Сонце поволі відбирало хвилини в ночі, надаючи їх дневі, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останні заметілі, засипаючи гостинці та сутки 18, топтані від хати до хати, від села до села — аж до в'язниці у Вижниці, куди щоденно жовніри згонили арештованих. Сів за грати і нескоримий Лук'ян Кобилиця. Десятки жовнірів супроводжували його. На майдані в Путилові, де зібралося багато люду, він, дзвонячи ланцюгами з залізними наручниками, подав голос:
18 Вулиці та провулочки.
— Кріпіть си, люде! Наша правда велика, як сонце!
Більше не дали говорити жовніри, погнали ватажка на тортури.
Виходила й Анна проводжати завзятця, а потім розповідала Осипкові про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця ті слова: "Наша правда велика, як сонце". Носив їх у своєму серці, а часом і на уста зринали.
Нескоримий дух бунтівливої гуцулії жив у піснях, у традиційних святах, проривався у вабливому звучанні флоєри й трембіти.
З півдня повівав легіт, а з ним на переможному коні з'явився лицар Юрій, привіз своє провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снігове покривало з лісів. Обізвались йому назустріч ручаї, помчали чисті води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись від сну, гірський красень, загомонів, заграв, застогнав, погнавши водограї в сині неозори.
Тепер Осипкові не сиділося в хаті. Пробував все далі й далі підійматися стежками в гори. Видереться на височінь, гляне навколо — здається, все посміхається йому: і сонце, й смереки, і білі хмаринки в блакитному небі. Ненароком зустрів на стежинці трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали.
— Що ти за єден? Чо' ходиш тут? — першим обізвався хлопець.
Осипко побачив у його руці кріс. Гачі на ньому латані, киптарик драний, убогий. На голові кучма нечесаного рудуватого волосся.
— А хіба тут не вільно ходити? — відповів Осипко.
— Мені вільно, а комусь ні. От візьму тебе та й покочу, як писанку, з цеї кичери!
— То ти фудулишся, бо кріс у руці. Аби без нього, то би поміряли сили.
— Хі-хі... Яке ти загонисте, — рудоголовий кинув кріс на землю. — Давай поміряємось, може, гачі спадуть.
— Аби твої не спали.
— Таке ти цокотливе, як курча, що відбилося од квочки, — ступив кілька кроків.
Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподіваним зухвальцем.
— Бий ти перший! — наблизився рудоголовий, блиснувши своїми сірими очима.
— Ні, ти перший засперечав! То й бий...
За хвилину хлопці обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги.
— Ти сміливий, — посміхнувся рудоголовий. — Кріс залишився на кичері, біжи принеси мені! Та не стріль, бо то не грашка яка!
Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Він видерся на кичеру і взяв до рук кріса.
— Неси! — гукнув рудоголовий.
— Несу! — відгукнувся Осипко. — Для чого тобі кріс?
— Я полюю...
— Полюєш? — заздрість прозвучала в голосі Осипка. — А чий ти?
— Або я знаю... А ти?
— Я Федьковичів. Звуть мене Осипком.
— А дєдю, неню маєш?
— Маю неню, а дєдю... — завагався. — А ти?
— Я не маю.
— А живеш як?
— В однієї бабусі, що ген-ген її покривлена безверха хата, — показав на узгір'я. — Дерево їй рубаю, піч розпалюю. Маржинку доглядаю... Та нічо. Літечко надходить, подамся на полонину.
— Звати тебе як?
— Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бігме, не шляхтич. Мій дід, кажуть, з Довбушем ходив.
В Осипка прокинулась приязнь до Юзька. Хотів ще почути щось від нього, запитав:
— На полонині бував?
— Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там пишно, файно, — усмішка заясніла в очах.
19 Той, хто розпалює й пильнує ватру на полонині.
З цікавістю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши на плече кріс, пішов стежкою до оселі старої вдови, лише докинув:
— Приходь сюди, на кичеру, розповім тобі про полонину...
З того часу кожного дня забирався Осипко на узгір'я, виглядав Юзька, а забачивши, біг назустріч. Слухав від нього розповіді про полонину.
* * *
На храмове свято до Сторонця-Путилова зібралося більше ніж будь-коли людей. Може, це тому, що хотіли почути новини, довідатися про долю Лук'яна Кобилиці.
По-святковому вбрана молодь розважалась безнастанними співанками, танцями, стрільбою. Наче й горя їй мало, що багатьох односельчан позаарештовувано та бито киями.
Як отой Черемош скресає після зими й нестримно вирує, так і молодь. Не приборкати її екзекуціями. Навіть діти сходилися дивитися на святкові розваги. Легіники, як соколи, позліталися сюди, хизувалися хвацькою їздою на конях. Дівчата, взуті в кольорові чобітки, пишалися своїми вишивками на рантухових 20 сорочках, волочковими опинками 21, коралами та іншими кольоровими прикрасами.
