Я висіла в центрі й побачила кав’ярню, хай не львівську, але принаймні каву там робили справжню й обслуговувала офіціантка. Не тому, що мені забаглося кави, а тому, що випити її можна було на терасі з видом на велику водойму, став, що виявився для мене несподіванкою, бо я знала лише про ріку Верещицю. Став був дуже великий, навіть з причалом, хоча жодного човна я не помітила. Зазвичай удень в такі заклади ходять ділові молодики, щоб випити кави з коньяком або пива, і при цьому розмовляють про авто, ремонт, намагаючись справити одне на одного враження. Втім, я недовго сиділа, і раптом почався дощ. Дурниці, подумала я. Покропить і перестане. Але дощ виявився затятим, я була вже мокра як хлющ, і кинулась купувати парасолю. Мусять тут бути дешеві польські парасолі. Вдома у мене вже було їх п’ять, і я, почувши про ціну, вирішила пошукати дощовик, знайшовши його в одній з яток, що тягнулись догори вулицею. Дощ, купа машин, людей, либонь, то був базарний день, різкі звуки вулиці, я ніяк не могла від них втекти, і полегшено пірнула у сквер, збоку якого стояла велична і дуже гарна ратуша сірого кольору, а в самому сквері стояв чудернацький пам’ятник Шевченку, невеликий, але багатий. Я бачила редакцію газети, музей, куди можна було зайти, але мій поліетиленовий плащ синього кольору, під яким тлумилася мокра одежа, і наповнені водою кросівки не спонукали мене до знайомства з місцевою елітою, тим більше, що мій прикид викликав подив у перехожих з парасолями. Зрештою, це не Львів, тут є певний дрескод, як і в інших містечках. Мабуть, я занадто сфокусувалася на власній персоні, але якесь невиразне почуття небезпеки мене переслідувало від самого початку. Я губилася в цьому місті й дощ заважав побачити його цілісним. Треба було перечекати принаймні дощ, постояти під деревом.
Величезний костел Вознесіння Чесного Хреста виявився зовсім близько. Його історія починалася з XIII ст. і тягнулася до XIX. Спершу був дерев’яний, тоді невеликий кам’яний, тоді його перебудували на більший, потім реставрували. Я бачила кірхи у Східній Прусії — вижили ті, що були міцно збудовані і найбільші, які не можна було приховати. Певно, поляки їздять сюди часто, адже тут поховане серце князя литовського і короля польського Владислава Яґайла, про що свідчить таблиця зовні. Насправді Яґайло, той, з ким бургундський лицар Жільбер де Ланнуа ловив у Озимині ведмедів, заповів поховати серце у стіні францисканського монастиря, а вже потім його перенесли в престижніше місце, коли монастир почав руйнуватись. І тут, в Городку, Яґайло помер. Тому це місто особливе для литовців і поляків, і для українців, бо Яґайло був хорошим королем і справжнім воїном. На жаль, до костелу я не змогла потрапити, тільки подивилася через решітку. Сюди треба їхати в неділю чи натрапити на екскурсію й послухати гіда. Навіть сонце з’явилось, але коли я йшла дорогою до місця, де колись був королівський замок, знову почався дощ. На округлому узвишші, звідки видно було все місто, ріс старий парк, не те, щоб геть занедбаний, але понурий і недоглянутий. Сюди приходять місцеві пияки, щоб розпити пляшку, а не мами з дітьми і не закохані пари. Місце наче попереджало: не ходи тут сама. І хоч досі нічого не трапилось, я озиралась, поки обходила парк, і на хвилю затрималась, коли між дерев відкрилась панорама на став, а потім якоюсь підозрілою стежкою вибралась на вулицю. І побачила вкрай занедбаний облізлий кінотеатр, де ще навіть показували дітям мультики. Один вигляд цієї будівлі, довкола якої стриміли склади, гаражі чи просто купи глини, викликав у мене депресію. Хоча став і костел були позитивними моментами.
І те, що дощ знову перестав і небо було радісне — блакитне з білими хмарами. І з гори було до нього ближче. Таке небо наче огортає тебе з усіх боків.
Колишній монастир францисканців, у часи Яґайла там ченців було всього шестеро, був через дорогу від замку. Безперечно, руїни цікавіші, але тепер їх "вдягнули", і тут був монастир отців студитів, оточений білими стінами з храмом Преображення всередині. Ченці-студити — люди суворі, брама була наглухо зачинена.
Я піднялася сходами до каплиці, що виростала зі стіни. Ніде ні душі. Та й хто б мене впустив досередини.
Я нікого не знала в Городку, але звідти родом письменник Роман Горак, який написав історичний нарис про місто. Правда, він мешкає не в Городку, а в нас на Сихові, і я часто приходила до нього в музей Франка, щоб спитати те чи інше, бо він мандрував дуже багато ще до того, як я почала це робити. Люди думають, що подорож — це поїхати за кордон, пофоткатись на тлі палацу дожів чи Ейфелевої вежі, але це не так. Зовсім не так. Я вилізла на купу будівельного сміття з піднятими догори руками, щоб не поколотись об будяки, й намагалась упіймати образ Городка, де колись торгували сіллю, і везли її, можливо, з Добромиля. Шкарпетки й кросівки були все ще мокрі. В насиченому вологою повітрі дзижчали комахи, а коли я обходила сліпучо-білу монастирську стіну, то в ніші побачила яскраво розмальовану фігурку Мадонни в синьому плащі, до якої можна було навіть торкнутись.
