— Ми не боїмося браконьєра, Ми не боїмося браконьєра, Ми не боїмося браконьєра, Бомби атомної теж!
Весь час співали одну й ту ж пісеньку.
— Ходи, потанцюємо! — нагадав про себе лис, і вони розірвали коло танцюючих. Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, а другою — Мацька.
Лялечка теж заспівав:
— Ми не боїмося браконьєра, Ми не боїмося браконьєра, Ми не боїмося браконьєра, Бомби атомної теж!
А лис лукаво підморгував і співав тонким голоском:
— Ми не боїмося браконьєра!
І все було б добре, якби Мацько не помітив серед танцюючих юну лисичку і не кинувся до неї.
— Куди ти? —перелякано крикнув Лялечка. Та лис уже зник, і коло закружляло ще швидше. "Тигр" вхопив Лялечку за руку. Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний художник забув про нього.
— Де це ти такий костюм собі видряпав? —спитав Лялечку "тигр".— Навіть не вгадаю, що ти за звір.
— Я лис,— відповів навчений хлопець.— Тобто я людина, тобто тільки вдаю з себе людину, а насправді я лис. Але я теж не вгадаю, що ти за звір.
— А я вовк, переодягнений в тигра.
— Вовк? — злякався Лялечка.— Скажи, а вовки не їдять лисів?
— Ха-ха! — зареготав вовк.— Ти не тільки костюм на себе натягнув людський, а ще й по-людському говориш. Де ти раніше був? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але то нічого. Ми тебе ось замість Мілорда поставимо. Страшніше буде, а то всі щось занадто розвеселились. Ніякого страху не почувають... Нічого, завтра я їм покажу! Я, слава богу, не вегетаріанець! Ходімо, лисе!
— Я не хочу! — спробував опиратися лис, тобто Лялечка, але вовк потягнув його на середину до кабанця...— Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов...
Але тут у вовка раптом відвисла з жаху нижня щелепа, а кабанець випустив рушницю. Центр галявини був дуже освітлений.
— Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.
— Людина! Людина! — підхопили всі.
Світло раптово згасло, тільки тупіт і вереск лунали в темряві. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало так страшно, що й не сказати.
— Мамо, мамочко! — заплакав хлопчик.— Лисе, де ти?
РОЗДІЛ XVIII,
передостанній
Жінка йшла берегом моря, і хвилі торкались її ніг. Увечері вода зберігала денне тепло, забираючи його від піску і повітря.
Пляж був майже порожній, і на обрії, де небо зустрічалось з морем, догоряла рожева смуга.
Жінка дивилась собі під ноги, коли раптом позад себе почула дзвінкий сміх, але не обернулась. Не звертаючи на неї уваги, берегом моря пробігло двоє: хлопець і дівчина, видно, що нетутешні, незасмаглі, трохи незграбні, страшенно юні. Вони бігли, тримаючись за руки, і довге волосся дівчини маялося на вітрі. Хлопець потягнув її за собою у воду, і сміх, як на такий пізній час, залунав непристойно голосно.
Жінка неквапливо вирвала ноги з теплих хвиль і побрела пляжем до свого одягу. Одягнувшись, вона спроквола пішла поміж кольорових грибків, і лице її не виражало нічого, крім байдужості.
Пляж був відгороджений од міста бетонним муром, попід яким стояло безліч лавочок. Люди сиділи на них і насолоджувались заходом сонця, що сідало просто в море.
Жінка підіймалась сходами нагору, щоб вийти в місто. Обабіч сходів тягнувся піщаний схил, порослий низькою травою. Жінка побачила сліпого, який вперто дерся схилом, допомагаючи собі палицею. Камінці сипались йому з-під ніг, і у їх сухому торохкотінні було щось моторошне, як і в постаті сліпого, що іноді падав на коліна, не втримавшись на крутому схилі.
Жінка зійшла зі сходів і, балансуючи по круглих камінцях, нерішуче наблизилась до сліпого.
— Я вам допоможу!
— Дякую, я сам,— глухо відказав сліпий. Він був зовсім молодий.
— Вибачте,— тихо сказала вона. Їй справді не треба було підходити. Жінка озирнулась, чи хтось за ними не спостерігає. Але ніхто навіть не повернув голови.
В кімнаті вона увімкнула світло і сіла біля столу. Було уже пізно, і її охопив неспокій. Жінка, слухаючи, як хазяйка важко човгає ногами в сусідній кімнаті, здригалась від кожного стуку.
— Чого мені так страшно? — дивувалась жінка. — Що це таке зі мною? Невже щось трапилось?
Їй не вистачало повітря, хоч вікно було розчинене навстіж. Вона тремтіла. Цокочучи зубами, випила заспокійливі таблетки і, лігши горілиць, заплющила очі... Тільки б пережити цю ніч... Почувши знайомий голос, вона швиденько підхопилась і сіла.
