Нечутно прийшов вечір. Васюренко помітив його, як була вже ніч. Він насилу підвівся, виринаючи з забуття, і розкидав геть накручене на полу опудало. Потім вийшов і став коло льоху.
— Совість мучить,— подумав він,— он воно що. Мучить, шматує, в’ялить мене. Пропав я.
Він сів на призьбі й схилив голову на руки. Коли він підвів голову, вже світало. Розгорнулись на сході рожеві хмаринки, заклубочились, наливаючись жаром, і зійшло сонце.
В цей день, а може, на другий прийшла Марійка. Вона здибала брата в хаті — він лежав долі й не ворушився.
— Ти ще живий? — гукнула вона.
Він підвівся й дивився на сестру, не пізнаючи.
— Чого очі вирячив? Це я, Марійка. Кажуть, мати померла, що ти не ходиш обід брати.
— Померла,— відповів він.
Марійка побачила на полу миску з кашею, какао і білий черствий хліб. Мухи роїлись над тим чорною хмарою.
— О! — сказала вона.— Оце те, що американці дають! Ану, покуштувати.
Васюренко ступнув до неї й гукнув страшним, порепаним голосом:
— Не займай! Тобі свого мало!
— Свят, свят! — Марійка перехрестилась.— Тю на тебе, який скажений став! Хай йому грець, тій їжі. Ти скажи, де ти матір дів. Ти поховав її?
Він мовчав. Марійка засміялась.
— Щось ніхто не бачив, як ти її ховав... Де вона?
Він мовчав. Марійка гукнула:
— Проклятий! Ти з’їв її.
Вона побігла геть. Васюренко сів долі й похмуро дивився, як мухи споживали американську їжу.
За хвилину народ із зборні посунув до Васюренкової хати. Всі бігли подивитись — такого ще не буле, щоб хто матір з’їв.
Попереду поспішала стара Кандзюбиха. Вона прибігла перша й перехрестила хату:
— Спаси й сохрани нас од людожера...
Весь двір налився народом. Баби штовхались, щоб стати попереду. Переказували, що хтось бачив, як Васюренко білував матір і вночі варив з неї юшку. Догадувались, що й малий Савчин син, що пропав, пішов теж Васюренкові на печеню.
Голова сільради постукав ціпком у двері.
— Виходь.
Васюренко вийшов і спинився на порозі, держачись за двері. Всі ойкнули — він повстав ніби з домовини, сухий, згорблений, якийсь покручений, мов корч.
— Признавайся, ти з’їв матір?— гукнув голова.
— Ні,— відповів Васюренко.— Вона сама померла, а я викинув її у льох.
— Бреше, бреше,— загомоніли навкруги.
Голова сільради звелів оглянути льох. Там справді лежало тіло.
— Ти нащо так зробив? Ти знаєш, як строго тепер нащот мертвяків? Щоб зарази не було! Тобі ліньки було поховати!
Баби були невдоволені. Казали, що Васюренко вже добре матір об’їв, а сьогодні вночі докінчив би, так оце перебили.
— Щоб ти мені льох закидав! Що мені тут зарази не було. Чуєш?
Васюренко похитав головою.
— Ні,— промовив він,— несила вже мені.
Голова сільради ударив його ціпком.
— От, злодюга! То це я мушу робити?
Натовп розходився. Стара Кандзюбиха казала, що це місце треба посвятити.
1923