...а Влада — шатенка, яка не має матової шкіри із пам'яттю про стародавні возлиття і старовинні еротичні молитви... вона така перелякана, зі специфічними внутрішніми неврозами...
...для чого ці думки про неї? ця стороння воля, що винайняла квартиру у моєму мозкові?..
...може, я боюся кохати? маю досить сексу із соратницями?..
...будь-які прив'язаності обмежують, будь-яке кохання є прокрустовою постіллю...
...а якщо все промине, як із Христиною? Я вперше не знаю, чого хочу...
...вона каже, що зі мною дуже затишно і чомусь плаче; хіба плачуть від затишності?..
...жіночі і дитячі сльози нічого не означають, хто би дошукувався у них якихось сенсів?..
...іноді припускаю, що це вистава однієї акторки, із корисливою метою, але щоб аж так талановито?..
...наш інтим пов'язав мене шовковими кайданами... ...вчора прокинувся і одразу подумав про кружечок її волосся біля лівої скроні...
...я не хочу знати деталей її попередньої історії, бо мене відлякує деталізація, яка нищить ніжність...
...що би я робив, якби Владислава зараз чекала мене біля дверей під'їзду, напевно, всі теорії розлетілися би до дідьчої матері...
...нема сенсу, Микито, у жодних рефлексивних повітряних замках чи перестрахувальницьких обладунках, бо життя сильніше від людини...
...досить прикидатися, я люблю навіть її прищик на правій руці; іноді вона заковтує деякі закінчення фраз...
...це так мило, бо фрази і слова неважливі, якщо любиш...
94
Я ж не люблю її
з надмірної любови...
(І. Франка)
Ох, Михайле, Михайле, якісь чари оповили твою країну. І вона вже не нагадує тобі юного принца чи цнотливу інфанту, а лише немовлятко, вражене церебральним паралічем.
...Може, слід вдаватися до стародавнього знахарства, зібравши всеукраїнське ворожбитське рушення в Марийському палаці? Нехай викочують яйце, зливають віск на ритуальні тарілки, гадають на чайових зернах і кавовій гущі, б'ють у бубни чи барабани, влаштовують ворожбитські оргії на столичних бульварах, кличуть потворних сибірських шаманів, можливо, їхнє камлання і підвивання, стогони і жертвенні каліцтва допоможуть хворому немовляті?..
Але ці тьмяві князівсько-християнські небеса над сільською стодолою і помпезною столицею відвергнуть як чорномагі, так і біломагі культи. Це архаїчне повітря, настояне церковними дзвонами і недільними літургіями, не приємле чорноти сумнівних ритуалів.
...Зібрати б у великому українському степу священиків різних конфесій, протоієреїв та єпископів, ченців та дияконів. Кадитиметься ладан сакральної літургії, піднімаючись до старовинних боярських хмар і ширяючи над водами священної ріки, у пучині якої потонули дерев'яні кумири. Ладану цим відреченим душам, літургійного читання Євангелія, се є кров моя Нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів, цим спроневіреним серцям, монументального молебеня для цієї декадентської території!
Допоможе не допоможе може...
Бо ми всі нагадуємо свою країну. Із гарячковими першопорухами і відсутністю терпіння. Із п'яною мелодраматикою і тверезою розгубленістю. Із еклектичним тавром на депресивному чолі. Із (подекуди) облудливою повагою та (більш поширеною) потаємною ненавистю до власної духовної еліти. Із мазохістським сумом за пружністю замашного канчука.
І це господарство страху, цей халіфат невизначеності, ця оспала ділянка розрихлих лінивих чорноземів, ця гігантська колба ювенальної крові, ця гермафродитна царівна, що здатна полюбити лише трансвестита-царевича — це ти, Михайле Юркевичу. І ми.
94-а
А може, я, Михайло, син Івана, із роду Юркевичів, даремно трачу найкращі роки в гонитві за тим, чого немає і ніколи не було? Може, я закоханий у зловісну пустелю, чорну фею-невидимку і метафізику молекулярних порожнин? Бо звідки інакше стільки ходячих мерців, кастрованих душ і стандартних тіл, спраглих лише комфорту?
Чому переслідує видиво ходульної руки? Скульптурної голови? Манекенного серця? Клонованої нирки? Іграшкових очей? Музейних пальців? Механічної, території? Застиглої думки? Статичної любові? Мертвого розуму?
Я вже нікому і нічому не вірю. Мені байдуже, слабкий я чи сильний, людина чи клон. Тільки перевтома моя реальна і невблаганна. Лише клубок нервів нагадує, що я ще живий.