20 3 тонкого полотна.
21 Вовняна запаска.
Де з'являлися парубки, там розлягався гомін, сміх, дотепи. Аж вихрився майдан від парубоцьких витівок. Не спинити їхньої жвавості — молода врода рветься до веселощів, як весняна парость до світла.
На краю майдану утворилось ціле торжище. Тут і цигани вигравали на скрипках та бубнах. Продавали різні доморобні та крамні речі. Осипка зацікавили повирізувані з дерева топірці та флоєри, тарілочки. Продавав їх Юзько. Біля нього зупинився, дивувався з вправності приятеля. А він все розповідав, як навчив його майструвати ватаг на полонині. Ось незабаром піде туди на все літо.
Осипко ближче сідав до Юзька, зазираючи у вічі, захоплювався розповіддю.
— Там всю Чорногору видно! І зорі, наче свічки, горять уночі не так, як тут, на придолинках. А в лісі всякі птахи обзиваються і вдень і вночі. Ходімо з нами! — заохочував Юзько.
— А що я там робитиму?
— Щось же вмієш?
— Умію на флоєрі грати.
— Потішний ти... Хіба то робота?
— Можу овечок пасти, — зніяковівши, мовив Осипко.
— Ні, краще ставай мені на допомогу. Треба, щоб вогонь не згасав на полонині. Такий звичай. Я домовлюсь із ватагом. Підеш?
— Піду, коли неня дозволить...
— А ти проси... Або... — Юзько запитливо поглянув: — Або втечи з дому. Боїшся?
— Ні, не боюсь. Але краще вблагати неню.
— То благай! Хі-хі-хі. А мені нема кого благати.
День хилився до вечора, коли хлопці спохватилися, бо вже порозходились люди з майдану. Але Осипку хотілося вести розмову з бувальцем...
Мрії про полонину заворожили його. Лягав спати і прокидався з думкою про Юзькові слова. Але не наважувався розповісти матері про свій намір піти на полонину. А що скаже хвора сестриця Марійка?
Залишаючись на самоті, прислухався, щоб почути, коли відгримлять перші весняні громи. Тоді й вирушатиме ватаг на полонину.
* * *
Заздалегідь готувались ґазди випроваджувати вівчарів-чередників. Відчувала неспокій і маржинка, обзиваючись у стійлах, а вівці збивалися в тісні отари. Багато турбот ватагові. Треба облічити всю маржину, припасувати дзвіночки, переглянути отари, щоб не потрапила хвора й не понесла пошесті на полонину. А головне — зібрати всі речі для господарювання на стоїщі.
Мала свої турботи й Анна. Вона не давала згоди на мандри сина, хоч він і домовився з ватагом піти на якийсь час.
— Знаючи твого брата Івана, візьму тебе, хлопче, — мовив ватаг, змірявши поглядом Осипка. — На полонині кожному знайдеться діло. Аби не перепудився чого.
— Я нічого си не бою, — намагався поважним голосом відповідати Осипко, тримаючи в руці саморобну бартку.
Множились клопоти Анні. Не могла розраяти сина. А він не відходив та все зазирав у вічі, то приязно, то жалібно просив, благав. Не витримало серце матері — дала згоду. Готувала сина до ватаги. Марійка вишила киптарик з різнокольоровими прикрасами. Червоні гачі мати повила білими волічками під нові постоли, крисаню оздобила за звичаєм.
— Справжній легіник... Аби здоров був. Най щастить, — ущемилося серце матері.
— Нене, не убивайтеся, — зняв крисаню, в глибокім уклоні схилив голову.
Настав довгожданий день. Обізвалися флоєри. Засурмив і Осипко на своїй, ставши поруч Юзька, що поважно підійшов до ватага. Адже неабияка робота спузаря — пильнувати ватру на полонині й доглядати, щоб не згасав "чистий вогонь", добутий предковічним способом.
Повиходили ґазди проводжати ватагу. Попригонили на край села маржину, вівці, кози. Сів на коня верхи ватаг і подав клич вирушати. Загомоніли люди, розляглася голосним відлунням співаночка:
Щасти же вам в полонині,
Вівчєрики милі...
Порізьблені кичерами обшири відкрилися перед зором. Шлях на полонину стелився крізь ліси, через камінні покиди, долини. Все вище й вище підіймалася ватага.
— Ставаймо на перепочинок! — стоголосою луною обізвався клич ватага. Підніс він догори руку, скинув з голови крисаню: — Пильнуйте, хлопці, отару! Тут можна попасти. Та стережіте, аби вуйко не зчинив напасті!
(Продовження на наступній сторінці)