…А дзеркальце ніколи не заспокоювало, лише додавало тривоги. Іноді маленькій жінці здавалося, що з його глибин несподівано виринає злісна пародія на Костикове лице. Воно оживає, починає глузувати з першого Марійчиного кохання: "Страждаєш? Ха! Плачеш? Ха-ха! Плач, плач, принесе киця калач… Ха-ха-ха!" Це якісь демони мордують мене, але за що? Чому? — направду хотілося плакати дівчині…
* * *
А зараз їхні шкільні дні знову наповнені радістю. Це не означає, що Марійка і Костик постійно ходять, тримаючи одне одного попід руку чи за руку.
Але вони інтуїтивно збагнули щось дуже важливе.
Вони стали більш довірливими: одне до одного і до всіх. Бо як їм іще пізнавати світ, як не одне через одного?
Іноді вони згадують про ту епохальну сварку, але спроквола і з неохотою. Напевне, про таке легше думати наодинці, адже думки для двох і думки двох часто світліші.
Немає такого дня, щоб вони не бачились, принаймні кілька хвилин.
Уся школа вже змирилася з їхньою історією. Принаймні Костик і Марійка відвоювали у людей право на ілюзію терпимості.
До батьків теж просочилася ця інформація.
Іноді Марійці сняться недобрі сни, і вона згадує їхню сварку.
Деколи Костика — при спомині про кілька літніх місяців без Марійки — обкидає потом, мовби дідок Хо чи бабуся Хтось вилили йому на голову відро крижаної води. Або окропу.
Вони задумали одну подорож. Розмови про неї також займають значне місце у їхньому житті, адже слід продумати найменші деталі, не кажучи вже про фінансовий чи технічний бік цього химерного плану.
* * *
Батьки теж знають про їхню любов. Тобто, Костикові мама й тато і Марійчина мама. Бо її тато зараз знову на заробітках, розбудовує вже давно розбудовану єврокраїну. А минулого року він був у Росії… Марина Кирилівна, тобто Марійчина мама, вже знала про Костя. І спершу лютилась, а пізніше змирилася.
Кілька днів тому в мами й дочки була епохальна розмова.
— Він хоч тебе любить? — зовсім несподівано спитала Марина Кирилівна, надто старанно обчищаючи картоплю.
— Що значить "хоч", ма'? І взагалі, чому так трагічно?
— Бо тобі ще зарано дівувати, Маріє! — несподівано скипіла Марина Кирилівна.
— Що значить "дівувати"? — Марійка ще намагалася втекти від важкої бесіди.
— Чого ти мені заладила: "що значить" і "що значить"?! Чого це ти мені щозначкаєш? Говори, будь ласка, про те, що запитую!
— Що зн… Мамо, кажи конкретно, що ти хочеш почути. Слухаю, — у якусь мить дівчина стала зібраною, мовби на всіх уроках, разом узятих.
— Чим ви займаєтеся, коли ви разом? — Марійчина мама відчула, як чомусь несподівано червоніє.
— Як це? Чим завгодно, ма'! — голос дівчини був спокійним, аж злегка сталевим.
— Конкретніше можеш?
— Ну гуляємо… розмовляємо… іноді цілуємось, — Марійка промовчала про те, що цілуються вони, особливо після кількамісячної сварки, не "іноді", а постійно. Але навіщо мамі про це знати?! Вона ж за кожним поцілунком уявлятиме секс.
— І все?
— Уяви собі мамо, що так! Усе! — на цей раз приступ роздратування охопив Марійку.
— Добре, — трохи позадкував материн голос, позбувшись високого реґістру, — але яка мета ваших зустрічей? ("Я вже передаю куті меду, вона вийшла переможницею…")
— А яка була мета твоїх колишніх зустрічей із татом? — голос Марійки знову став спокійним, але з дещицею сталевості.
— Як це яка? Щоб… щоб… ми любили одне одного, розумієш?!
— Ми також любимо одне одного, ма'. Все так само, яку тебе з татом.
— Але я тоді була набагато старшою від тебе! Мені було дев'ятнадцять, розумієш, дитино?
— Не розумію лише, звідки такі хвилювання! А мені швидко буде п'ятнадцять! Зараз акселерація, ма'… Я не винна, що зустріла Костя не у дев'ятнадцять!
— Але у тебе ще дитячий розум, Марійко, — нарешті мати була близькою до того, що мучило її найбільше. — А в такому віці вже і дитину можна народити, розумієш, доню?
— Нарешті збагнула, ма'! Треба було зразу казати, що тебе найбільше мучить, а не ходити замкненим колом!
— Ну? Говори конкретніше, Марійко!
— А що тут казати, ма'? Ми ще не кохаємося, то звідки у нас візьметься дитинка? — спокійні очі дочки чи то розгублено, чи стримано дивилися на Марину Кирилівну. І дівчина додала:
— І не збираємось ще швидко цього робити. Спочатку школу слід закінчити, визначитись, як буде далі…
Марина Кирилівна трохи заспокоїлась.
