Син академіка Юрко теж обожнює бавитись із Надійкою. Вона-бо не лише цікаво придумує і багато знає, а й вдало "командує". "Складімо хатки зі стільців, накриймо хустками — будуть наче північні намети-яранги під оленячими шкурами!" "Збудуймо в саду велику хатку з дворової цегли — буде наче палац у джунґлях!" — це все вона придумувала!
Коли Юрко захворів, то найбільше страждав, що з Надійкою гратись не може. Навіть грозився батькам: "Як не понесете мене до Наді, візьму й помру!"
Ох, через ті слова дорослі й досі кепкують із Юрка та Надійки! їм невтямки, що справжні принцеси мають чекати не зашмарканих хлопчиків, а принців на білих конях!
Від цієї згадки Надійка зашарілась, аж защеміла поранена долоня. Цікаво, чи може справжня принцеса мати рубці? Навряд чи придбала їх через дванадцять перин героїня читаної мамою казки "Принцеса на горошині". Але Надійка у свої не такі й великі літа "назбирала" їх цілу колекцію.
Оцей, на щоці, недавно зробила Надійці Аґнеса. Гувернантка Аґнеса — чорна, волохата й потворна. Точнісінько як мачуха в Андерсенової принцеси Елізи! Замість муштрувати дитину з німецької, вічно сердита Аґнеса докучала бурчанням та прискіпуванням. Зачісуючи вихованку, боляче смикала за волосся. Вже на що Надійка мужня і спокійна (вдалась у маму), а й то — не витримувала! За щось укотре прогнівавшись, Аґнеса до крові подряпала вихованці щоку гребінцем. Потім вона посварилась із татом і, на превелику "принцесину" радість, пішла з їхньої хати геть.
Після неї почала приходити справжня добра фея і покровителька всіх принцес — весела й гарна фройлян Еліза. Еліза навчила Надійку робити паперові ляльки й вирізувати їм одяг та капелюшки. Тоді ж і з'явився в них Вальтер, а ще — Надійка легко заговорила німецькою. Майже так само вільно, як і російською. Атож, Суровцови, як і більшість "аристократичних" сімей, у Києві переважно розмовляли російською. Тато — українець, мама — напівполька, але Російська імперія, пануючи над їхнім українським краєм, диктувала своє. Ото тільки й українського, що в рідному татовому Гельмязеві на Полтавщині. Або — пісні в татовому кабінеті, куди вечорами сходилась мистецька й студентська молодь. Та ще — вірші Тараса Шевченка, яких мама навчала Надійку як подарунок до татових іменин.
…Найпомітніший рубець — у Надійки на чолі. