«Сонети подільської осені» Дмитро Павличко — сторінка 2

Читати онлайн поезії Дмитра Павличка «Сонети подільської осені»

A

    Печальне, ніби пісня похоронна.
    І чорний човен сивого Харона
    Пливе на склі ранкової юги.

    Та, мов літак з тяжкого оболока,
    Я вилітаю знову на блакить —
    Геть видива осінні з-перед ока!

    Я смерть згадав лише на те, щоб жить,
    Щоб ця земля, зелена і широка,
    Тісною стала, ніби творча мить.
    1971

    ТИША

    Про тишу мріялось… Та ось вона
    Опівночі мене вгорнути хоче;
    В її тумані вірш мій шелескоче,
    Як миша у мішечку борошна.

    О тишино, ненависна й страшна,
    Набита хмарами груднева ноче,
    Не вродиш слово ти мені пророче,
    Що блискавками небо розтина!

    Я проклинаю ласку супокою,
    Блаженство дорогої самоти,
    Напоєне трутизною гіркою.

    Жду ранку, шуму, крику, суєти,
    Щоб, наче міст над прірвою гірською,
    Сонет у громі серця возвести!
    1972

    СВІТЛО

    Стікає світло, як вода зі скелі,
    З небесної крутої висоти.
    І сліпне той, хто хоче віднайти
    Пощербину на сонячнім тарелі.

    Коли тебе, немов струмки веселі,
    Вмивають промені любові, ти
    Сміливо їм відкрийсь до наготи
    І ясністю залий душі тунелі.

    Хай сонце в них шумить, немов обвал.
    Твоя любов — довір'я ідеал,
    Не обізвись до неї згірклим словом.

    Іди назустріч їй і так зроби,
    Щоб тайники ненависті й злоби
    Для святощів любові стали сховом.
    1972

    ІНІЙ

    Вночі з'явився іній на катранах,
    На стомленому цвіті диких рож,
    Повітря голубе прошив, як дрож,
    Зібрався в падолах, як сіль у чанах.

    Дуби в сріблом гаптованих каптанах
    Подібні стали до старих вельмож.
    А ти — на камінь мармуровий схож
    У діамантах нетривких і таних.

    Та день іде, і крем'яний покров
    Зникає з дерева, з куща, з болота,
    Неначе в них запульсувала кров.

    А там на обрії кипить робота:
    Немовби сонця золоті долота
    Вирізьблюють для тебе серце знов.
    1972

    "РАБИ" МІКЕЛАНДЖЕЛО

    Нема в Рабів облич, лишень тіла, —
    Страшні створіння ці безумислові.
    Чому ж творець покинув на півслові
    Свій труд — Рабам не вирізьбив чола?

    Невже забракло генію тепла,
    Щоб оживити очі мармурові,
    В камінні мозки влити світла й крові,
    Збудити мисль із темного живла?

    Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
    Думками й потом спалені лоби —
    Про це говорять руки їх робочі.

    Я чую ваше дихання, Раби,
    Закуті в брилах крики боротьби,
    Як рокотання грому в надрах ночі!
    1976

    БАТЬКО

    Причулось наче цокання копит,
    Ланців бряжчання в батьковому возі.
    Я вибіг уночі надвір в тривозі,
    Неначе совість кликнула на спит.

    Грав на рокитах інею блакит,
    Та не було нікого на дорозі.
    О батьку мій, ти в кам'яній знемозі
    Лежиш, згорівши, як метеорит!

    Усе життя я доростати буду
    До мудрості твоєї й доброти,
    До висоти твого важкого труду.

    Дай до пісень мені слова знайти,
    Щоб не було в них плісняви ні бруду,
    Згоріти дай у полум'ї мети.
    1971

    ПЕЙЗАЖ

    Жінки співали на далекім полі,
    Пливли в блакитних небесах пісні.
    Стояв осінній вечір на стерні
    В молодику — неначе в ореолі.

    Як тихі промені в листках тополі,
    Ряхтіли мрійно голоси в мені,
    І проступали в неба глибині
    Зірками рідні радування й болі.

    Летіло, наче іскри з димаря,
    Пожовкле листя з темної обочі,
    І брався я вогнем, що не згоря;

    Вдихав, як вітер, співанки жіночі,
    Ширяв на золотих висотах ночі,
    І серце в грудях билось, як зоря.
    1971

    РОЗДУМ

    Ще не скінчилося празникування
    В гостинах юності, а сивина
    Бринить сама від себе, як струна,
    Яку напнула в полі осінь рання.

    Але в одвічнім дарі чудування
    Моя душа прозориться до дна;
    Любові сяйвом повниться вона,
    Як сонцем плід у пору дозрівання.

    Я не боюся, що на рінь тверду
    Чи на колючі гостряки покосу,
    Немов доспіле яблуко, впаду…

    Вітаю день осіннього приносу,
    Як оберну я в пісню стоголосу
    Свою — до краплі — силу молоду!
    1971

    СОНЕТ

    Стрункий сонет з'являється в уяві,
    Неначе в лісі олень-злоторіг,
    Чутливий і принадливий, як гріх,
    Далекий, мов зоря в небесній мряві.