Десь внизу, на покраяному ярами Підзамчі я відчула запах свіжого хліба. Тут був хлібзавод і я купила свіжих булок в кіоску при вході. Вони були дуже прості, навіть нічим не помазані й не посипані, але спечені ще за добрим старим рецептом. Той хліб міг бути з 60-70-х років, люди їли його протягом цілого життя, і він їм ніколи не набридав, бо хліб ніколи не набридне.
Мостиська
У Мостиськах Ян Щасний Гербурт мав замок, дуже презентабельний, де приймав осіб королівської крові. Була там і велика бібліотека. То Добромиль був місцем для душі, Боневичі — для серця. А мостиський замок омивала ріка і довкола були мости. Мостиська — зразу біля Городка, від Польщі відділяють лише Шегині, але так було не завжди. Десь за тиждень після Городка я вирішила захопити і Мостиська. Знову була спека, ще сильніша. І коли я вийшла з автобуса, то побачила ще більший рух, ніж в Городку. В Мостиськах будувалися. В самому центрі. Замість старих будинків ставили нові, причому приватні. Але тут була автостанція, а біля неї базар, і я потрапила в саму гущу повсякденності, і не могла зосередитись. У мене були три мети: побачити костел часів Гербурта, церкву, яку він побудував, і місце, де був замок. Костелів виявилося два. Один давніший, Йоана Хрестителя, і другий — домініканський, св. Катерини. Взагалі, домініканці будували дуже потужно. Масивні споруди з монастирем. Це було вже при Гербурті. Обидва костели XVI ст. Доглянуті, добре відреставровані, все-таки Польща близько. Чим далі на схід, тим менше уваги до католицьких святинь.
То була нестандартна поїздка. Мостиська дуже довгі, від спеки й машин я швидко втомилась. Пішла навмання, де тихіше.
Нормальна людина склала б собі план поїздки, вивчила б історію міста і дотримувалась би плану. Тобто це прийнятно для того, хто пише краєзнавчі нариси для туристів. А письменнику нема чого забивати собі голову всім підряд.
Мостиська були у світлій тональності. Городок — у темній, Судова Вишня відзначалась прозорістю.
Я побачила на відносно спокійній вулиці, де нічого не будували, бібліотеку й музей. Музей мав працювати. І мусив для мене відчинитись. Я знаю, що в таких містах завідувача можна викликати. Потягнувши замкнені двері, я пішла до бібліотеки, і мені дали телефон Романа. І через пару хвилин він прийшов. Молодий хлопець, дуже приємний. Він не перепрошував за безлад, бо в музеї все перебудовувалось. Тут виявилась чудова колекція археологічних знахідок, особливо часів Першої світової війни. Роман організовує експедиції, він тут виріс, то все знає. І звісно, треба це все показати. Взагалі, молоді науковці не нагадують тих собак на сіні, які бережуть свої скарби невідомо для кого. А археологія — моя давня пристрасть. Я б рила землю, мов той кріт, якби знала де. Ми поговорили про чорних археологів і я пообіцяла, що не робитиму реклами музейним скарбам. Роман навіть назвав мені, скільки той чи інший предмет коштує на чорному ринку, і розповів, як йому пропонували продати крем’яну сокиру.
Далі я почала розповідати про Яна Щасного Гербурта, і Роман пообіцяв мені показати місце, де була колись та церква, дав ксерокс із зображенням-картою замку і розповів, як туди потрапити. Потім ми з ним по карті почали вираховувати, скільки кілометрів буде від Мостиськ до Добромиля, виявилося, десь 50-ть. І зі Львова є автобус через Мостиська до Добромиля, і я пообіцяла собі, що колись ним поїду, треба взнати тільки розклад. Я давно вже так гарно не спілкувалась. Ці музейники отримують копійки, але, якщо не вважають себе невдахами, то можуть досягти дуже багато. Очевидно, що міська влада в Мостиськах не скупа, і після років застою, бо тут були досить примітивні стенди, музей виглядатиме дуже гарно, з мілітарним ухилом, оскільки зовсім недалеко розташовані знамениті Перемиські форти.
Нарешті ми вийшли з музею, піднялись на пагорб і я побачила церкву св. Юра на місці Гербуртової дерев’яної, яка не пережила Другу світову. Гарна церква, тиха, не дуже велика. Тут віяв прохолодний вітерець і не було суєти.
Будучи старостою мостиським, Гербурт понаставляв на всі посади русинів, що дуже не подобалось полякам. Церкву Юра збудували у 1611 році. Було тут православне братство, яким опікувалась Анна Могилянка, донька молдавського господаря Єремії Могили. Мала вона чотирьох чоловіків, і першим був воєвода сєрадський Максиміліан Пшерембський, той хто спершу одружився у 1618 році з Єлизаветою, вдовою Яна Щасного Гербурта, яка померла через рік після шлюбу. Я весь час намагаюся щось знайти про цього пана Пшерембського, який після смерті Гербурта допомагав рятувати його родину, що опинилась у великих боргах, але то лише поодинокі сліди.
(Продовження на наступній сторінці)