— Ти ж пам'ятаєш, як у дев'ятому класі завагітніла Галя Бражникова? Як її "коханий" не хотів одружуватися? Скільки сорому було?
— Мамо, як ти можеш порівнювати? Я ображуся! Ми з Костиком любимо одне одного?
— ???
— І у нас завжди буде тільки те, що ми захочемо! Що ми захочемо! Ми захочемо! Захочемо! Хочемо!
Розмова стихала. Мама, заспокоївшись, уже не мала чим дорікнути Марійці…
* * *
— Певне, було би добре виїхати у п'ятницю, — сказав Костик.
— Щоб менше пропустити уроків? — грайливо уточнювала Марійка.
— Щоб до нас було менше претензій…
— Але ж нам вдалося якось переконати батьків!
— Так, бо вони у нас суперові. Але можуть бути зриви. Через те краще одразу приготуватися, що ми пропускаємо у школі лише один день, ніж потім вислуховувати додаткові охи і ахи.
— Логічно, — згоджувалася Марійка, інстинктивно проявляючи пластичну жіночу сутність. Вона хотіла, щоб Кость почувався організатором і натхненником цієї подорожі. Хоча щодо натхненника все було навпаки. Чи майже навпаки.
— Візьмемо заздалегідь квитки. Туди і назад.
— Звичайно, мій дорогий…
— Також я маю прихованих сто гривень, про які ніхто не знає, їх вдалося наскладати влітку.
— Який ти молодець, милий! У мене також дещо є, — Марійка промовчала, що відкладених грошей у неї було вдвічі більше, інтуїтивно розуміючи, що Кость має відчути смак господаря ситуації, без якого нічого не відбудеться.
— Добре. Хоча і моїх нам вистачило би, але про всяк випадок…
— Ти хотів сказати "наших", Костичку, — делікатно, але впевнено, перебила Марійка. — Правда ж? — і вона, мов котенятко, пригорнулася до Костя.
— Правда, Марі', — іноді хлопець так її називав. — Залишається тиждень.
— Ми будемо весь день ходити Києвом, правда, Костичку?
— Так. Скільки захочеш.
— Я би ходила двадцять чотири години на добу, лише щоб із тобою. Знаєш, як у тій пісні: "Дівчинонько мила, а що будеш їла на Вкраїні, на далекій? Сухарі з водою, аби, любий, із тобою на Вкраїні, на далекій".
— Як гарно…
— Так, Костю. Такі, як ми, вже були і будуть. Про них складали пісні і легенди.
— Напевне, не тому, Неспокійко, що вони були якимись особливими. Просто вони вміли любити.
— Уміли любити, милий…
— Тоді до завтра?
— До завтра…
Але Марійка і Костик прощалися ще хвилин п'ятнадцять, а може, й годину. Не будемо, як безсоромні папараці, далі підглядати за ними чи прислухатися до їхніх розмов…
* * *
У Київ таки вдалося вирушити, як і планувалося. Хоча вже у четвер по обіді Кость несподівано почав хвилюватися.
…вони приїдуть до Києва, а на вокзалі з підземельного царства метро виповзе величезний і потворний динозавр. Він перегородить вхід до будь-якого транспорту. Серед п'ятдесятьох заручників гігантського і безжального динозавра будуть він і Марійка. Не йтиметься вже про те, щоб робити екскурсії столицею. Динозавр поставить міській владі одну-єдину вимогу: протягом трьох днів вони повинні виготовити для нього молодильний еліксир щастя. Він вип'є чарівну настоянку. Якщо не почує себе відмолоділим і щасливим — то з'їсть усіх заручників. Найпершою він їстиме Марійку, бо вона наймолодша і найкраща….
Цур тобі та пек, що тільки не приверзеться. А це навіть не сон. Так собі, п'ятнадцятихвилинна дрімота перед тренуванням…
Після тренування у секції джиу-джитсу дух і тіло врешті-решт знайшли спільну мову. Збиратися було легко, адже Кость не брав із собою три подушки чи двадцять вісім канапок із ковбасою і маслом.
…вони приїдуть до Києва, а там, на пероні, уже чекатиме рота вишколеної прислуги. Жінки — у шкіряних фартухах, чоловіки — у смокінгах для офіціантів: "Ми до ваших послуг, пані Маріє і пане Костянтине! Що забажаєте? Може, екскурсій на гелікоптері? Бою гладіаторів у Оперному театрі? Черепашого бігу Хрещатиком на дистанцію 1000 метрів? Безконфліктної роботи українського парламенту? Снігу серед літа? Двадцятиградусного морозу серед нашої, помірно континентальної, зими? Трьохповерхової хатинки за містом? Української мови на вулицях? Для нас нема нічого неможливого! Ми на все здатні! Ми можемо навіть подарувати вашій подрузі живу палаючу зірку, а вам — подорож Всесвітом! Ми — всесильні, бо наш господар є господарем держави!..
(Продовження на наступній сторінці)