— Он як... ха, ха! А я оце зараз назад у місто поїду. Ну, так, зараз, зараз поїду!
Петро підвівся і ще раз сказав:
— Треба зараз їхати.
— Чого ж так раптом? — здивовано питався Олелько,— Вчора приїхав, а сьогодні вже й назад... Дивно! Я думав поговорити, завтра горілки чи то самогону випити... Чого ж так?
— Треба мені, негайно треба,— уперто відказував Петро.— Зараз скажу дідові запрягати коняку.
На прощання почоломкались ще раз, і Олелько пішов, голосно жалкуючи, що Петро не познайомився з його Оксаною і не спізнав, що то за гарна дівчина.
Петро почував себе хворим. Сидів на лаві, взявшись руками за коліно, й думав:
"Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей, вони виходять із самотніх захистів докупи і, мов зачаровані, губляться в юрбі, юрбою живуть, ніби сили свої віддають їй. Гарячими проміннями та блиском яскравим ти, сонце, єднаєш тисячі людей, і вони, безглузді, забувши про волю давню, роблять однакові рухи, співають разом пісні своїй безсилості та приниженню... День панує над людьми-рабами! Чого не збунтуються раби? Вони здолали б зірвати свого пана з неба, жорстоко пошматувать, відкинути геть та прикликати до себе запашну ніч із вільних степів, ніч теплу, ласкаву й таємничу. Ту ніч, коли видно, коли співає земля, коли прокидаються зорі...
О, як я сумую за тобою, ноче, що родиш казки дивовижні, коли все тихо навкруги, коли всі сплять!"
Потім добув з-під лави лантуха і почав з презирством шпурляти туди зі столу соціалізм — породження сонця.
Вересень, р. 1919. Катеринослав