— Чого маю я йти до церкви? — гадала вона.— Адже ж Великий Наречений прийде сам до мене в кімнату.
Лікар уже налагодився спати, коли його покликано в барак до хворого. Він узув черевики і пішов; коло ліжка сестра Ганнуся марно силкувалась заспокоїти хворого.
— А! — крикнув хворий, забачивши лікаря. — Ось і він. Я тут мучусь, спрага мене пече... Полекшіть мої муки! Ви ж лікар!
Лікар сів біля нього на дзиґлику й байдуже подивився на записану температуру.
— Нащо ж мене везли з дому до барака? — питав хворий. — Всі думали: тут учений лікар пособить. Краще б я дома помер...
Хворий кричав. Слова його ляскали по мурах і гинули між ними.
— О, якби я видужав, хоч на годину! Порізав би всіх лікарів. Я б умився їхньою розумною кров’ю. Я б помацав рукою їхній учений мозок...
Раптом він упав на подушки та, протягаючи руки до лікаря, зашепотів:
— Дайте чогось, щоб не пекло хвилину, благаю вас... я руки ваші цілуватиму... нема сил терпіти... дайте...
Лікар піднявся.
— Морфію... десять крапель,— мляво промовив він і посунув до себе в кімнату. Роздягнувшись, він закурив.
— А що як не стане враз пошесті та хвороб? — запала йому в голову несподівана думка. — Як же я тоді?..
Він засміявся. Дурниці. Пошесть завсіди буде, як не на Україні, то в Китаю або ще десь.
Хворий у бараці солодко заснув. Сестра Ганнуся пройшла покоями — все було тихо. В бараці лишилась тільки одна покоївка, та й та була сердита, як гадюка, бо всі її подруги, бувши релігійні, подалися христосуватись до церкви, дарма що христосувались були щоночі і без Христа.
Сестра Ганнуся вийшла на повітря і спинилась, схилившись на двері. Раптом з села залунали великодні дзвони.
Але воскреслий Бог не прийшов у барак, і сестра Ганнуся стояла перед ним, як самотній дозорець на варті страждання.
1920