Зараз я можу вже сміятись, а тоді просто остовпів, почувши такі нісенітниці з уст дорослого, ба старого чоловіка, який, звісно, пожартував.
Коли слухаєш подібних людей, то почуваєш себе безмежно самотнім, бо вони не чують тебе, вони ефемерні. Один хлопець любить продивлятися записи різних засідань, де повно людей, і розважається, лаючись та показуючи язика.
До речі, малі діти дуже бояться тієї штуки. Вони абсолютно не сприймають нічого ефемерного, одразу починають верещати і кликати маму.
Але ж ти, ти не була малою дитиною. Чого ж ти так злякалася?
Втім, я б, напевно, помер, якби бачив тебе і не міг торкнутися бодай одним пальцем.
Виходжу на вулицю. Мене підхоплює вітер, крутить на всі боки...
Я люблю тебе. Я молодий, сильний. Міг би носити тебе все життя на руках. Чому це трапилось? Чому я не захистив тебе?
Ноги самі мене несуть від дому, де живуть ефемерні істоти, до дому, де їх немає. Це дім мого вчителя. Він, як і я, живе сам. Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. У цьому факті я не вбачаю нічого для себе образливого. Як повідомляє статистика, в нас зі ста шлюбів до кінця живуть спільно лише 0,2 процента пар. У моїх батьків уже давно власні сім’ї. Але мені трохи жаль вчителя. Він не захотів одружитись. Він просто ніколи не кохав і тому до шлюбу ставився з презирством, кажучи, що люди здичавіли і немилосердно плодяться, бо їм нудно.
Наші далекі предки вірили в рай і пекло. Вчитель каже, що райське життя на Ерідані зробило з людей стадо і що пекло все-таки потрібне. Я з ним згодний і не згодний. В моїй душі панує пекло, коли думаю про розлуку з тобою. Мабуть, без цього пекла я перестав би сприймати навколишній світ, злився б з ним, не міг би бути самим собою.
Сава приніс у наш світ тривогу, котра могла б нас змінити, збагатити, але люди не захотіли внутрішньої свободи, їм треба чомусь підкорятись. Якби ласки поставились до них агресивно, вони б просто їх знищили. На дружбу з не схожими на себе ми не здатні: інстинкт самозбереження. Лише Сава розумів ласків. Проте він не наблизив їх до нас, лише пригнітив усіх величчю свого благородства.
Мені здається, що я заплутався і мій учитель теж заплутався, хоча ніколи цього не визнає. Виникає відчуття, наче я йду на прийом до лікаря: і страшно, і потрібно. Гублю по дорозі всі свої мізерні знання й несу себе, порожнього й беззбройного.
Діти ліплять з піску палацики, а потім, через багато років, коли ці палацики знову стануть піском, лежатимуть, підставивши сонцю животи, і обмірковуватимуть систему каналізації.
Ось підходжу до низенького будиночка, перед яким аж по самі вікна росте тривога, навіть квітів нема, лише трава шелестить тихо.
— Це я.
Двері безшумно відчиняються на звук мого тихого голосу, вимовляючи аж наче вибагливо:
— Альберт відпочиває. Через 22 хвилини він прокинеться.
Я покірно сідаю в поруділе шкіряне крісло, склавши на колінах руки. Дім Альберта повний найнесподіваніших речей, зроблених руками самого господаря за старовинними кресленнями і малюнками. Це переважно фігури звірів, птахів, людей з глини та дерева, моделі допотопних кораблів, чудернацькі механізми, призначення яких вчитель довго й терпляче мені пояснював. Одні з них вимірювали час, інші — тиск повітря, напрям вітру. Ці зворушливо наївні речі вчитель майстрував, не знати нащо. Людство давно створило досконаліші прилади. Вчитель мій живе минулим. Я злегковажив інформацією, люб’язно наданою мені дверима, і тихенько прокрався в кімнату вчителя.
Якби ти була зі мною, я б думав лише про вічність і про тебе.
Вчитель лежав у незручній позі, на спині, стиснувши кулак лівої руки. Ніяково спостерігати за сплячим, коли він не знає про це і не дозволяє тобі цього. Вчитель мав ось-ось прокинутись. За останній місяць, відколи ми не бачились, він дуже схуд, лице навіть уві сні виглядало втомленим і неспокійним. Як він важко дихав, — наче всі привиди старого світу зараз оточили його і він задихався серед тісняви. Якби я мав трохи влади, то позбирав би усі змайстровані ним цяцьки, відніс би подалі й спалив. Бо це все несправжнє, імітація того, що давно перетворилось на порох. Справжнє минуле на цій планеті й Селії — Сава з його несамовитою любов’ю до всього живого.
Вчитель прокинувся, а я стояв під стіною, не помічаючи того, геть затуманений злістю й гординею.
— Що ти тут робиш? — несподівано різко спитав він. Я почервонів.
— Вчителю...
