Але те, що спалили церкву, де хрестили Івана Франка, й музей, отруїли Франків дуб, тут вже не до сміху. Як і те, що голова колгоспу мусив знати, де насправді стояла хата Франків і не ставити свій особняк на тому місці. І ще мені болить доля вчительки української мови, вже покійної, Ганни Петрівни Гром, яка написала велику книгу про Нагуєвичі, по копійці випрохувала гроші на її видання, а її земляки пошкодували придбати книгу за нещасні 15 гривень (тоді це був кілограм масла). Вона приїжджала до нас в Уріж. Мама купила в неї дві книги, а мені вона подарувала одну. Коли я бачу цю небесну обкладинку з видом Нагуєвич, мене пече сором і охоплює гнів. Мало того, що земляки пошкодували грошей, вони ще й говорили, що книжку цю писав син Ганни Петрівни. Але вона вперто збирала матеріали ще на одну книжку. Звісно, вся пузата літературна номенклатура ігнорувала цю скромну, спрацьовану на городі жінку. Ганна Петрівна потрапила до лікарні, і вже їй ставало легше, але якось вона вийшла в коридор і впала мертва…
У 1990 році у книзі "Українці: демонологія і повір’я" вийшов і нарис Івана Франка "Спалення опирів у селі Нагуєвичі 1830 року". Написаний із вкрапленнями живої, такої рідної мені говірки, він настільки захопив мене, що я написала навіть роман "Урізька ґотика", аби привернути увагу до цього неймовірного тексту. Десь три роки тому я поїхала на дитячі читання в музей Івана Франка, і там мені сказали, що зберігся цвинтар, на якому поховали тих спалених опирів. Це було близько, падав дощ, і я хотіла приїхати туди сама і все побачити. Мене охопило нетерпіння, як це буває, коли в голові виринає ідея сентиментальної мандрівки, яка збагачує мене не інформацією, а враженнями, і я стаю надзвичайно чутливою до дрібних деталей.
То було літо, липень, щоночі падали дощі. Я приїхала з Урожа, вийшла на Війтівській горі, де колись був навіть замок. А в іншому кінці села, що впирається у Діл (так називають тут частину гірського хребта), є церква, побудована за криваві гроші. Мені цю історію розповідала цьоця Олеся, мамина двоюрідна сестра. Ніби під час турецької війни одна жінка побачила, як до її хати наближається на коні туркеня. Вона не мала як втекти і запхала дитину під корито, а сама сховалась за дверима. Туркеня зайшла до хати, побачила дитину під коритом і засміялася: "Ото мама! Дитя під коритя, а сама втікла!" У сінях стояла діжа з сироваткою, туркеня нахилилася, щоб напитися. А жінка тим часом підскочила ззаду і, вхопивши туркеню за ноги, втопила її у діжі. Потім вона зняла бесаги з коня туркені, а коня відпустила. У бесагах було повно золота і срібла. За них жінка й побудувала церкву, а золоту чашу, що була в скарбі, там поставили для причастя. Мабуть, це правда про чашу, бо мені розповідали, начебто священик уже в наші часи поробив золоті зуби усій родині з тієї чаші. Син священика, дуже неприємний тип, справді мав повний писок золотих зубів, я сама бачила.
Менше з тим. Зараз не про це. Я зайшла до буцімто садиби Франка, жінки дали мені гумові чоботи і розповіли детально, як пройти до цвинтаря опирів. Вони сказали, що письменник Роман Горак пропонував огородити це місце й поставити знак. "Там ще збереглись у траві рештки дерев’яного хреста", — попередили мене. І я пішла вниз до зеленого магазину, звідки треба було перейти через чиєсь подвір’я і там мав бути місточок, а цвинтар на горбку. На подвір’ї я спитала молоду жінку, і вона провела мене, бо саме збиралася йти за коровою, яка паслася в череді. Вона не заперечувала, що це цвинтар опирів, певно, вже були такі, що шукали його. "А що то за хрестик?!" — спитала я, кивнувши на невеликий металевий хрест, прибраний вибляклими штучними квітами. Вона спокійно відповіла: "А то мій тато тут вбився на ровері". Як можна було вбитися на пологому схилі, де навіть каміння не було, я не розуміла. Цвинтар опирів був поруч — округле, заросле будяками й кропивою місце, яке було колись оточене валом, але він вже майже зрівнявся з землею. Ні деревця, ні кущика. Я знала, що з семи опирів померло начебто четверо, і для чотирьох тут було занадто просторо. Це міг бути холерний цвинтар 1830 року, а нещасних, звинувачених у пошесті, могли тут закопати теж. Дивно, що майже двісті років люди пам’ятають про цей страшний самосуд. Як розпалили терновий вогонь і перетягували через нього на ланцюгах обвинувачуваних. Дехто помер на місці, дехто помирав від опіків кілька днів, просто тут, на полі… Я знайшла в будяках трухляву поперечину від хреста, що вже розкришилася. Хрест мав бути дуже великий. В Урожі теж був холерний цвинтар і виглядав так само. І стояв там схожий хрест. Потім поряд побудували школу і, якщо я не помиляюсь, тепер на цвинтарі спортмайданчик, ну, або майже впритул.