...Якщо живий, на місяць вий або з шакалом воду пий, лягай під кий чи лімфу лий, чи власні кості перемий, доки працює чорторий; ти ще живий? то ний і гний чи вовкулакою завий...
Забитися б у якийсь куток — і знову почати бавитися дошкільними іграшками...ссати материні груди, а потім стати ембріоном її дітородного лона...зробитися зародком із мікроскопічними кінцівками і неотруєним серцем...бути не виплодком ненависті, а плодом любові...
95
Усе життя нас мордують фіктивні пристрасті.
Іграшка, яку забула купити мама. Незаслужена двійка клімактеричної педагогічки. Розчарування чи захоплення храмом науки, куди ми всі приходимо як здобувані на професію. Гримаси кохання. Ой, чи добре пройде наше весілля, чи будуть задоволені п'яні гості?
Неслухняні діти. Якомога-га-га більше грошей, бо не виживе сім'я, підемо простягати руку! Болячки і неврози — власні та близьких (у післясовдепівських країнах не прийнято говорити про неврози, хоча ними страждає більше три чверті населення; адже ми люди-цвяхи, люди-термінатори, слов'янське залізо! Напевно, у зв'язку з цим парадоксом слов'янські культури — одні з найдепресивніших у світовому контексті).
Але іграшки, закинуті на горище, покриваються іржею. Хлоп'ячі велосипеди стають дідами, а дівочі ляльки — бабами. Так. так, десь у паралельному просторі існує царство старечих іграшок; мавр зробив свою справу, мавр може піти. Правильна педагогічка, поставивши нам двійку, одразу забуває про це, у кращому випадку, має на короткий час дрібну утіху, також страждаючи пристрастю за міражами. Дрібніє і забувається як розчарування, так і захоплення нашими храмами науки. Гримаси нашого кохання — ну ж бо, скажімо нарешті правду! — заспиртовуються і муміфікуються відповідно до зростання кількості наших літ. Пам'ять про наше весілля давно розпалася на фрагменти: блідуваті щоки нареченої чи недорікуватий від хвилювання сміх жениха, забльований ранковий родич-алкоголік, тяжа матеріальних збитків, про яку за першої-ліпшої нагоди не проминуть сказати ваші родичі. Діти стали дорослими, виборовши право на власне життя і переступивши через наш сліпий материнсько-батьківський егоцентризм. Грошей не було достатньо ніколи, а їхню левову пайку з'їли речі та унітаз, який майже не змінився за останніх тридцять-сорок років. Болячки та неврози стають все вередливішими та невблаганнішими — і нарешті починають володіти нами, а не ми ними.
Наші діти та внуки занурені у веремію власних фіктивних пристрастей. І однієї ночі скальпелем проріже думка: "Ми постійно сподівалися на чудодійні зміни, які нам покладе під дорослу подушку Миколай-бородач. Ми вірили, що... Що? — і самі невиразно уявляли... а наше життя минало, витікаючи крізь пальці часу із маніакальною методичністю".
І нам захочеться скаржитися, по-дитячому ридати, битися у пароксизмі незрозумілого жалю за невідбулим...
А десь — на небі чи біля нас — сумно посміхається перевтомлений Христос.
96
...він, напевно, думає, що мене надто цікавить його соціальний статус. Я розумію, бо це комплекс багатьох заможних чоловіків, наче для знаменитих митців — тягар імені, що, роздвоївшись, вислизає з-під впливу його фізичного носія...
...Микита такий смішний, завжди щось недоказує, забуваючи, що має персональну чародійку, яка інтуїтивно зчитує всі пристрасті на його обличчі...
...я почала боятися снів, адже кілька днів тому приверзлося, що я кохаюся із Віктором; навіть відчула неконтрольоване збудження впереміш з огидою...
...невпевнена, що Микита може настільки сильно мене любити, як люблю його я... у нього менші енергетичні запаси і більше досвіду, що поволі труїть пристрасть...
...але нехай думає, мовляв, наша сила любові є рівновеликою, з мене уже достатньо садомазохістських перехнябів...
...чоловіки самовпевнені і самозакохані; можливо, він перелякався би, дізнавшись, як насправді я його люблю?... його переляк міг би переродитися у манію безкарної вседозволеності щодо мене, хоча він не знає — о Боже! — він не підозрює, що я могла би пробачити йому майже все...
...бо чоловіки мріють про таку любов, а коли вона обдаровує декого із них своєю присутністю, то слабкі мени і супермени сахаються її, саморуйнуючи...
...можливо, полігамна чоловіча природа невдатна до довгого, як пустеля, монокохання? Я не знаю цих чоловіків, здається, я вже нічого не розумію на світі і нічого не хочу, окрім того, щоб Микита був завше поруч...
