Хлопцеві було всього сімнадцять. У білій полотняній сорочці, у полотняних штанях, фарбованих вільховою корою, босий, він стояв перед нею і все закидав назад буйну чорну чуприну. Вона сиділа на пеньку, довга пухнаста коса спадала до конвалій.
— Яка дівчина! — замість вітання вигукнув юнак.
— Хто тебе навчив такої сумної пісні? — спитала вона.
— Мати колись учили. Ти чия?
— Чия б не була. Не про тебе.
— А як посватаюся, що скажеш?
— Скільки ж тобі років, сватальнику?
— Двадцять… двадцять два, — прибрехав він.
— А мені двадцять сім, ти чуєш? Іди собі.
Але духові прапрадіда захотілося, щоб вони були разом.
Глава сімнадцята — чорна крапка за рогом
Молодий сніг освічував двір і вулицю, спочатку мені здалося, що наступає світанок. Але годинник показував чверть на першу ночі. Я вийшла і побачила, що в сусідній кімнаті працює телевізор. Валера спав, як немовля, біля нього лежали розсипані листки, густо списані його мурашиним почерком.
Після виходу на пенсію чоловік моєї подруги зайнявся проблемою модернізації економіки. Всі, хто з’являвся на порозі цього дому, знали про його ідеї вдосконалення державного устрою та змін в організації виробництва. Валера сповідував колективістські цінності, намагався поєднати промисловість та аграрний сектор. Тобто якийсь фермер і якийсь директор молокозаводу створюють спільне підприємство, банк, розробляють спільну програму, тарифні сітки. Можливо, ця ідея не позбавлена здорового глузду, але Валері катастрофічно не вистачало економічної освіти, і всі його дослідження базувалися виключно на особистому досвіді та спостереженнях. Окрім того, Валера-відставник не визнавав наукових досягнень у цій галузі. Колись я принесла йому підшивку журналів "Економіка і фінанси". Він відкрив кілька сторінок, тут же заплутався в термінах і розрахунках, взявся за голову і, зрештою, почав нервово бігати по квартирі, вигукуючи:
— Це хвороба століття, люди навмисне все ускладнюють. До чого тут цифрова агонія?
Я намагалася йому пояснити, що це наукові розрахунки.
— Ось послухай, все дуже просто. Змичка агро і промислового секторів. Змичка, розумієш?
Валера стискав руки в кулаки і бив ними назустріч, пальці об пальці, щоб було зрозуміліше, як це має відбуватися. Я намагалася його переконати, що приватна власність шукає оптимальні шляхи для створення надприбутку. І гендиректори навряд чи підтримають його ідею.
Валера діставав із шафи почату пляшку коньяку, виходив на балкон. А коли повертався, малював на листках схеми тієї змички, тикав під носа всім, хто траплявся на очі, і зрештою робив висновок, що я, а також його дружина, всі родичі й друзі проти вдосконалення суспільного устрою.
Одного разу він притягнув додому чоловіка з непристойно довгими вусами, який назвався народним екс-депутатом, розтлумачив йому свою змичку. І той зрозумів. На радощах вони випили все, що було в барі, Валера засунув йому в кишеню ті необґрунтовані дослідження, а сам розмістився на дивані й загрозливо захропів.
Слава поза очі називала Валеру Три Напасті, вислуховувала всі його сентенції і коментувала з відвертим сарказмом. Проте він слухав її з дитячою покірністю так, ніби дружина червоним олівцем, як учителька, виправляла його помилки, а він, мов учень, повинен був переписати все начисто.
Другого ранку після візиту екс-депутата сусідка знайшла в під’їзді розсипаний рукопис з помітками на полях: розпочато тоді-то о такій-то годині, дописано, виправлено тоді-то. Вона вкинула все те в сумочку й пішла на роботу, розмірковуючи, як використати папір, де майже не було чистого місця. Три Напасті заходився чекати листа з Верховної Ради, слухав по радіо сесії й заглядав до поштової скриньки не раз на день.
Якось, не знайшовши в домашній аптечці серцевих крапель, він подався по ліки, купив одразу кілька пляшечок "Трикардину", "Корвалолу", "Пумпану". А коли повернувся додому, його чекало велике відкриття. В кульку, де лежали ліки, кожна пляшечка, щоб не розбилася, була дбайливо загорнена в стандартні аркуші паперу. Ті аркуші він упізнав одразу, але не йняв віри — то був проект його економічної революції в Україні.
На Валеру нападала самотність і спустошеність. Його квадратне тіло, покладене долілиць, нагадувало чорний квадрат. Так бабця з аптеки і невіглас із довгими вусами розбудили в патріота праведний гнів. Він вирішив, що рукопис викрали агенти опозиції, які проти покращення економічної ситуації державі. Він припхався до аптеки, гримнув дверима і так розревівся, що дерев’яна хатка затряслася. Йому витягли на прилавок третю частину рукопису, що залишилася (решта вже пішла по людях у вигляді обгорток до флаконів та ампул). Три Напасті бився головою в тонку стіну аптеки і рвав на собі волосся. Тим часом бабця-фармацевтка захопила стратегічний об’єкт — телефон, набрала номер міліції. Ночувати б Валері у підвалі за тонкими ґратами, якби дільничний, котрий тут же придиркотів на скутері, був не такий молодий. Хлопчак розгубився, бо запідозрив глибокий смисл у вигуках "це політична змова!", "це смерть ідеї!", "крах модернізації державного устрою!".
