1
Військо Директорії, гнане Червоною армією, відступало на захід. На станцію Знам'янку поранені прибували вже просто з бою, а станція все ще була забита ешелонами з амуніцією і людьми.
Від страху бути захопленими серед козаків почала зростати тривога. А до всього того по вагонах поповзла ще чутка, що курінний отаман хотів зрадити і його вже заарештував начальник штабу, а ще через якусь годину казали навпаки — зрадити хотів начальник штабу, і його заарештував курінний.
Тривогу посилила стрілянина, яка почалася за станцією і хутко перекинулась між ешелони. Хто стріляє і чому, не можна було допитатися. Єдине, про що говорили з певністю, це що отаман Григор'єв, який не визнавав над собою ніякої влади, наступає зі своїми головорізами на Знам'янку з півдня.
Чутку про Григор'єва приніс на станцію розхристаний козак із загону "Запорозька Січ", що на нього натрапив Григор'єв.
Січовий отаман Божко воював, гостро додержуючись стародавніх звичаїв запорозьких, і тому, коли в "Січі" знявся галас, що якийсь ворог наступає, отаман Божко, задравши голову так, ніби від цього йому стало все видно навкруги, запитав:
— А звідкіля?
— З ногайських степів, батьку отамане, — відказали йому. — Куди накажеш телефон волокти?
Божко с сановитістю, гідною самого гетьмана, закопилив губу й сказав:
— Спрашуєш! На чортового батька здалися мені ваші телефони? Запорожці ніколи їх не знали, а самих турків побивали. Ось мій телефон! — і затряс булавою, пограбованою в музеї.
Заткнувши її за червоний пояс, він подерся на занесену снігом клуню.
— Оце по-запорозькому буде. Де той ворог?
— Батьку отамане, — кричать йому знизу, — григор'євці вже он на тому кутку.
— А чому ж я не бачу їх, басурманів?
— Вони вже ось на вулиці!
— Уже! Дивись, кляті яничари, і розійтися не дали. Гукай на хлопців, щоб мені на Бендери скакали!
Розхристаний козак не знайшов шляху на Бендери, а зчинив паніку на станції Знам'янці, де вже заходила морозяна ніч.
Єдиний тепер шлях, по якому можна було ще відступати, залишився на захід.
Але за хвилину вже й ця можливість повисла на волоску: стало відомо, що в містечку Смілі Одеський полк оголосив себе червоним і вже рушив, щоб перетяти блакитним залізницю.
Після цього стрілянина знялась уже на всій території станції, і темні ешелони заворушились, заповзали, мов клубок порушеної черви.
Двоє козаків із артилерійського дивізіону з розгону скочили на паровоз, стрельнули під кожним вухом машиністові, і ешелон із гарматами, чмихаючи димом, теж зірвався й поповз на захід.
В останню хвилину до класного вагона підійшла молода пані в білій пуховій шапочці, з двома чемоданами в руках і розгублено озирнулась навколо. Кароокий козак у ватянці допоміг вкинути її чемодан в тамбур, а сам уже на ходу вскочив у теплушку.
Вгинаючись під вагою ящиків, кілька захеканих козаків намагалися нагнати ешелон, а за ними, спотикаючись об рейки, біг одягнений у бекешу старшина.
На поручнях класного вагона гроном висіли козаки і вигуками та свистом заохочували піший хвіст:
— Ну, ну, піддай пару, хлопці, піддай…
— Наші сіли. Маладці!
— А бекеша ще чухрає!
— Ляпнув!
Дама з чемоданами устигла вже побувати у вагоні і вийшла в тамбур ще більш збентежена. В руці вона тримала залізничний квиток.
— Панове, пропустіть, — заволала вона до козаків, які забили прохід. — Бога ради, я не на той потяг сіла. Боже, ніч уже… Скиньте чемодани!
— А то, може, ваш чоловік чухрав навздогінки? Шустрий! — іронізували козаки, не зрушуючи з місця.
Дама нічого не відказала і намагалася протиснутися до виходу:
— Пропустіть, прошу вас… Я ще зіскочу…
Із дверей вагона вийшов ставний командир у полушубку й сивій шапці і застережливо простяг руку.
— Уб'єтесь! Що ви, пані, це не про дам такі речі, — проказав він з докором.
— Дорогий пане… — На френчі під полушубком вона побачила командирські відзнаки й певно додала: — Пане полковнику, зупиніть потяг, я встану… я спішу до мами… А тепер куди я заїду?
— Пробачте, пані, звідси потяги тепер ідуть тільки на захід.
— Але я ще зможу стрибнути.
— Тільки сісти вже не зможете. А коли це біг за поїздом ваш чоловік, так він, напевно, сів у якийсь задній вагон.
Козаки, знаючи вдачу свого командира, лукаво піддакнули:
— Сів, будьте певні!
— У мене мама присмертна, — сказала дама, не вслухаючись в слова козаків.