    Як в намисли фальшиві і лукаві
    Напрямувать його нестримний біг…
    Він спиниться на схрещенні доріг,
    Закаменівши в дешевенькій славі.

    Відчується бетон в його статурі,
    На голові засохнуть штурпаки,
    Мов у спекотне літо кущ на мурі.

    Все вичарує правда навпаки —
    Він роги золоті, як блискавки
     Думок, нестиме крізь віки та бурі.
    1971

    ДВІЙНИК

    Той ліс, що я дитиною садив,
    Гуде й шумить на кам'янім узгір'ї.
    Там поселились невідомі звірі,
    По ночах стогне загадковий див.

    Там я гриби збирав і заблудив;
    Тріщало гілля, ніби звук в ефірі…
    За мною у моїй подобі й шкірі
    Мені на пострах мій двійник ходив.

    Він там живе, де темники оспалі,
    Та якось я оглянувся в юрбі —
    І стрілись наші погляди зухвалі.

    Ми з ним у потаємній боротьбі:
    Сміється він тоді, як я в журбі,
    Як я сміюся — він тоді в печалі.
    1972

    РАНОК

    Ще котить вітер листя по соші,
    Як обруча палаючого диво,
    А вже сльота з'їдає дні жадливо,
    Немов іржа забуті лемеші.

    Ще не змолола осінь, а в коші
    Засипала зима багате мливо.
    Спадає сніг повільно й терпеливо,
    Біліють крила ниви і душі.

    Я слухаю, як свищуть, ніби реї,
    Антени на дахах у ніч бліду,
    Як днина йде, подібна до лілеї.

    Сивіючу, але ще молоду,
    В долоні сонця голову кладу,
    Неначе в руки матері своєї.
    1972

    ЗРІЛІСТЬ

    Як бабиного літа срібні ниті,
    Думки пливуть і світять оддалік,
    Вливаюся в їх лагідний потік
    Душею, ніби поблиском блакиті.

    Де ж пристрасті мої несамовиті?
    Де молодий вогонь, що серце пік?
    Невже запорошився, наче тік,
    Майдан мого життя в лискучім плитті?

    Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла.
    Вона мене понад вершини й хлані
    Несе в безмежнім світла океані.

    Але яка хмільна пора була,
    Коли згоряв я сто разів дотла
    І воскресав, неначе бог, в коханні!
    1972

    ДЕДАЛ ТА ІКАР

    — Моя дитино, синку мій Ікаре,
    Хіба я не казав летіти в млі,
    Триматися туману і землі,
    Не рватися до сонця понад хмари?

    — Ти все казав, та нездоланні чари
    Польоту й висоти. Покинь жалі,
    Бо ж я летів на справжньому крилі
    І щастя знав, а не його примари.

    — Дитя моє, ти за щасливу мить
    Віддав життя, розбився на граніті,
    А ми ж тікали від царя, щоб жить!

    — О батьку, смерть — це не найгірше в світі;
    На скелі краще падати, ніж гнить
    В ярмі, при царськім золотім кориті!
    1972

    ЩАСТЯ

    На пагорбі зеленім хата.
    Криниця. Ясени. Автомобіль.
    Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль.
    Вишневоокі мальви — як дівчата.

    На серці — спомин маминого свята,
    А на устах — солодкий вітер піль.
    Калач і сонце, місяць і чепіль,
    Блакиті чарка — сподом синювата.

    В усьому — щастя. Хміль буття. Роса
    Привітно посміхається, аж диво.
    День, як багаття, тихо погаса.

    Грудь матері ссе немовля жадливо
    І дивиться поважно в небеса,
    Де мерехтять зірки, як вічне жниво.
    1972

    ЛЮБОВ

    Час на байдужість обертає муку,
    А тіло й кров — на камінь чи на мідь;
    Ненависна ж мені одноманіть,
    Де не буває світла ані звуку.

    Не простягну ніколи доброхіть
    Безжальній костомасі дружби руку.
    Люблю життя, де повно сонця й грюку,
    І ця любов моя на сто століть!

    Я син землі, що родить хліб і мрію.
    Вона безсмертя кожному дала,
    Як рідну мову й правіків надію.

    Збагну безмежжя неба і числа,
    Добра відвертість і дволиччя зла,
    Лиш смерті я повік не зрозумію!
    1972

    ГУСИ

    Навсплячки гуси чапають додому,
    Вдоволені та сповнені надій.
    Вони напаслись на траві блідій,
    Погрубшали в лінивстві молодому.

    Десь журавлі летять крізь власну втому
    І кличуть їх на шлях спасенний свій.
    Дарма! Кого скував блаженний лій,
    Той хоче спати в курнику глухому.

    Не збудяться — хоч ти з гармати влущ!
    Ідуть вони спокійно, по ранжиру,
    За гусаком — у хлів плекати тлущ…

    О брате мій, оспалий, повен жиру,
    Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ
    Біля хліва наточену сокиру?
    1972-2003

    ДЗВІН

    Якщо ти дзвін, то серце віддаєш
    Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне…
    Не тільки титар, а й створіння злісне
    За мотуз може сіпати. Авжеж!

    Як ти поет, то в руки сам береш
    Своє велике серце правдовісне,
    Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне,
    Але хай скаже все, чим ти живеш!

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора