— Ні, ні, дитино… Він не голодний… Просто…
— Що, ма? — починала плакати дочка разом із мамою.
— Просто… Я за ним скучила…
…Може, тато, набираючи правою рукою телефонний домашній номер, лівою пестить якусь тітку, адже він любить робити жінкам компліменти? Може, тато вже забув про маму, яка так чекає на нього, забув про дочок? Кажуть, на тих заробітках таке часто трапляється, що люди їдуть туди з однією душею, а повертаються — з іншою. Або взагалі не повертаються, лише пересилають гроші. Але навіщо тих грошей, коли немає любові?..
— Ні, доню… Що ти таке кажеш на тата? Він би ніколи цього не зробив! Просто мені буває важко…
Мама і Марійка ще довго розмовляли. Світилося віконце — здається, вже єдине на всю Старомихайлівку. Була друга година ночі, коли вони полягали, сповнені тривоги й надії. Мама згадувала, як вона познайомилася з татом, навіть трохи розповіла Марійці про свої хвилювання і любов.
— Це ж як у мене і Костика! — зробила дівчина приголомшливе для себе відкриття. І одразу мама видалася їй ріднішою і зрозумілішою. Хотілося гладити мамину голову, шепочучи якісь заспокійливі й дуже ніжні слова.
Ще довго голосно стукотіли дві беззахисні грудочки їхніх сердець. Світло вже вимкнулося, але вони говорили-говорили. І про те, що мама допомагатиме їм, коли Марійка з Костиком одружаться, і про те, як Марійка колись назве свою дочку чи сина, і про те, що їй треба вступати до вишу, і про ті невибагливі жіночі секрети, які мама знала з власного досвіду, і про те, як мама любить тата, особливо, коли його нема поруч, і про мамину роботу та Марійчиних учителів.
Надворі почало світати. Було тихо, анішелесь. Лише красивий молодик-місяць безпристрасно, навіть байдуже, підслуховував розмови дочки та матері…
5
— Щось мене мама насторожує…
— Моя?
— Не жартуй, Левчику!
— А що трапилося, Мисливчику?
— Мама моя чомусь захандрила… Якась депресія…
— Не журися, Неспокійко. У батьків так буває, коли вони борюкаються з собою…
— Як це?
— Ну… Коли вони мають внутрішні конфлікти…
— А це ще що таке? А ми? Теж маємо ці конфлікти? — з ледь підмальованих уст Марійки градом посипалися питання.
— Тільки якщо пробуємо сперечатися, хто з нас краще рахував зірки…
— Коли?
— У п'ятницю о 21:59 або у вівторок о 22:01 — віджартовувався Костик
— Але справді, Левище, не тягни! Як виникають ці конфлікти і чи їх можна уникнути?
— Я ще багато не знаю… Але їх провокують різнокольорові бажання.
— Як це?
— Тобто, протилежні.
— Наприклад, Левчику, наприклад!
— Наприклад, ти одночасно хочеш і не хочеш цілувати мене.
— Хіба таке можливе?
— Ще й як, Мисливчику! Хочеш — бо любиш, а не хочеш, бо боїшся збудження.
Аргонавти
Марійка зашарілася.
— Ти про це?
— Так.
— А чого б це я мала боятися?
— Ну, не знаю. Напр…
Марійка несподівано обірвала:
— Костю, давай-но залишимо це питання, типу, відкритим. Хіба що… хіба що відкриємо йому ліве вікно і праву руку!
— А хіба питання мають вікна та руки? — розмова мимоволі текла деінде.
— Навіть голову і язик, Левчику, мають! — задерикувато віджартовувалася Марійка.
— І цей язик роздвоєний? Чи потроєний? Може, шестикутний? Перекотипольний?
— Знову загинаєш своєю метафорикою… А ти для мене потроєне левенятко у п'ятикутнику, ось так!
— А ти… ти — Мисливчик, який грає водночас на десятьох крихітних піаніно арію Зеленої Свободи!
— А ти — іграшковий гном!
— А ти — стоколірний ельф!
— Двохсотлітній пес!
— Десятилітровий дім! І всім добре жити в нім!
— Ящірка-хамелеод, що приносить сім пригод!
— Перехресна веселка! А ще ніж і виделка!
— Перекроєний сюртук, що турбує нас: "Тук! Тук!".
Нарешті Костик і Марійка, після радісних окриків, наповнених задерикуватими шифрограмами і навіть змінами окремих слів, заспокоїлися. Верх брала ніжність, що знову нахлинула на них, наче очисна червнева злива. Хотілося туркотіти, як голуби, і шепотіти на інше вушко щось таке гарне і недосяжне, неначе золоте руно для Ясона і його друзів.
— Мій Левчику…
— Моя Неспокійко…
За їхніми забавами підстерігав не місяць, а сонце, що було набагато привітніше від чванливого молодика. Сонце сміялося. І та широка відкрита усмішка робили Марійку і Костика такими ж розсміяними і радісними, як і їхній покровитель — Сонце.