— Так ми вас і підвеземо, — казав командир співчутливо. — Для такої люблячої дочки можна зробити виняток і в військовому ешелоні. Заходьте. — Взявши обережно за лікоть, він завів її до коридора.
При світлі ліхтаря полковник міг краще роздивитися випадкового пасажира. Це була молода й струнка жінка, не більше тридцяти років. На її довгих віях горіли, мов роса на сонці, сльози.
Полковник мимохіть потягся до своїх чорних вусів, закручених у кільця, але говорив і далі, як уважний батько:
— Заспокойтеся, пані, заспокойтесь. У нас теж буде вам непогано.
Але дама не переставала м'яти мокру хусточку і поривалася до виходу:
— Коли б ви захотіли…
— Я й хочу, щоб і ви, і ми не потрапили до рук головорізів Григор'єва. Прошу в купе!
Але в коридор хутко ввійшов ще один командир. Шапка із султаном над горбатим носом і смугляве обличчя, бешмет, стягнутий кованим ремінцем, за яким стирчав дамський браунінг, жовті краги над гетрами робили його схожим на героя-полюбовника з якоїсь оперети. Враження це підсилював ще стек із срібною кінською головою. Полковник розмовляв російською мовою і тільки іноді з усмішкою домішував, як примусовий асортимент, одно-двоє українських слів, але старшина зі стеком звернувся до полковника по-українському, карбуючи кожне слово:
— Пане Забачта, вам відомо, що за безчинства творяться в нашому дивізіоні?
— Пане Лец-Отаманів, чим ви схвильовані? — проговорив полковник, примружуючи й до нього, як до пані, свої очі.
— Я не тільки схвильований, я — обурений, пане полковнику! Хто дозволив козакам захопити чужих аж три вагони?
— Мабуть, хтось старший за вас, пане сотнику.
Сотник роздратовано цьвохнув себе стеком по крагах:
— Заради чого зчинили бучу на всю Знам'янку? Ну, нехай сало, а календарі на 1919 рік? Цілий вагон! Або граблі. На біса нам це барахло, щоб тільки дратувати населення? Якщо вам байдуже, то не байдуже нам. — Останнє слово він вимовив з притиском. — Треба ж бути хоч трохи дипломатом.
Полковник Забачта був старшим над Лец-Отамановим, але під його гострим поглядом навіть знітився, хоч кожна рисочка його випещеного обличчя говорила про байдужість до уболівання Лец-Отаманова. Нарешті полковник криво посміхнувся і проговорив уже до пані, що стояла, притиснувшись до стінки:
— У доброму господарстві все пригодиться. Адже правда, вибачте, як прикажете вас величати?
— Ніна, Ніна Георгіївна, — ледве чутно проговорила пані.
— Прекрасно. Все, пане сотнику? Прошу, Ніно Георгіївно!
Сотник Лец-Отаманів, що в запалі, крім полковника, більше нікого не бачив, лише зараз помітив жінку в короткій шубці з білою випушкою і такій же шапочці, з-під якої вибивалися русі локони, і здивовано звів брови: рожево-матове обличчя жінки було миле й привабливе. Під його поглядом пані винувато опустила довгі вії й тихо відказала:
— Я постою тут, дякую, я таки попробую зіскочити.
Лец-Отаманів глянув на полковника, як на відомого злодія, що готувався обшахраювати чергову жертву, але все-таки спитав:
— Ваша знайома? Пробачте…
— Так, ми вже познайомились. Ніна Георгіївна переплутала наш ешелон з пасажирським, хоче зіскочити.
— Скакати небезпечно. Прошу пані до мого купе.
— Ну що ж, надамо вибір самій Ніні Георгіївні, — не поступався Забачта, уже кокетливо підтягуючи кінчик вуса до примруженого ока.
Ніна Георгіївна розгублено глянула по черзі на обох старшин, і відповідь уже мала зірватись з її уст, як знову розчинилися двері і в них показались дві цеберки, повних прозорої рідини. Їх бережно ніс козак. За ним юрбою ішло кілька старшин.
Керував справою підстаркуватий сотник. Він мав тоненькі ніжки в широких бриджах і сіре обличчя гультяя.
— Несіть до полковника.
— Цур тобі, пек тобі! — замахав руками старшина, підперезаний поверх англійського френча синім селянським поясом. — І похмелитися не залишиться! Цацохо, неси до Лец-Отаманова.
— Правильно, правильно, — підтримало його ззаду ще декілька голосів. — Під високу руку Лец-Отаманова!
— Більше нікому не можна довірити. Скарб! — прицмокував Рекало. — Дві відрі оковитої!
Лец-Отаманів глянув на цеберки, потяг носом і скривився.
По вагону вже повз гострий припах сивухи. Він різко сказав:
— У мене не шинок, до біса з вашою оковитою! — і непомітно зирнув на Ніну Георгіївну.
(Продовження на наступній сторінці)