— Ви! Дикун! — люто гукнула на нього.— Довго ще втручатиметесь у моє життя? Ну, кажіть мені, довго? І пощо? Що вам треба від мене? Тіла? Да? Тіла? — гидливо не стуляла вона вуста по цім слові.— Тіла — і зникнете? Зовсім? Немов не було? Так беріть же! — здригнула вона плечима.
— Беріть же — і геть!
Іван Семенович не рухнувся — прислухавсь, як з дитячого гіркого плачу переходила вона на нестримне ридання.
— О гидота! — ховала в долоні мокре від сліз обличчя.— Яка гидота!
Він стенувся.
— Не плач,— мов до сестри, звернувся до неї і ще раз, як найбільше прохання своє, повторив:
— Да, не плачте...
Тоді підійшов, тихо порипуючи черевиками, до неї, сів поруч і ніжно гладив їй, затишуючи, волосся.
— Не треба плакати... А? Не треба. Великий жаль полонив його.
Він знав: це безнадія, але приймав, як непереможне, не повстаючи, не міркуючи. Такий мир запав йому після того, що инколи здавалося — не з ним все це діялось...
Як раніше, приходив він вечорами до неї — ті самі люди, ті самі розмови. Тільки на столику перед ним з'явилась ясна карафка — маленький знак великої зміни. Цідив, не закусюючи, чарку за чаркою, думаючи невиразні — невиразністю приємні — думки й инколи, зустрічаючи погляд Завадської, посміхався лагідно і ласкаво. Стало це їм потребою — посміхатись одне до одного, немов, мовчущі, підбадьорювали вони себе цим на великий, иншим не відомий, подвиг. Коли лишалися вдвох, теж говорили мало, як люди, що добре одне одного розуміють або ж ніколи зрозуміти не можуть...
І ще була зміна — не приходив Звірятин.
— Хорий він, мабуть,— міркував голосно Скорик.— Я про Звірятко кажу... Чи посварилися, може?
— Ні,— відказала Завадська так спокійно, що поцікавився антрепренер:
— Набрид?
— Ні. Не більше, як всі.
І, дивлячись на Івана Семеновича, мов самому йому, пояснила:
— Непотрібний він мені більше.
І так само непотрібним почув його Іван Семенович,— навіть не вірилося, що стільки йому уваги приділяв досі
Другого дня, коли, посміхаючись одверто, почав Звірятин в його кабінеті: "А я, вельмишановний, похвалитись вам хочу... Перегони наші..."— не дав йому скінчити фразу Іван Семенович:
— От що, інженере Звірятин, умовимось раз назавжди: тільки про справи говоримо. Зрозуміли?
І так сказав це — немов стер усмішку Звірятину; подививсь на Івана Семеновича вражено і злиняв.
— Слухаю.
Все це засмутило трохи Івана Семеновича. Чому безсилий тепер проти нього цей щасливий його переможець, чи не тому, що знає тепер Іван Семенович — ні він, ні Звірятин... Третій переміг їх — далекий. Та й не тільки Іван Семенович цього певен, инші теж помічають — нудиться тут Завадська, думками — далеко; і, почуваючи себе зайвими, відходять, щоб більше не повертатись.
— Тільки ви й залишилися, Орлику,— пожурилась вона, як гуляли удвох надвечірніми безлюдними вулицями.— Не зуміли піти...
Іван Семенович змовчав. Сніжило. Смеркало.
— А на Уралі ще холодніше,— подумала вона вголос.
— Да, там холодніше.
— Я скоро поїду,— кинула обережно.
— Я знаю.
— А ви? Як будете ви?
Він безвиразно знизав плечима.
— Хіба ви не думали про це, Орлику?
— Я надто багато про себе думав, щоб знати, що буде зі мною.
І мов не їй, а собі самому, занотував:
— Може, й вся недуга моя — що думаю там, де мусить нутро промовляти.
Тоді спинилась вона проти нього:
— Орлику! От передумали ви все, перевірили... Любите ви мене чи ні?
Він подивився на неї пильно, потім замружився, в себе, і посміхнувсь:
— Що я знаю? Сніжило.
Другого дня він заговорив про це перший.
— Значить, для вас усе ясно?
— Все, Орлику.
— І ніяких вагань?
— Ніяких. Для мене й раніше було все ясно. Це ж Сквирський.
Іван Семенович налив чарку горілки і, дивлячись, як грає в ній світло, пригадував довгоногого того інженера.
— Ви кохаєте його?
— Так.
— Дуже?
— Дуже.
— Так, що на все пішли б ради нього?
— Пішла б.
Він подивився на неї, мов не зрозумів коротеньку цю відповідь.
— Ви певні?
— Я певна.
Тоді, як милостині попросив:
— Будьте зі мною щирі. Це мені, як голодному — хліба...
Завадська потакнула.
— Скажіть мені, за що кохаєте Сквирського?