6
Із Миколою коїлося щось недобре. Уперше він відчув цей дурманний заштрик ще до сварки з Костем. Одного разу, на перерві, він побачив Марійку. "Яка ж вона струнка і весела", — подумав. Відтоді ці два слова не давали йому спокою. Скажете, як таке можливо, щоб мордували два слова? У людському житті нема неймовірного, бо нерідко наша дійсність строкатіша від найхимерніших снів.
…Якби так трапилося, що Костик із Марійкою посварилися б… Може, їх якось посварити? Але тепер це нелегко, бо цей Ромео зі своєю Джульєттою нерозлийвода. Майже всюди разом, наче хто пришпилив їх одне до одного! Але ж навколо стільки дівчат, Миколо, чому тебе хвилює чужа любов?
Не знаю, вона струнка і весела, але Костикова. Позавчора мені снилося урвище. Марійка сидить на стільчику і грає на скрипці. Мелодія така знайома, як речі у моїй кімнаті. Але я не можу розгадати її. Мелодія набирає сили, із лагідної стає грізнішою. Починає накрапати дощ. Я з Костем танцюю над урвищем… білий вальс. Він запросив мене. "Танець має тривати п'ять хвилин", — каже Марійка, відкидаючи скрипку вбік. Раптом Кость замахується, щоб мене вдарити. Я б'ю його — і він летить в урвище так легко, як птаха. Марійка скрикує…і летить за ним. Ось вони вже пролітають над моєю головою, трохи обважніло махаючи руками-крилами. Із ними все гаразд! Я ридаю від безсилля й сорому. Урвище поволі стає моєю кімнатою, дзвонить будильник. Час уставати і збиратися в школу…
На перерві Микола вітається з Костем. Після тієї сварки їхні стосунки стали значно прохолоднішими. Принаймні друзями зараз їх назвати важко.
…Якби Кость знав про справжню причину… Цікаво, що би він зробив? А нічого! Я не винен, що мені подобається його Джульєтта! Ось візьму і скажу їй про це! Нехай жене геть цього психолога! Теж мені розумака знайшовся. І відмінник цього року, і спортсмен, ще й… ще й струнка і весела його любить. (По Миколиному обличчі пробігла якась м'язова судома). А не забагато тобі, фацете, всього одразу? Може, зі мною поділишся? Ні оцінок, ні твоїх лідерських замашок мені не треба. Мені треба її… ось що мені наразі треба… Але він не винен… Як це не винен? Чого ніхто інший не став на моїй дорозі? У бойовиках чітко навчають: кожного суперника слід знищувати! Але… як це… знищувати? Не знаю… Спочатку скажу Марійці, що люблю її. І якщо все буде добре, то дам йому спокій.
Але якщо вона закомизиться чи як там, тоді…
Микола тиснув Костеві руку, порушуючи неписаний, але від того не менш реальний чоловічий кодекс честі.
Якщо ти шануєш людину, то потиск руки означає твою відкритість до неї та відсутність поганих намірів. Якщо не шануєш — то не подаєш руки, даючи їй таким чином лицарський знак: "Стережися!" Микола ж тиснув Костеві руку, потайки замишляючи щось недобре.
7
— Машо, мені треба поговорити з тобою, — почула Марійка стиснутий голос Костевого друга. Особливо різонуло оте "Машо". Костик ніколи так не звертався до неї.
— Я слухаю тебе, Миколо.
— Бачиш… Я… я хотів тобі сказати, що… що нам треба зустрітися після уроків…
— Чому? — холодно перепитала дівчина, відчувши спонтанну неприязнь.
— Я… я… щось тобі скажу…
— Кажи тут.
Микола затнувся. Він чекав якихось жартів, кокетства, принаймні сміху від стрункої і весело)лише не цієї, вивіреної до грама, серйозності.
— Тут не можу!..
— Чому?
— Що ти постійно чомучкаєш? Заладила зі своїм "чому" як дурень із писаною торбою!
Марійка спалахнула:
— Чого ти від мене хочеш? Або говори, або йди геть!
І дивно — хлопець, замість того щоб сказати щось образливе у відповідь, розвернутися й піти, раптом ухопив дівчину за руку:
— Почекай, не йди!
"Боже, де Костик? Де він? Може, вони змовилися, щоб мене випробувати?" — одразу пригадала Марійка ревнощі свого коханого. Направду, ніщо легко не зникає. Завше ця зникомість полишає слід, котрий може тягнутися днями, місяцями, а то й роками…
— Кажи, що хочеш, тільки зараз і без таємничостей, бо біжу по Костя! — водномить випалила дівчина.
— Я люблю тебе, Марійко! — Миколині слова пролунали сухим пострілом.
— Що?
— Я люблю тебе, Марійко. — слова лунали, начебто розстрілювали налякану Неспокійку. "Вони змовилися, змовилися!"
(Продовження на наступній сторінці)