Роль Марусі виконувала Таня Преженковська. Поза текстом п'єси вона проспівала народну пісню "Віють вітри", яку вперше почув Іван Петрович із уст безталанної Наталки. Він, слухаючи цю пісню, відчував у ній глибоко зворушливу сердечність виконання, що засвідчувало народження артистичного таланту.
Про здібності Тетяни Гнатівни Преженковської знав Котляревський з розмов театральних любителів, а тепер переконався, почувши її чудовий голос та пересвідчившись у майстерному вмінні тримати себе на сцені. В повному узгодженні з голосом вона надавала гармонійної пластичності своїм рухам, що пасували до її жіночої вроди. Саме такі артистичні властивості Преженковської захопили Івана Петровича. Довідавшись, що молода акторка добула успіхів не тільки виступами по запрошенню в Полтаві, а й в інших містах, він шукав нагоди повести з нею розмову про подальше співробітництво для прославлення місцевого театру.
На закінчення вистави хлоп'ячий хор вихованців будинку проспівав пісню Климовського "їхав козак за Дунай".
Князь і княгиня були задоволені виставою. Сергій Волконський вітав Преженковську й Котляревського. Він потис Івану Петровичу руку, промовив:
— Ви розпочинаєте корисне діло... Це початок створення української народної драми.
— Ваші слова, Сергію Григоровичу, зворушують мене. Я чую їх від прославленого в боях воїна.
— То минуле... Ми перемогли наполеонівські полчища, але вітчизна вимагає від нас нових подвигів. Мене тішить те, що своєю діяльністю тут, у Полтаві, ви готуєте грунт для великих справ. Адже в культурному відродженні кожного народу театр відігравав неабияку роль.
— Так... Радий, що ви вгадуєте мої наміри. Хочеться створити театр не для легкої розваги, не для потакання слізливим дамам, а такий, щоб у ньому полум'янів вогонь відродження!
— Ви маєте рацію. Кожен народ у своєму розвитку проходить через цей священний храм, простуючи до світла правди і благоденства. Бажаю вам успіхів і горджуся полтавцями.
Перевівши зір на картину, що висіла на стіні в залі, Волконський додав:
— Ось полотно полтавця Володимира Боровиковського. Це ж талановито намальована картина. Вона могла б змагатися з кращими експонатами європейських музеїв.
З картини поглядала сповнена тихої задумливості жінка на тлі сільського пейзажу...
Тим часом підійшов управитель канцелярії генерал-губернатора Новиков, діловито звернувся до Котляревського:
— Нам конче треба цими днями зустрітися й поговорити... Бувайте здорові... Князь дозволив подати для вас і Преженковської свої коні...
За кілька хвилин Котляревський і Преженковська сідали в розкішні губернаторські сани, оббиті ведмежим хутром. Баскі коні помчали вулицею. Іван Петрович відчував біля себе теплий подих жінки, що своїм співом під час вистави торкнулася глибоких струн у душі. Хотілося ще довго їхати, відчувати цей теплий подих і пригадувати той спів, що переносив думки в пережите минуле, воскрешав образ тієї, що так задушевно, без театрального позування, співала колись цю рідну, зворушливу пісню. "Віють вітри, віють буйні", — ніби виринав з минулого рідний, незабутній голос.
Швидко домчали коні до квартири Преженковської, і вона граційно вистрибнула з саней.
— До побачення! — гукнула.
Зникла, як привид, а з ним розвіялися і сердечні згадки. Дома в думках ще довго продовжував розмову з Волконським про роль театру у відродженні...
34
Зустрічі Котляревського з Новиковим переросли в задушевну дружбу. Особливо зближував їх спільний інтерес до літератури. Родич відомого просвітителя Миколи Івановича Новикова, Михайло Миколайович багато знав цікавого і повчального з діяльності видавця сатиричних журналів часів царювання Катерини II та Павла І. З його розповідей Іван Петрович дізнавався про разючі епізоди з переслідувань журналіста-сатирика та п'ятнадцятирічного його ув'язнення у Шліссельбурзькій фортеці.
У Петербурзі, до прибуття в Полтаву на посаду управителя канцелярії генерал-губернатора, Новиков зустрічався з молодими літераторами, приятелював з письменником Федором Глінкою, входив у таємне товариство "Союз порятунку" та брав участь у масонській ложі. Не раз він розмовляв з Пестелем та іншими буревісниками дворянської молоді.
Разом друзі читали нові журнали. Обох їх цікавив журнал "Украинский вестник", що почав у 1816 році виходити в Харкові.
Одного грудневого вечора 1817 року Михайло Миколайович приніс до Котляревського цілу паку журналів і газет.
Ще на порозі гукнув:
— Ура! Перемога, Іване Петровичу!