Ввійшов чоловік у білій тенісці, що різко виділялась на його засмаглому тілі.
— Все! — сказав він весело.— Дістав квитки! Правда, дав на лапу, щоб не стояти в черзі, але все о’кей! Крайній вагон, нижні полички. Ну давай, збирайся! Підемо в ресторан. Я голодний, як дідько.
Жінка радісно вхопилась за цю пропозицію.
— Підемо, підемо! Мені щось сумно. А там музика, вино...
— Ти мене навіть не похвалила...
— Я тебе люблю, — сказала жінка. — Ходімо швидше, бо я збожеволію в цій дірі!
Вона підвелась і стала застібати ремінці на босоніжках.
— Що з тобою! Ти що, в халаті думаєш іти до ресторану? — здивувався чоловік.
— Я забула! — засміялась вона і побігла до шафи по вбрання.— Ох, і нап’юсь я сьогодні!
Їй так було добре з цим чоловіком, сильним, надійним, настирливим, якому всюди щастило і який в такому дусі міг виховати її сина: зубами виривати в долі кращі шматки.
— Дивись мені! — пригрозив він їй пальцем.— Я не хочу за тебе червоніти.
Вона знову засміялась. А потім вони сиділи в ресторані: їли, пили, танцювали. Обоє молоді, вродливі, гарно вдягнені, вони привертали увагу, і з обличчя чоловіка не зникала вдоволена усмішка. Він голосно говорив про різні вишукані речі: кіно, музику, живопис, і жінка з ним у всьому погоджувалась. Він був її богом, її повелителем. І це рабство після стількох років самотності тішило її, як дитину.
Вночі вона відчувала на своєму плечі його важку теплу руку, і їй хотілось плакати від того, що це їхні останні дні серед незнайомих людей і завтра все буде інакше. Вона тихенько заплакала, щоб він не почув. Скрутившись клубочком, жінка відчувала себе беззахисною, як у дитинстві, коли маленькою купалась в річці і старші її відштовхували, гонили або — ще гірше — не звертали на неї уваги. Дівчинка, зовсім синя від холоду, сиділа на березі річки, і з мокрого волосся на шию стікали холодні краплі води, а коліна боляче колов пісок...
РОЗДІЛ XIX,
прочитавши який, читач більше не матиме сумніву щодо добрих намірів автора написати саме казку, а не щось інше
І лис прибіг. Власне, це був зовсім непоганий лис, які б не ходили плітки про лисячу хитрість і підступність. Прибіг і то не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить хоробро.
— Не плач, — сказав лис. — А то і я заплачу. В мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я тобі покажу свою картину.
— Я хочу додому! — захлипав Лялечка.— Одведи мене додому!
— Бідненький,— співчутливо сказала лисичка.— До мами хочеш?
Лялечка ще гірше заплакав.
— Ну що ж, ходімо додому,— зітхнув Мацько.— А я так хотів показати тобі картину.
— Нічого, він ще до нас прийде. Правда? — лагідно заглянула в очі хлопцеві лисичка.
— Не прийду! — відрубав Лялечка.— Не треба мені вашого лісу! Досить з мене! Сам покликав, а тоді кинув ради цієї!..
Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.
— Ми більше не будемо!
— Ведіть мене додому,— наказав Лялечка.— І то швидко! Бачите, в мене є рушниця!
— Вона іграшкова,— сказав лис.
— Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.
— Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.
— Ану вщипни мене!
— Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.
— Кусай, тільки щоб не боліло дуже!
Лис вкусив легенько Лялечку за палець.
— Справді, не снишся! Ну, добре, ведіть мене. Я спати хочу!
— Ходімо,— зітхнув лис.
І вони пішли стежкою. Попереду Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.
— Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.
— Серджусь! — відповідав Лялечка.
— І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! — забідкалась лисичка.
Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.
— Спи, спи. Ще рано,— пробурчала вона.
— Бабо,— підхопився Лялечка.— А правда, що я був у лісі?
— Ні,— відказала вона.— Тобі все приснилось.
— Був, був! — образився Лялечка.— Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні...
— То я казала.
— Все одно був! І на лиса я вже не гніваюсь. Я його люблю! Тільки ти мене в ліс пусти. Я ще картини лисової не бачив.
— Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду ти поспиш трохи і підемо в ліс.
— Правда?
— Якщо будеш чемний,— подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.
— А мене ти любиш? — спитало кошеня, котре не встигло вискочити слідом за бабою.
— Люблю! — запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то зручніше вмостився у ліжку І знову заснув.
У вікно стрибнув сонячний зайчик і сів йому на щоку, але хлопчик не прокинувся, тільки на губах у нього затремтіла легка, ледь помітна усмішка.
8 липня — 20 вересня 1980 року