Коли вже все-все було однаковим, одного разу зранку я побачив у палаті двох маминих братів, котрі так рідко мене провідували; виходь, мовляв, тебе виписали. Ще довго оформлювали облік, обов'язкові профілактичні відвідини два рази на місяць; жменька тропів, від яких мені було добре, і купа тропів, від яких мені було зле. Я це хотів попрощатися з лікарем, ловив його за руки на коридорі, щоб подякувати, сказати, як я ним захоплений отак, Вікторе, відповів мені Найважливіший на території Дверей Без Клямок.
Але мої дядьки квапили, повідомивши, що мама, коли це була живою, уклінно просила і вирвала у них обіцянку опікуватися мною ("Боже, то це мама вирвала мене звідси, її безплотний дух привів сюди цих двох, вічно роздратованих бідністю"). Якби не покійна сестра, ти, виблядку, гнив би тут усе життя, шипів один із дядьків, другий не казав ні слова, лише сильно підштовхував мене до виходу. А надворі усе розцвітало, бо квітень...
83
Але холодна і висока зірка — о Боже! — не годує, Ненависть до Карфагену малоросійства не дарує коштів для проживання. А скільки світлих ідеалістів та (ворушливих донкіхотів лежать у землі, байдужі майже усім і забуті майже всіма. І заростають, шепотів Михайлові його приватний кишеньковий демон, лицарські кістки мохом безпам'ятства, шубравці та авантюристи плюють на мертві лицарські серця, прагматичні циніки щоденно осквернюють лицарську пам'ять.
Усім начхати на лицарські офіри, розумієш ти це чи ні, дурноверхий Михаську? На лицарських костях витанцьовується гопак. І лише на лицарській крові іноді чаклують прагматичні некроманти, маючи із того неабиякий зиск, понял, нет?
Треба щось робити, зовсім немає грошей, але мені фактично нікуди податися, окрім...Микити. Мої партійці люблять компромісних і податливих. І, напевно, настане час мого відречення від партії, рідної і близької уже в минулому.
Але як іти до Микити? Почне реготати наді мною, а як же, мовляв, закриті військові товариства, аскези січовиків? І його глум забиватиме у моє серце трунні цвяхи.
Диво та й годі! Я знайшов Микиту у його офісі, поговорили хвилин п'ятнадцять, і він...подарував мені чотириста євро. Ще і знітився, якось так дивно зніяковів, бери, мовляв, доки маю таку можливість. "Ти ж мене зовсім не знаєш, Михайле," — сказав наостанок.
А вечором я набрався із кількома україномовними та україноцентричними спитими фацетами, звісно ж, за мій кошт (бо звідки гроші у справжнього українця?). Зайшла цікава балачка, типу, завтра усі поїдемо до Криму, і наш військовий десант із протигазами та автоматами заставить накласти у штани тамтешніх росієлюбів. Ми, бляха, викопаємо бункери на цій нашій землі, ми (це було вже після чотирьох пляшок на чотирьох осіб) встановимо там комендантський час. І за кілька днів українізуємо цю споконвічно нашу територію! Ми навчимо їх, як бути державним народом, і ці гермафродитні мізки будуть ще... (далі Михайло не пам'ятає, про що йшлося, але, здається, випили ще дві пляшки).
Вночі він телефонував Микиті додому. Його соратниця зранку переповіла (пан Юркевич змісту розмови не пам'ятав, адже 700-800 грамів сорокоградусної на одні груди хіба що можуть сприяти трепанації підсвідомості), що дорікав йому і навіть кричав, ти, мовляв, зрадник національних інтересів, буржую гімняний, думаєш, мені потрібні твої срані євро, та поверну, поверну колись їх тобі; козак гуляє, а серце плаче, ти дешево відкуповуєшся, хіба постійне меценатство на вівтар нашої справи врятує тебе від ганебної деградації. Ти запродався доларовому мішку, а наша справа через таких, як ти, може загинути. І чому ти так не любиш ні нашої України, ані її героїв? (лише пам'ятає, що Микита холодно перепитав: "Ти теж герой?", і знову повна відключка, тотальна амнезія розуму) і взагалі, де ти народився і хто тебе виховував таким безбатченком, таким яничаро-манкуртом? (далі, здається, Микита поклав слухавку і відімкнув телефон). Зранку, точніше в передобіддя, Михайло не дорахувався двісті євро (напевне, загубив, бо він не може підозрювати вчорашніх приятелів-патріотів у грошокрадстві). Голова боліла так, що, здавалося, зараз полопають усі судини, і мозок витече назовні безформним місивом.
Юркевич довго не міг додзвонитися до Микити (бо, послухавши короткий звіт соратниці (особливо, коли мав гроші) про власні нічні подвиги, раптом подумав, що, можливо, був несправедливим і надміру категоричним). Коли той врешті взяв слухавку, Михайло — sancta simplicitas — ще дивувався надто прохолодним і лаконічним відповідям бізнесовця (на взірець, ти ображаєшся за мій вчорашній дзвінок? — ні; ти шкодуєш, ще раз дуже дякую, що дав мені грошей? — шкодую не грошей, а тебе; невже я був неправим геть у всьому, що вчора балакав? — ти не мій духівник, щоб я тобі сповідався, до побачення, Михайле, бо не маю часу).