Бідні люди! То була перша епідемія холери, занесена кораблями з Близького Сходу. Як виглядає чума, їм було добре відомо, а про холеру не знали нічого. Першим помер священик. Його поховали на звичайному цвинтарі, а далі почало вмирати дедалі більше людей. Як поширювалась холера, ніхто не знав. Стояла страшна спека. Розгублені люди благали в Господа порятунку, а натомість лихий послав їм малого недоумка Гаврила-семилітку, який змусив їх повірити, що холеру наслали опирі. Люди вже знали, як чинити, бо не вперше спалювали опирів…
Через два роки після того, як я там побувала, поруч цвинтаря поставили дерев’яний хрест і великий камінь, на якому ще нічого не написано. В липні 2013 року стояла страшна спека, і я читала лекцію на сцені Франко-фесту, альтернативі офіційному. Вдень тут виступали поети й письменники, а вночі на луці під Радичевим лісом гримотів рок. Після короткої лекції я повела найвідважніших на цвинтар опирів і знову розповідала цю моторошну історію, і не тільки цю.
Але того похмурого літнього ранку я не уявляла, що колись приведу сюди хлопців і дівчат. Я віддала чоботи, які мені дуже знадобились, бо трава була страшенно мокра, а я ще пройшлася у лісі Франковою стежкою, на якій досі стояли всілякі дерев’яні скульптури, і навіщось капличка, як же тепер без капличок. У Нагуєвичах на одному городі збереглися рештки каплички часів турецької навали. Каміння побілене синюватим вапном і довкола квіти, що переходять в кущі картоплі…
Я зупинила велику вантажівку, що їхала до Винник. Водій був зі сходу. Він дуже здивувався, побачивши зарослі бур’янами й кущами колишні поля, які в часи моєї ранньої юності то сяяли пшеницею, то блакитніли льоном. Тому, коли я їду в Дрогобич, то сідаю з того боку, з якого видно гори. Колись в цих полях замерз мій однокласник, з яким я вчилась у Нагуєвичах, тихий хлопчик, здається, у нього не було батька. Ми на той час вже закінчили школу, а він з хлопцями повертався взимку з Винник до Нагуєвич, відійшов убік і пропав. Знайшли його аж навесні, коли розтанув сніг.
Нагуєвицькі обзивають нас кафтанами, бо Уріж був шляхетським селом, а ми їх — зваричами, бо в Нагуєвичах добували й варили сіль. Тут стільки солі в цих краях, але вона пішла глибоко під землю і вже нікого не цікавить, бо не є стратегічним продуктом.
Вниз по річці: Винники, Ступниця, Велика і Мала Озимини
Мій потяг до мандрів має ще одну причину. В дитинстві батьки виписували журнал "Вокруг света", який ми з сестрами зачитували до дірок, а я постійно вишуковувала книжки про мандрівників у бібліотеці. Ні, я навіть не мріяла, що побуваю колись на острові Пасхи, чи десь на Алясці, втім, сила уяви і так здатна перенести нас куди завгодно. Я була маленькою дівчинкою, що хотіла вирости і здійснити саме ці подорожі, які тепер називаю сентиментальними. Мені досі подобається вийти з дому і просто подорожувати пішки, а не їхати, наприклад, потягом кілька годин і вже тоді подорожувати. Це — неправильно. Краще відразу стрибнути у пригоди.
Улітку, в липні 2013 року, я вирішила нарешті піти вниз за течією Бистриці. Якщо йти, наприклад, 7 годин, то можна далеко зайти і ще повернутись до ночі додому. Тільки б не лило з неба. Так я собі намислила давно, але завжди щось перешкоджало. Однак останні дні трохи змінили мої плани. Я прочитала в Інтернеті про те, що прадід, дід і батько Франка були з села Озимина, і це село було вниз по течії Бистриці. Схибнута на мандрівках, я не вмію орієнтуватись по карті, і взагалі дуже неуважна. Десь у лісах чи безлюдних горах я заблукала б і з компасом, і з картою, зрештою, так навіть цікавіше.
Я доходила по течії до села Ступниця, до тамтешнього городища VIII ст., з якого видно трасу Самбір—Дрогобич. Чути навіть гул машин, себто рукою подати, як я собі наївно думала, а за трасою — села Велика і Мала Озимина. Це було ще перед Франко-фестом, і я вирішила до того побувати в Озимині. Але тут я довідалась, що Озимина має ще цікавішу історію. Виявляється, у цьому селі у XV ст. король Владислав Яґайло гостив бургундського лицаря Жільбера де Ланнуа, одного з лицарів Золотої шпори, і що Жільбер де Ланнуа написав у своїй книзі про те, як побував у Озимині, жив у курені й ловив живими ведмедів. Як я могла туди не піти? Хай інші собі їздять, а я піду пішки. На випадок, якщо мені доведеться вертатися через Дрогобич, я прихопила з собою гроші й вдягнулася так, щоб мене впустили в автобус (жарт!). У моєму наплічнику був фотоапарат, мобілка, кава в термосі й пара канапок. Добре, що я взяла шкарпетки до сандалій, хоча вони мені не дуже допомогли. Все-таки я дуже добре роблю, що випробовую нові маршрути сама, бо того дня я встряла в халепу й ризикувала власним життям. Трохи патетично, але мене могла запросто вкусити змія, чи я скрутила б собі карк. Звучить інтриґуюче. Ще один мотив для подорожі з’явився в мене уже в процесі.
(Продовження на наступній сторінці)