицвілі острішки брів, зирнув сердито на Байду.
— Ти дужче кричи!
Повітря струсонув далекий вибух.
На обличчя зі стелі знову посипалася біла луска, ліжко під ним здригнулось. Байда широкою долонею скинув з обличчя крейду й ворухнув довгими вусами. Нарешті згадав: під селищем ось уже другий місяць проходили новий штрек, і саме під його землянкою палили бурки. Він гірко посміхнувся. Яка могла бути тепер канонада, коли червоні давно вже відійшли за межі України? Німці порішили навіть Центральну Раду з Петлюрою, з ласки якої прийшли на Україну, а замість неї настановили гетьмана Скоропадського.
— Да-а, — покрутив він сивою головою, — як не цар, так гетьман, як не поліція, так варта, а ти скачи, враже, як пан каже. І революція ніяка їх не бере!
Можу, тому, що ні варта, ні німецьке командування, крім одного допиту за Клима, його більше не чіпали, Байда вирішив, що з ним, мабуть, тому так панькаються, що він гарний робітник.
— Кадровиків, Семене, завжди і скрізь шанують, — заговорив він так, ніби Семен Сухий сидів перед ним. — А ледарям скрізь однакова шана. Клим — це інша річ. Ніхто його ледарем не назве, кращий вибійник був. Може б, і його не чіпали. А то: "Весь мир розрушим! Диктатура!" От і довели до диктатури: писнути не можна. А варта вже так більше за поліцію нахальнича.
Те, що творилося на окупованому німцями Донбасі, вражало Байду в саме серце. А коли він думав над тим, що ця армія чотири роки воювала з російським військом, та ще й з військом Антанти, він не бачив уже ніякого просвітку і безнадійно махав рукою. Під впливом таких настроїв непомітно для себе він змінив уже своє ставлення і до Клима, і до більшовиків. Але Байда знав, що коли позбудеться роботи, його завтра викинуть із землянки, фунта хліба навіть ні за що буде купити, і він мовчав. Мовчав ще й з упертого самолюбства, а йому нестерпно кортіло поділитися з ким-небудь думками, а найкраще б з таким приятелем, як Семен Сухий. Не заходив більше і Ганс. Так звали німецького солдата з широкими долонями. Після трусу Байда знову зустрівся з ним у пивній і на мигах з'ясував, що Ганс дійсно тесля із мебльової фабрики. Оглядаючись на своїх земляків, Ганс тільки крутив головою, тихо казав: "Се іст во!" — і стискував під столом кулак. Потім Ганс якось зайшов до землянки і сказав, сумно похитавши головою, що його приятеля, молодого солдата з блакитними очима, заарештували. Гордій Байда зрозумів, що той солдат був комуніст. "Ex, — подумав тоді Байда, — оце б Клим з ним побалакав!" Він уже знав, що Клим теж комуніст. "Того ж він і кулаків моїх не злякався! Моя порода. Це не Ілько — материн сосунець".
Він зирнув у куток. Ілько спав під благеньким ряденцем на долівці. Він був схожий на Клима, тільки з обличчя гостріший, і мав не чорний, а русявий чуб. Ніс уже лущився від весняного вітру. Ілько дихав спокійно, і груди коливалися ритмічно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвінко петляли по хаті.
Гордій Байда рипнув ліжком і скинув ноги на долівку. На рип визирнула з хатини його тиха і затуркана дружина:
— Нехай ще трошки позорює.
— Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.
— Хіба що, варта нові закони заводить?
— Якби-то нові.
Харита сплеснула руками:
— Оце й революції кінець. Хоч би дали спину розправити.
— Набавили ніби годину. Знову дев'ять годин сиди під землею.
— А я що чула: пани повертаються.
Гордій Байда і без того був роздратований, а звістка про панів вдарила, як батогом.
— Нехай повертаються, нехай! — Сердито зірвав цеберку і, пригнувши голову в дверях, пішов надвір умиватися.
Харита винувато закліпала очима. Хіба їй потрібні пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панів, шахтарі працювали по дванадцять годин підряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахті. Все життя вона трусилася, щоб чоловік не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як іншим, просити з торбою попід вікнами. Сталася революція. Трохи розігнули спину шахтарі. Білі козаки напосілись — то Каледіна посилають з Дону, то Краснова. Зовсім розігнали людей. Хто на Росію пішов, а інших вбили. Усі балки загатили трупом. Харита сумно хитає головою. Тепер їй стає зрозуміло, чого гримнув чоловік. Вона знає його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнітить його ось уже два місяці, ще як поїхав Клим.
Харита згадує про сина, і на очі їй набігають сльози. На стіну падає сонячний зайчик і починає хутко прясти лапками.
Легенький ранковий вітрець задуває в розбиту шибку дух полину, змішаний з сіркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, і їй здається, що то до неї посміхається Клим. Її зморщені, посинілі губи теж починають здригатися. Вона теж уже посміхається ласкавою материнською посмішкою. А коли вже зайчик випростався через стіл ясним смичком, вона ніби прокидається, присідає на долівку поруч з Ільком і тихо обганяє на ньому мух.
— Знову на панів робити. Вставай, синку! — І гладить його по русявій голові.
Потривожений Ілько поривчасто одвертається до стіни й сердито сопе. Мати оглядається на двері й тихенько цілує Ілька в голе плече. Він сердито смикає плечима:
— Одв'яжіться!
— То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тільки б сили набиратися, світом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.
Ілько рвучко ліг на спину:
— Чого ви скиглите над головою?
Але, побачивши порожнє батькове ліжко, кривиться, позіхає і, заточуючись, теж іде надвір умиватися.
У розчинені двері вривається пронизливий гудок. Ходики на стіні показують надломленою стрілкою шість годин. Харита замислено хитає головою:
— Не буде воно так, ой, не буде.
І в кінці довгого-предовгого шляху їй ввижається Клим на гнідому коні.
Людським ходком
Ілько сьогодні вперше йшов працювати під землю і тому трохи хвилювався. Мати в рідкому кулешику ловила ложкою картоплини й підсовувала їх Ількові.
— На цілий же день ідеш. Та не дуже там хоч надривайся.
Але Ілька більше хвилювало те, що він піде вже в лампову й візьме лампу з рук Марусі, лампової, як дорослий. Досі вона тільки дражнила його капловухим. Тепер він зустрінеться з нею інакше. І в Ілька від цієї думки тьохкало серце.
Гордій Байда витер рукою рота після кулешу і зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хліба у вузлик. Байда поклав на плече кайло і вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату і пішов слідом за батьком.
Виселок цвів ранішнім сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем і голим вигоном з усіх кінців поспішали шахтарі. Перед ними курилася білим димом висока гора породи, а біля неї безперестанку мерехтіли колеса на копрі. Але чутка про збільшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетіти всіх, і шахтарі йшли похнюпившись, сірі й мовчазні. Біля ґанку комендатури вартовий у касці робив їм якісь знаки рукою, і шахтарі обходили його, мов потайного собаку, серединою вулиці. Сад зеленів, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвеніли метушливі комахи.
— Хіба що? — кинув через кам'яну огорожу здивований Гордій Байда. На другій половині директорового будинку підтикана дівчина з червоними литками мила вікна.
— Пани приїдуть.
— Значить, правда!
Дівчина, замість відповіді, видивляючись у шибку, тужливо заспівала:
Ой піду я на могилу,
Гляну, подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
Та й знов зажурюся…
(Продовження на наступній сторінці)