І
А я усе шукав пророків
Світ сну довічного віщуючих…
Життям, – мов весняні потоки
Омитих, впоєних і чуючих…
Про хід Безчасної Весни
У заходах я марив чудно, —
Як кликав день із давнини
У злому сніти непробудно…
І день звичайний… Млистий, хмарний…
І в жилах квола, в’яла кров…
О, хто ж прийде із сну, —
Примарний, і висвятить мою любов?!
Десь в млі дзвенять, горять потоки…
Хтось там рида в простір вогніючий —
Що я шукав, чекав пророків,
Що я повірив ранкам дніючим…
ІІ
Асфальт присипаний піском —
Невірноковзький, – кроки хибить.
А я – горю ласкавим сном:
Зійде Любов – чуття поглибить…
І в жовтім вечорі межа
Неясних марев-хвиль над днями,
Що ти, – незнана і чужа
Давно відгаданая снами.
І хоч далекий чудний світ
Легенд неясних і просяянь —
Усе одну з неволі літ хистку, невірну, –
я чекаю —Вечірні, гаснучі огні
Ізнову сном стежки встелися, —
Що ти – білієш в далині,
Як вперше – з’явишся мені
Такою, – як раніш труїла…
ІІІ
В несходимості нив
Занімілі овси і жита…
Вечір в серце розпуки долив… —
Недосяжна, далека мета…
В сонцем впоєнім сні
То тоді зріла вість зливних гроз —
Ввійде впоєно в дні
Наш Христос…
Над руїни марев пливу
В догасання рубінів…
Чую тужную пісню нову,
Як нічнії години.
Ввесь у сумно-розкритих очах…
Зрів – гасне. Вість таємнича…
Тихим дзвоном в житах
Бідна церковця вечір кличе…