— Звісно. На світі є дуже багато покинутих міст. Деякі з них уже заросли непролазними лісами і сховалися під землею. Але нині міста зникають інакше. На карті вони ще є, а насправді їх немає. У будинках просто крізь підлогу проростає трава, крізь розбиті шибки залітає дощ. Меблі вкриваються пліснявою, одяг розсипається на пил. Там дуже тихо і страшно.
— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — здригнулася Доня, уявивши їхню квартиру, де залишились іграшки і зошити за перший клас. У Дониній кімната висів календар з кошенятами. Тепер ніхто вже не почепить новий.
— Вибач, тобі довелося багато пережити. Іноді я забуваю, що ти дитина. Хоч ти не така дитина, як усі: той, хто стражі дав, назавжди залишається співчутливим до чужого лиха. Тому ми й зустрілися?! Деколи треба все втратити, щоб почати заново жити. Хай тобі не здається, що я думаю тільки про звірів. Вони кращі за людей, бо з гідністю переносять злигодні, не примушуючи страждати інших. І серед людей є такі, але більшість прив’язана до своїх грошей, речей, будинків. Тільки; втративши все, вони можуть побачити, що нічого нема неможливого, коли ти вільній!
— Тому вони потім стають чарівниками?
— Так, але не завжди.
— А діти теж можуть стати чарівниками?
— З дітей виходять найліпші чарівники. Однак дітям багато чого забороняють і надто про них піклуються, тому вони не мають часу вчитися того, що їм справді потрібно.
— Ох! — тільки й зітхнула Доня. Її так переповнили почуття, що вона втратила дар мови.
Деякий час вони йшли мовчки. То була дивна дорога, обсаджена старезними липами. У глибині прозирав великий старий будинок, і вони хотіли глянути на нього, їхній спосіб мандрування трохи змінився: вони вже не поспішали. Єдиноріг не тікав, і вони не гналися за ним, бо хто може спіймати Єдинорога?
Шлях їм перепинила калюжа, радше канава. Доня вже лаштувалась перестрибнути, але Каспар втримав її за руку:
— Тобі не цікаво подивитися на водяних мешканців?
Досі дівчинка вважала, що у воді живуть тільки риби і жаби. Але тепер вона не могла відірвати погляду від канави. Там було чудово! Зеленкуваті жуки-плавунці були геть схожі на звичайних жуків, тільки мали ззаду пухирець, схожий на малесеньку повітряну кульку. Завдяки йому вони плавали під водою. Водомірки бігали поверх води, не замочуючи ніжок, і не тонули! Щось і постійно ворушилось у намулі. Звідти випливла звивиста моторошна істота — п’явка, яка живиться кров’ю.
— Ти знаєш, у п’явки аж десятеро очей? — прошепотів Каспар. — Але тільки вона могла б пояснити, як ними бачить. Ми ніколи не зможемо бачити так, і як комахи, черв’яки чи риби. Я думаю, що п’явка бачить одночасно те, що вгорі, внизу, спереду і ззаду.
— Вона на нас не кинеться?
— Поки ми не у воді — ми в безпеці. Та й п’явка не шкодить людям. У хворих вона забирає погану кров. І боїться солі.
— Я бачила п’явок у аптеці, — кивнула Доня.
— Тут ще повно всіляких істот. Деякі такі маленькі, що невидимі для нас.
— Дивись, вони бояться наших тіней! — вигукнула Доня. — Вони про нас знають!
Каспар посміхнувся:
— Бачу, це тебе дуже тішить. Ти не уявляєш, як заспокоює, коли дивишся у воду.;
Я можу годинами сидіти над ставком чи калюжею. Згадай мої слова, коли тобі буде сумно. Як будеш чемно сидіти, то станеш для водяних мешканців мовби деревом чи кущем. Почуваєшся справжнім чарівником. То, може, підемо?
Коли вони перестрибнули на той бік, Каспар ніби об щось спіткнувся:
— Дивися, сліди!
На вогкій землі відбилися сліди роздвоєних копит.
— Ти знаєш чиї вони? — спитала Доня, котра до цього часу не звертала уваги на сліди, хоч кому б вони належали.
— Дивно… Досі я не бачив його слідів. Ні, це не може бути олень… Але ж Єдиноріг такий обережний, що не лишає по собі слідів. Все одно сліди ведуть туди, куди ми з тобою зібралися. Нам треба зробити ось що…
— Що?
— Спитати когось із тутешніх мешканців.
— У тому будинку?
— Чи поблизу нього. Слухай, ти часом не думаєш, що ми питатимемо когось з людей?
— Ага, це було б цікаво! Перепрошую, чи не пробігав тут Єдиноріг?
Отак, сміючись, вони йшли алеєю до будинку.