Хвилину якусь дивилась на нього вражено, потім усмішка порухнула її вуста; вона нахилилась, щоб заховати обличчя, і враз бризкнула сміхом.
— Орлику! Дурню! Та хто ж це знає?
— Я пожартував,— перехилив він чарку.
Того вечора пішов він від неї раніш, як звичайно. Прощаючись, спробувала перехопити погляд його:
— Ну, а ви, Орлику? Скажіть же мені про себе...
Він мовчав. Нахилився і, взявши руку її, припав до неї ніжним і нечутним цілунком.
XXIII
День починався сіро. Кружляли над містом важкі рухливі хмари, клуботались під м'яким вітром, рудаво-сизі, як ліниві заводські дими; потім розлилися рівною сіриною, застигли. Коли-не-коли зривався сніжок, шелестів сухо й докучливо; тоді оживали на мить сірі глибини вулиць — біле ряботіння куйовдило маревну млу, випари дворів і будинків. Але ж знову густішали тіні, липли попідвіконню, зазирали крізь каламутні шиби і млявими сутінками розливалися по кімнатах...
Стіни видавались сірішими, обличчя суворішими. Розмовляли скупо, і нудніше цокали рахівниці; навіть стрілки годинника посувалися повільніше. Кінець кінцем кинув Іван Семенович дивитись на нього, здавалось, не буде краю цьому сірому дневі, невиразним, як мла, думкам...
Але ввечері скінчилися хмари. Мов небесні плоти, пропливли вони тихо на південь, плавко, суцільною масою;
здавалось, здіймає хтось тьмяну сіру шовкову запону, відкриваючи емаль ясної блакити з золотим човном місяця в висоті Небо дихало холодом, повертаючи місту чіткість і закінченість його контурів, пишноту барв, і місто зустрічало його хором дзвінких і розкотистих голосів, веселим сміхом і зазивними вигуками — вечоровою симфонією спочинку і торгу... І невиразна туга за денною млою і тишею опанувала тоді Івана Семеновича: на засинених від місяця вулицях, в гомінкій рухливій юрбі почував він себе млявим і тихим, таким не підхожим до всіх, самотнім...
Так, тепер він не боїться цього слова — самотність: він може спокійно подивитись у нього, як і у всяке инше, бо не боїться він і того, що у всякім слові ховається. Він може дивитись спокійно тепер на все, так спокійно, як от і на цю юрбу...
Він підвів голову і переводив байдужий погляд з обличчя на обличчя, доки спинився на однім,— ішов назустріч йому їден, в піджачиську, мотузкою підперезанім.
— Сичов!— сам не знаючи нащо, гукнув на нього Іван Семенович і став йому на дорозі.
— Чести не маю...— скинув той здивований погляд, в глибині очей ховаючи переляк.— Помилочка, дорогий громадянин...
— Знайомі! Знайомі!— стурбувався Іван Семенович.— Пам'ятаєте в "Mon геро"... Пивничка така... Ще ви біографію розповідали свою...
— Біографію?— майнув Сичов поглядом уздовж вулиці.— Котру саме?
І посміхнувся поважно:
— У кожного їх дві найменше. Одна — для всіх, друга — для самого себе.
— А про любов,— нагадав йому Іван Семенович.— Про вашу любов...
— Про любов?— перепитав Сичов розчаровано і посвистав, все ще дивлячись у далечінь. Потім вклонився.— Даремно затримали, громадянине!— і пішов.
Розгублено стежив за ним Іван Семенович, невиразно почуваючи, що знов забув сказати, а може, й зробити щось дуже важливе, конче потрібне, а що саме — збагнути не може.
— Сичов!— гукнув він сполохано.— Чуєте, ви, Сичов! І коли спинився той, обернувшись, підбіг до нього, на
бігу розстібаючи бекешу.
— Чого вам?— трохи розсердився той.
— Може, вам грошей?— прошепотів винувато Іван Семенович.— Може, вам треба? А?
Сичов замруживсь, пригадуючи.
— Сорок перший рік живу я на світі, дорогий громадянине мій, а ще не бачив людини, якій грошей не треба. Живому завсігди гроші потрібні.
— Так нате... Візьміть,— витрусив Іван Семенович з гаманця на руку йому всю чималу платню свою.
Затис в кулаці кредитки Сичов, то на кулак, то на Івана Семеновича поглядаючи, і похитав головою:
— А вам, виходить, непотрібні вже більше? Іван Семенович посміхнувся довірливо і спокійно.
— Ну, що ж,— рушив Сичов.— Прощайте.
Коли вже спустив з очей його, згадав Іван Семенович, що й копійки не лишив собі, не має чим за схов одягу в театрі заплатити. "Доведеться знайомих шукати",— невдоволено подумав він, зараз же уявивши з них кожного, кінчаючи Мюфке, що й зустрів його коло входу.
(Продовження на наступній сторінці)