Альберт несподівано підхопився і босоніж, загорнутий в простирадло, подався в ту кімнату, де я його перед тим чекав.
— Ти нічого не брав?
— Ні.
Альберт сів на дерев’яний стільчик, якого сам зробив.
— Як твої справи?
Мені страшенно хотілось поговорити з ним, нарікати на власне безсилля, але нині не зміг би сказати нічого цьому невдоволеному чоловікові, хоч і не сердився на нього.
— Нічого.
— Працюєш?
— Так. Трохи...
Вчителеві завжди було приємно чути, що я не байдикую, як мої ровесники, що знають одні лише розваги, мандрівки на яхтах, танцювальні клуби і фільми, в котрих кожен може зніматися незалежно від таланту.
Я сказав "трохи" з притиском, натякаючи знову ж таки на труднощі, але вчитель не звернув на це уваги.
— Працюй, хлопче, може, колись згодиться.
Це мене остаточно знищило. Я йшов сюди з надією, що почую слово підтримки, підбадьорюсь. Я йшов сюди, переконаний в необхідності й величі нашої спільної справи: повернути людям пам’ять про них самих. А тепер, коли я щиро повірив, пожертвував безтурботними втіхами, почав чіплятись до людей з дикими, на їхню думку, питаннями, зустрічаю лише холодну байдужість.
...Або я зовсім не розумію свого вчителя.
— Ходімо погуляємо! — сказав Альберт і вийшов, через хвилину повернувся уже вдягненим.
— Щасливого повернення! — продзижчали двері.
Мені це побажання видалось трохи моторошним.
— З часом про все дізнаєшся! — поплескав мене по плечі вчитель.
Я ображено відвернувся.
— Може, мені краще піти додому?
— Такого гарного вечора недобре сидіти самому. Ходімо вечеряти!
Надворі посвіжішало й вітер ослаб. Я боявся цих надвечірніх годин, коли в повітрі вчуваються таємничий шелест і загадкові голоси давно померлих людей: в дотиках цих голосів є щось матеріальне. Здригаєшся всім тілом, і звідкись наповзає страх, який найчастіше переходить в розпач.
Ми зайшли в невеликий павільйон на розі двох вулиць. Скляні стіни затулено важкими темно-червоними шторами. А в стелю вмонтовано світильник — модель нашої планетної системи. Поки вчитель домовлявся за вечерю, я, задерши голову, наче першокласник на екскурсії в Музеї Космічних Перемог, роздивлявся світильник. Ось Сонце: його люди так і назвали Сонцем на згадку про неймовірно далеке земне світило, і п’ять планет: Ерідан, Селія, Веста, Аргус і Марсія. Три останні поки що непридатні для життя. Ерідан обжили люди, а Селію — Сава, точніше — ласки, а потім уже Сава.
Я подумав, що коли справді з чогось починати свою розповідь, то тільки з ласків. Не тому, що з ними було пов’язане все життя Сави, а тому, що ласки — справжні господарі Ерідана, а ми лише загарбники, хоча могли б стати вдячними гостями, друзями. "Це не наш дім, це — колонія, — говорив учитель. — Ми повинні, як останні волоцюги, весь час дивитись туди, де була колись наша домівка". "Туди" — означало відшукати в найпотужнішому телескопі маленьку зірочку, на якій ледве видно гори, ліси, ріки.
Ми вечеряли, запиваючи їжу легким рожевим вином, і мовчали. Іншим разом я тільки б радів можливості побути з вчителем. При світлі штучної сонячної системи, на якій по черзі то засвічувались, то гасли різнобарвні кульки — жалюгідна імітація мізерного клаптика Всесвіту, — Альберт виглядав виснаженим, наче від хвороби. Його профіль завжди вражав чіткістю ліній, котрі, однак, ніколи не були застиглими. Таке лице, на якому є все: злість, любов, підступність, наївність, жорстокість, беззахисність.
Зал потроху наповнювався хлопцями й дівчатами. Вчитель, здається, був серед усіх найстаршим. Я намагався не дивитися в бік веселих компаній, де сміялись, танцювали, тільки я у своїй довгій одежі захисного зеленого кольору пив легке вино, смиренно опустивши очі. Втім, і сам би я ніколи не підійшов до них.
— Якщо хочеш танцювати, Тітусе, танцюй, — сказав учитель. — Ти вже геть знудився. Не дивись так злякано. Ще встигнеш стати песимістом. Прийдеш завтра до мене. Маю стару книгу, де є згадка про смерть Сави. — Мене завтра тут не буде. Їду...
Я збрехав, не зморгнувши й оком, бо не хотів чекати до завтра. Мені страшно було б залишатись увечері дома якраз тоді, коли не міг дати ради думкам, не знав, за що братися. Альберт знає мій характер: я ладен місяцями сидіти тихо й мовчати, а потім накоїти хтозна-чого.
(Продовження на наступній сторінці)