...люблю батьків, але так нудно мені зараз із ними, я, напевне, якась ненормальна егоцентричка, адже вони готові всю свою душу віддати мені без останку...
...а чи існує хоч єдиний чоловік, готовий заради коханої пожертвувати душею?..
...я так боялася, що після Віктора секс буде прісним і рутинним, яка ж я була тоді дурна і недосвідчена...
...близькість із Ним, а в думках я саме так його іменую, із тотемічної великої літери, занурює мене у якусь любовну прірву, веде за руку до чарівливої галявини тілоєднання, галявини із паралельного світу...
...мій хлопчику і мій повелителю! Я так називаю тебе лише у думках, якби ти знав, як я за тобою скучила...
...якби мені сказали, що організують блискучу кар'єру, котра вплине на моє майбутнє, але з однією умовою: ще три місяці, тільки три місяці не бачити Микиту, то я би плюнула на їхні пропозиції...
...якщо ти відчуваєш мене у цю хвилину, дорогий, то знай, що я вже їду, спішу, лечу назустріч нам, двоєдиним...
...а може, він охолонув до мене? Може, він уже не любить мене? може... не вірю і не повірю!..
...я вже близько, найближче. Якнайближче, вже побіля тебе...
97
А сіра, казарменної форми будівля (вочевидь, заклади для душевнонездорових слід замальовувати назелено чи насиньо, бо кольорова сірість викликає у зранених лише безпричинний — і причинний? — жаль) єдина, що радісно розпростерла Вікторові свої обійми-пастку. Підеш ліворуч — коня втратиш, праворуч — перестрінеш вогнедишного дракона, підеш прямо — не повернешся ніколи...
На місці був і "князь Володимир", і Микола-"варвар", і друзі-санітари, і Верховне Божество, що дозує маленькі пігулки. Нехай змінюються уряди і устрої, перекроюються державні кордони — це аж ніяк не вплине ні на князя, ні на варвара, що врешті знайшли тут власну незалежну державу-домівку.
Кілька днів Віктор спав, непорушний і паралельний, наче рослина. Що ж, у сірій державі збочених дзеркал заохочуються флористичні культи...
Йому важко пригадати мішки з камінням, дивні старі газети, порізані ножем сусідські двері, і аж дві бригади рятувальників. Стає дедалі важче думати про Владиславу. Та й чи взагалі була така?
Нещодавно приходило двоє сірих, в унісон навколишній кольористиці, людей. Вони щось белькотіли, нарікаючись рідними дядьками. І лише порожні Вікторові очі трохи витверезили їх від чергового поносу претензій. Раптом хлопець щось згадав, очі ледь віджевріли. Сіпнувся до них, безладно змахуючи руками, невідомо лише задля того, щоб обняти чи вдарити...
Але двометрові здоров'яги у білих халатах підвищену платню відробляли справно і, керовані вказівками Основного ("тільки почне сіпатися і крутитися, галоперидолом його, галоперидолом, щоб остаточно притлумити шизоїдні бажання"), заганяють під смугасту хлопцеву робу кубик препарату, що здатен підкосити ярмового вола.
Рідні дядьки в унісон зневажливо махають рукою, забігають до Основного, щось кладуть йому у кишеню халату (лікарське обличчя трохи лагідніє) і вибігають, гнані неусвідомленим утробним жахом.
98
У сірій будівлі дні накладаються на тижні, тижні — на місяці. Місяці дорівнюють дням, а галоперидол — життю. Віктора уже немає, залишається лише неймовірно вихудле і спотворене болем тіло.
Сьогодні знову хтось прийшов до рослини, яка найменована ім'ям-насмішкою над долею власника. Його підводять до заґратованої віконниці. Він бачить якогось пана середніх років і дівчину. Порожні Вікторові очі не знають ні смутку, ні радощів. Вони відмежовані від добра чи зла. Вони ніякі. Дівчина (він наче бачив її колись, може, це... може, Марія... він не знає... знову порожнеча) постійно рухає губами, вона, напевно, щось каже йому, але звідки він може про це знати?
Дівчина пробує невміло усміхатися — о наївна! — навіть якби ти зараз займалася психо— чи тілостриптизом, у кращому разі об'єкт навпроти міг би, борючись із тінню невиразного спогаду, кілька разів сіпнутися, щоб через пару хвилин бути підданим вівісекції власного тіла із речовиною, котра здатна підкосити ярмового вола.
Проте об'єкт не сіпався. Не кричав. Не буянив. Тільки, коли пан середніх років і дивна дівчина зникли за тим боком ґратованого простору, на лівій вилиці об'єкта появилася тоненька смужка рідини. Один із санітарів, іржучи, наче жеребець, сказав, дивися, мовляв, воно ще і плакати здатне.