"Я хотів, як краще. Але який він пихатий і переповнений власною значимістю", — одразу подумав Михайло після свого похмільного телефоно-діалогу.
84
Невже це кохання, Микито? Чому цей стан не розцінювати як хаотичний гормональний сплеск? Стрільбу з організму-пістолета у "десятку" інстинкту? Метафізичне безглуздя? Цупкі, як смерть, пальці ілюзії? Вісімнадцятий ритуальний обруч? Тимчасову зупинку людини-перекотиполя? Змову супроти тебе, організовану основним конкурентом? Гіпертрофований ріст курсу переоцінки валют?
Жарти допомагають мало. Не заспокоює люлька. Можливо, це пристріт, насланий пані, котра прищеплює любовні сухоти, або херувимський вітер із клаптиків Господньої географії? Майже постійно думаю про Владиславу. Нічого про неї не знаю.
...містичний лик, безглуздий рик і тих, що кров свою стрижуть, і других; цих, що самопсальми самострат перетворили на парад; спокійний кат вдягнув халат, кохановчення емірат, кохановбивства восьмий ряд (жертвопринесень двообряд уже довершив автомат); безглуздий рик (до рику звик той, хто прищемлює язик), несправжні німби тих і цих, попереду містичний лик...
Інтуїція мудріша за розум. Слово сильніше від людини. Жести — наш найприродніший зрадник. Але досить претензійно-закучерявленої афористики! Не хочу!
Коли Владислава у четвер (це ж треба було зустрітися у найнепретензійніший, найбанальніший день тижня, який цікавий хіба що початком очікування вихідних основною масою населення) зустрілася з тобою в офісі і ти побачив цю, аж трохи хворобливу, дворянську вроду (ти фантазуєш, друзяко, адже вона народилася у зачуханому райцентрі, де ніколи і не пахло навіть натяками на дворянську касту), ти все миттєво збагнув.
Вона ще молодша від Христини, напевно, тобі на роду записані мезальянси, що допомагатимуть бути вічним чоловіком, а не підламаним дідком середнього віку, як більшість твоїх ровесників.
Коли воно приходить, то не треба розгадувати ребуси, типу, любиш-не любиш. Ти поводився із цією дівчиною так, начебто вона була твоїм працедавцем. Ти був настільки ніжним, наче цього четвергового ранку у твоїй покраяній душі поселилася ще одна частинка, приспавши і затлумивши всі інші. Цей післяобідній четвер, граючись, перекроїв твою шкалу цінностей.
Адже всі амбітні люди надто випещують і панькаються із власним градусником орієнтирів, із власними терезами чеснот, часто зітканими із чужих облич та сторонніх менталітетів. І лише іноді промайне здогад, що ми переобтяжені чиїмись стереотипами, мучимося видуманими кимось догмами, пітніємо над важкою шапкою сторонніх уявлень. Деколи приходять потрясіння осяяннями, спалахами пророчих снів, навіть хворобами-сигналами, що не живеш ти, людино, у злагоді із своїм найприроднішим єством. Але найважливіше видається дурницями. І ми поволі розвіюємося попелом, залишаючи свої найправдивіші частинки в нерідних постелях та приміщеннях. І одного дня, побачивши у дзеркалі чужу вишкірену потвору, ми не маємо сили ідентифікувати гидке відображення із собою. Маліють наші життєві сили, заволодіває нами наша огидна іпостась і стиха йде нашими чужими слідами кістлява пані...
Тобі стало ближчим навіть офісне приміщення, ріднішими перехожі, бо у цьому місті живе вона. Ти чомусь попросив її у суботу передзвонити, адже ваш зв'язок був одностороннім.
У неділю ви зустрілися, розуміючи, що це побачення. Коли ти йшов до місця зустрічі, серце гупало майже вісімнадцятилітньо. Скільки, виявляється, живе у тобі романтичного, присипаного попелом повсякгодинності і звичаєвохвилинності. Ти почував себе молодим птахом, зате Владислава була трохи скованою, а, можливо, і переляканою.
Ти несподівано (навіть для себе) поцілував її у щоку. Це не був поцілунок покровителя чи нібито друга. Це не була увертюра розбещених. Здається, ще ніколи дотик до жіночої щоки не приносив тобі стільки збентеги. Ти не маєш права, Микито, втратити ці беззахисні вії, ці кастові брови і нервові уста. Бо таких більше не знайдеш. Тобі зовсім байдуже, чи буде Владислава добрим працівником для фірми. її робота — це лише можливість постійних зустрічей. Ти так скучив за ніжністю, ти не залізний термінатор. Тебе спалює надлишок чоловічого і людського тепла.
Владислава починає розповідати про навчання, і ти передчуваєш: найважливіші ваші розмови ще попереду. Несподівано стає незатишно, навіть лячно. Може, ти, душевно перевтомлений, тягнешся за черговим фантомом? Нащо школярська патетика і тупі екскурсії задля морозива у руці? Може, ти лише тужиш —зізнавайся! — за молодими геніталіями, адже безвідмовні соратниці зазвичай близькі до твого віку? Може, кохання — це передчуття своєрідності розкішного сексу?
(Продовження на наступній сторінці)