3
Здалеку було помітно, що в цьому будинку давно ніхто не жив. Стіни облупились, на даху чорнів напіврозвалений комин, у вікнах бракувало шибок, подвір’я заросло полином. Діти сіли відпочити на розтрісканих сходах.
"Уночі тут, певно, багато привидів, — подумала Доня. — Знову доведеться спати в дуплі. Пора б уже відвідати якесь місто".
— Про що ти думаєш? — спитала вона Каспара.
— Я не думаю, а уявляю. Як колись тут сяяли вікна, чувся брязкіт срібла і порцеляни. Під’їжджали карети, увечері хтось грав на фортеп’яно Шопена і полум’я свічок коливалося від подмуху вітру. Життя, воно таке тендітне, як вогник свічки… Одного лиш не знаю, чи дозволялося воронам жити тоді на липах.
Доня задерла голову. На липах було багато воронячих гнізд. Чорне сухе гілля, з якого їх сплели, прозирало крізь зелене листя.
— От у них можемо й спитати!
Але Доня не побачила жодної ворони. Власне, удень ніхто не любить сидіти вдома, тому вона не дуже здивувалась.
Каспар свиснув, але не так, як свистять хлопці, коли їм нема чого робити, а особливо. За хвилину до них злетіла Ворона; і неквапно піднялася сходами.
— О, яка приємна зустріч!
— Мої вітання! Прошу познайомитися з Філією.
Доня й Ворона чемно вклонились одна одній. Ворона була дуже вродлива: блискуче пір’я, розумні очі, пухнасті штанці на лапках. Уся її зграбна постать була наче вилита з металу.
— Як ваше здоров’я, шановна? А ваші діти?
— Дякую, добре.
— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?
— Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? — втрутилася Доня, бо не любила довгих церемоній.
— Єдиноріг — білий, а я чорна, — відповіла Ворона.
Дівчинка була вельми спантеличена такою відповіддю. Каспар це помітив і сказав:
— Спробую тобі пояснити, Доню… Пані Ворона хотіла сказати, що між деякими звірами існують певні стосунки, які не: дозволяють їм спілкуватися. Це не ворожнеча, а щось значно серйозніше. Як підсніжник не повинен зустрітися з лісовою лілією, так ворона не повинна зустрітися з Єдинорогом. Ти порушила Закон, алеї тільки тому, що не знала про це. Вельми вдячний, що ви про це нагадали. Прошу' вибачення.
— Пусте, — відказала Ворона. — Зараз ніхто дуже не дотримується прадавніх законів, але я роблю так, як вчили мене батько й мати. Не можна порушувати лад у світі, втручаючись у справи інших істот, як це чинять люди, хіба окрім тих випадків, коли йдеться про рятунок. Кожен з нас відповідає за себе і свій рід. Люди не такі вже й лихі. Людина може підібрати вороненя, яке випало з гнізда, і горобеня теж. Але ворони інакше до цього ставляться. Вони — чорні.
— Розумію, — кивнув Каспар.
— Біла ворона — це безглуздя. У нас ще вчора була така. Ми виключили її із зграї.
— Вона може загинути.
— Вона пішла з тим, хто білий, як і вона. Я сказала це і не порушила Закону.
Навіть Доня здогадалася, що біла ворона помандрувала разом з Єдинорогом.
— Чудово, — сказав Каспар.
— Минулої ночі яскраво сяяв місяць і я не спала. Блиск мене збуджує. Ми, ворони, маємо дорогі нашому серцю скарби, які передаємо з роду в рід, з гнізда в гніздо.
— Я маю для вас дарунок, — сказав Каспар і вийняв з кишені блискучу монетку. — Хай він нагадує вам про місяць минулої ночі й сьогоднішню нашу зустріч.
У Ворони радісно спалахнули очі:
— Дякую. Я хотіла б поглянути на троянду Срібного Лицаря Звірів…
— Прошу.
Доня злякалася, бо вважала, що троянда зів’яла. Але Каспар спокійно вийняв з-за пазухи свіжу білу квітку. Ворона заплющила очі.
— О, — пробурмотіла вона, — я чула цей запах вночі… Той самий запах. Коли тут росли квіти, все подвір’я пахло трояндами. Цієї ночі будинок знову почув цей запах і згадав власну молодість. Може, він плакав, бо вранці було багато роси. Ви всюди лишаєте дарунки, Каспаре…
Вона сказала це не одразу, а тоді, коли Каспар торкнувся своєю трояндою здичавілого кущика і той вкрився білими квітами.
… Срібний Лицар та його Прекрасна Панна довго відчували, як повеселілий будинок дивиться їм услід.
Лебедь
Що залишиться після тебе? Скляні лебеді поміж порцелянових тарілок, гіпсові лебеді посеред брудних фонтанів, лебеді на дешевих фарбованих килимках? Чи купа вигаданих історій про птаха з довгою шиєю, який може бути білим або чорним, але завжди прекрасним?
(Продовження на наступній сторінці)