Проте об'єкт не розумів, про що йдеться у професійній розмові медичної обслуги, і слухняно дав допровадити себе до палати чи то номер п'ять, чи то номер сім...
Пан середніх років і дівчина зайшли до важливого кабінету і довго розмовляли з лікарем. Якщо можна було би підслухати цю бесіду, то ми почули б лише розрізнені уривки фраз: "Може, спробувати нетрадиційне лікування... Ціною не журіться... це наші проблеми... чи можливо повернути його до життя?.. все можливо, пані, хоча у психіатрії чудеса трапляються нечасто... будемо намагатися... дякую за гонорар... зробимо усе можливе... хоча..."
Коли відвідувачі пішли, лікар у кабінеті криво і недобре осміхнувся. Потім довго тарабанив пальцями по столу, механічно шепочучи: "так, так, так, так", наче дбав не про власний довготривалий меркантильний інтерес, а дарував об'єкту за іменем Віктор шанс-примару на бодай часткове одужання.
Дорогою назад Владислава заплакала. Микита заспокоював її, шепочучи до вухаті найніжніші слова-паролі, про які знали лише вони удвох.
99Можливо, спокій дорожчий від щастя, є ним. Решта —химерики, лунатичні транси, психоделійні стани, які ніколи не ведуть до здоров'я. Нещасливі — завжди нездорові. Але і щасливі також перебувають у стані безперервної історії хвороби.
Тільки спокій вільний від хворизни. Але не як гидотне філістерське болото, не спокій нічогості. Спокій — це переможені пристрасті і законсервовані суєтливі бажання.
Спокій. Спокій. Спокій.
Напевне, мудрість цінніша від кохання. Воно веде до перевитрати мук, ритуальних танців страждання та вишкіреної пащеки неврозів, які лише чекають свого часу, зачаївшись у кожному з нас. Кохання і мудрість-малосумісні, хоча мудрість здається нецікавою та аромантичною.
...ось вона, велетенська кімната кохання. Там згорають кадильні палички, але не ті, що розносять миро і ладан. Опіумокурильня кімнати кохання поширює екстракт неконтрольованого гону, винайдений у тихій хімічній лабораторії послідовниками йожефа менгеле. Метаються кімнатою спітнілі, по-своєму прекрасні і потворні тіла, хаотично зливаючись у похітливих спазмах. Стогін оргазму висить над велетенською кімнатою кохання, де згорають кадильні палички.
Стогін і сплетені у любовних конвульсіях тіла, запах ароматичних паличок, тінь промокуїтету, судомне поклоніння еротичному напівбоженяті...
Мудрість. Мудрість. Мудрість.
Вочевидь, віра важливіша від переконань. Всі переконання ґрунтуються на ідеях, сотворених людиною, тобто є кривобокими. Людська історія є суцільним фальсифікатором переконань і безперервною зміною тотемної шкіри.
Лущиться змертвіле покриття колись культових ідей, скиглять у куточку архаїчні тотеми минулого. Незримий вірус точить привабливі тотеми сьогодення, щоб завтра закинути їх, хворобливих і безпотрібних, у куток. У тому магічному кутку вже вилуплюються личинки майбутніх тотемів, але ми ще не знаємо про них. Личинки ще невинні.
І лише віра воздвигається над занадто людським, надаючи сенсу навіть цьому постійному вбиранню у молоду шкіру щойнозачатих фетишів, цій вічній зміні поклонільних об'єктів, цій безперервній жабо-мишодраківці тотемів.
Віра. Віра. Віра.
100
Така гостра праісторична тиша висить над твоїм містом, Микито. Такий дикий туман, така родова темінь глухої крові зависли над твоєю країною...
Тобі душно і парко. Владислава заснула, усміхаючись, неначе після хрестильної купелі або колискової для малюків. Ти виходиш на балкон.
Загадковий місяць-шаман сяє одиноким смолоскипом посеред цієї важкої варварської темряви. І ти, спокійний і просвітлений, уже не боїшся вдихнути безпросвітню глухоту венозного кров'яного шуму. Ти довго вдивляєшся у далекі одинокі вогники, які поборюють чорну тоскноту ночі. І десь ізсередини проростає твоя спокійна впевненість і тиха медитативна радість.
І ти, наповнений мелосом умиротворення, усміхаєшся. В унісон тобі усміхаються місяць і зорі, і навіть твоє, окутане саваном ночі, місто.
Тиша. Мовчання. Спокій.
Спокій. Мовчання. Тиша.
2003-2004 рр.