— Яка перемога?
— Є повідомлення із столиці про надання вам звання майора! Це ж перемога!
Пригадавши розумні слова дорогого Василя Капніста, Іван Петрович відповів:
— Капітанів та майорів у мундирах у нас досить. Та мало капітанів духовного життя, мало майорів гуманізму й освіти.
— Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в Будинку для виховання бідних. Та й те зважте, що це була ініціатива такої гуманної людини, як наш Рєпнін. Отже, дозвольте поздоровити вас і потиснути руку. Офіційно сам Рєпнін повідомить вас на черговому прийомі.
— Дякую, — скромно відповів Котляревський. Підійшовши до столу, Новиков розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" і промовив ще урочистішим тоном:
— А тепер прочитайте оце!
То був відгук на виставу в Харкові "Казака-стихотворца". В ньому значилося:
"Прочитавши в оголошенні про постановку оного, я сподівався побачити щось подібне до незрівнянної малоросійської "Енеїди"; мрії мої про вдоволення підкріпились ще чутками, з якими оплесками прийнята була ця опера на петербурзькому театрі, але скільки уява моя не була зайнята на користь п'єси, все ж я ледве міг дослухати кінець. Що це за твір?"
— Що ви скажете? — запитав Новиков. Іван Петрович розвів руками. — Ви створили українську "Енеїду"...
— Тільки чотири частини. Останні дві ще продовжую писати.
— Але і в тому вигляді, що є, ваша "Енеїда" стала знаменитою. В ній ви дали змогу читачам відчути життя народу. Ви заговорили в поемі як істинний син народу...
— Я не заслужив такої похвали...
— Це не похвала... Ви порушили вікове мовчання. Подали голос, ніби з глибокого підземелля, і слово прорвалося на світ сонця. А тепер треба поширити звучання цього слова. Ви, тільки ви повинні створити українську народну драму.
— Це моя мрія. Але є багато перешкод. Та й багато службових справ, доручень генерал-губернатора. Ось зобов'язав ще й вести бібліотеку заснованого ним біблійного товариства.
— То князь виконує волю імператора, який вирішив через біблійні товариства поширювати занепалий дух божого смирення, а через військові поселення, створені за проектом Аракчеєва, здійснювати свавілля тупої воєнної диктатури... Будемо відверто говорити, як друзі. Після Вітчизняної війни наша країна вступила в період вражаючих контрастів. З одного боку, піднесення народного патріотизму, волелюбства, а з другого — наступ реакції у відвертих і найдошкульніших формах. Дворянська інтелігенція, що вся разом ішла на боротьбу за спасіння вітчизни, тепер розкололася на два табори. Як завжди в часи мракобісся і тиранії, виступали поодинокі будителі, провісники волі. Завжди їх боялися і знищували тирани. Пригадайте з римської історії тирана Тіберія, який переслідував історика Кремуція, бо вважав небезпечними людей розуму. Так і в наш час дух аракчеєвщини і дух вольності несумісні. Ростуть, підіймаються бурхливі хвилі, хоч поки що розбиваються об мури реакції. Але навіть краплини води довбають каміння! А слова поетів діють сильніше за краплини води... Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкін. Це із вірша "Вольность", який я недавно одержав зі столиці.
Хочу воспеть свободу миру,
На тронах поразить порок.
А от ще разючіші рядки:
Тираны мира! трепещите!
А вы мужайтесь и внемлите,
Восстаньте, падшие рабы!
— Далі читайте ви, — передав вірш Івану Петровичу, а сам лише повторював з прочитаного: — "Самовластительный злодей! Тебя, твой трон я ненавижу..." Сильно! Вражаюче! От що значить слово! Ви поет і це розумієте краще за мене.
Новиков розповів про столичний досвід організації масонських лож, де учасники домовлялися до спільної діяльності, до взаємосприяння.
— Я маю доручення, — повідомив він, — організувати в Полтаві відділення столичної ложі "вільних каменярів", як по традиції називають себе масони.
Іван Петрович ще в армії зустрічався з офіцерами, які брали участь у масонських ложах, слухав від них про таємні збори, наповнені містичними дійствами. Це все не відповідало життєвій, відвертій його вдачі. Тому він зауважив:
— Я не бачу великої користі від таємних сходок аристократів, що ховаються за затемненими вікнами, одягають якесь надзвичайне вбрання, виголошують якісь символічні сповіді. Правду треба шукати в житті.
— Ви не маєте повного уявлення про товариство "вільних каменярів". Головне полягає в ідеї братерської любові, рівності, взаємодопомоги, самопізнання і морального самовдосконалення...
— То з цим не треба ховатися в темних кімнатах. Краще виносити все на світ сонця.
(Продовження на наступній сторінці)