Дільничний посадив Валеру позад себе й вони подалися у відділення. Була вже осінь, свіжий північний вітер остудив патріотові думки, і перед самими дверима він осівся, схилив голову та попросив дозволу розібратися зі складною політичною ситуацією в державі наодинці з собою. Як остаточний аргумент, Три Напасті сунув у кишеню міліціянта грошову одиницю з портретом Грушевського "на бензин".
Тепер ось Валера лежав з уявною небезпекою для життя, перед ним усю ніч працював телевізор, який від напруги міг вибухнути, біля крісла валялися списані листки, як свідки непоясненного патріотизму.
Слава була на нічному чергуванні, на кухні стояла нерозігріта вечеря, непомиті чашки, які Валера мав звичку перекидати вгору дном. Пахло вивітреною кавою. Несподівано я відчула себе чужою в цій квартирі, ніби не знала її ніколи, а насправді прожила тут дев’ятнадцять днів…
За вікном перестав сніг, пішла якась людина вгрузаючи, витягаючи ноги і перевалюючись збоку на бік. Людина віддалялася, скоро перетворилася на чорну крапку і зникала за рогом, лишивши за собою сліди, які взявся завівати вітер.
Ось так і ми мандруємо життям, як випадкові перехожі, а на нас хтось дивиться з вікна, відхиливши товсту занавіску. Людина живе у своєму теплому кублі, її дорога тисячами стежок виходить у великий світ. Тисячами! Все, що ми маємо, таке нетривке, ненадійне, невічне, ці стежки можуть обірватися в одну мить. Необачний порух — і твоє тіло летить у прірву. Нас підстерігають аварії, хвороби, природні катаклізми, вороги. І звичайні випадки. Над усім цим — невидимий диригент, той, хто стоїть за товстою занавіскою.
Добре, що життя так влаштоване — кожен має крутити своє колесо, аби вижити. Якби не це, людина могла б зосередитись на сутності свого існування. Яка це трагічна сутність! За всю історію ще ніхто не знайшов іншої дороги, крім однієї — дитинство, юність, старість і смерть. Віками йшли пошуки дороги до безкінечності, — поховання у склепах, бальзамування, заморожування, еліксири молодості, сироватки. Та Вічність лиш скептично всміхалася на ці потуги, і у відповідь скидала катаклізми, інфекції, епідемії, катастрофи, пожежі, війни.
На мить відчула себе чужою в цьому помешканні так, мовби забракло повітря. Почала одягтися й збирати речі. Куди можна піти серед ночі в глибокий сніг і лютий мороз? У мене не було дому, крім зруйнованого замку на вулиці Свободи. Але ті порепані стіни й струхлі вікна, ті двері наохляп і сходи, які завивали під ногами, раптом покликали мене. Я гостро відчула, що потребую дому. Кожна людина перед очима небезпеки прагне відчути себе захищеною. Мені захотілося розпалити задимлений камін, поставити на плитку турочку і заварити чаю з чебрецем. Захотілося почути, як бавиться вітер, висвистуючи у піддашші, як ховаються на горище пташки, дряпають лапками коробку й попискують.
Ось прийде літо, поїду на Чернігівщину, попрошу в когось велосипеда. А там якось дістануся до хутора. Нашморгаю насіння нехворощі і насію біля вхідних дверей. Той будинок таки стане моїм домом. І мені запекло від думки, що на горище замку намело кучугури снігу, які розтануть і потечуть крізь стелю брудними плямами. Уявила, як змітаю і збираю той сніг, як зношу по драбині відра і висипаю за кочегаркою. Мабуть, вперше за останні місяці подумала, що не здамся, відбудую замок, зроблю його міцним і довговічним не тільки для себе, а й для тих, хто житиме потім і потім.
Глава вісімнадцята, про мандрівку в драному чоботі
Савка провів у лікарні більше місяця, наприкінці квітня 1961-го року робітничим поїздом він приїхав до Ленінграда. Всю дорогу, а це більше трьох годин, думав про Рубін. Вони не домовлялися зустрітися. Але хлопець знав, що цигани тримаються ближче до станцій і вокзалів, сподівався там її знайти. В лікарні йому подарували чоботи колишнього фронтовика, який помер від гангрени. Ліва халявка було розрізана згори до самої кісточки, напевне, розпенехали, коли знімали взуття з того нещасного. Савка сяк-так стягнув чобіт докупи сировою ниткою. На ньому була також сатинова сорочка з незручним косим коміром, солдатське галіфе, куфайка і вицвіла сіра кепка.
(Продовження на наступній сторінці)