Коли вона зайшла в його квартиру агента держстраху з брудним запахом ванної і численними всипальницями мух і комарів на стінах, усе було, як і спершу. Вона пом'ялась на порозі, розстебнула навіщось босоніжки, він тихо сказав:
— Навіщо? Хіба не бачиш, яка тут підлога?
Вона пройшла, сіла на одній-однісінькій табуретці і пошукала, де б притулити сумочку.
— Отак і живу, — знітився чомусь він.
— Як тут співають голуби на даху…
— Це старий будинок. Його мають знести.
Вона дивилась на ліжко, стару, заїжджену шкапу, і думала, що, певне, й упряж буде не краща. Може, він якесь простирадло напне і кине поспіхом виснажену подушку, як десять років тому. Може, в нього знайдеться навіть ватяна ковдра з вилізлими нутрощами.
— Каву будеш?
— Без цукру, — поспіхом відказала вона.
Він вийшов на кухню, довго й нервово чиркав сирими сірниками, доки запалив газ. Потім перекопирсав у тумбочці всякий мотлох, шукаючи другу склянку.
Вона тим часом вийняла люстерко-пудреницю і щедро мастила губи золотавим перламутром, перекупленим із десятих рук за божевільну ціну. "Хі-хі", — подумав він і підбив долонею окуляри.
Стіл, за яким сиділи, був такий маленький, що він упізнав її парфуми "Рижская сирень", чистий просяний чубчик і руки з горішками-нігтиками. Потім помітив дві стривожені зморшки біля рота і хворобливу смужку над бровами. "Недаремно ти хоробришся і пакуєшся під дівчинку", — подумав, але вже якось не так.
Вона водила поглядом по його спортивній куртці далеко не першої свіжості, тій самій куртці, яку вирвали вдвох у "Культтоварах" далекого весняного ранку.
— Звиняй, тістечка вивелись.
— На чомусь розтратився?
— Таж костюм до одруження справив. Дві зарплати вгепав. Не віриш? Одчини гардероб.
— Чудний. А на наше весілля, пам’ятаєш? Позичили тобі костюм, а мені сукню в прокаті взяли. І обійшлося.
— Тож колись. Тепер я хочу, щоб усе було довговічним.
Надворі все ще не темніло.
— Хочеш вина?
— Ні. Не заставляй газетами вікон. Сумно, мов забинтовані хворі. Ну, я піду. Ну, я піду?
— Вже?
Вони підвелися, ледь переступаючи затерплими ногами. Спробуй за таким столом не торкатися колінами.
Раптом стало так темно, мов завалилася десь гора і засипала вікна. І коли вона вийшла, він довго чув її підбори на сходах.
Нижче.
Нижче.
Нижче.
І навіть на мокрому асфальті, на підніжках тролейбусів, у ліфті її будинку і біля її квартири. Тоді він зрозумів, у чому справа — двері кімнати були відчинені. Схопився, грякнув ними щосили. Упав на виснажену подушку, зарився в потворну ковдру, але кроки не стихли.
Ніби вилетіло з дверей вічко і котиться вниз.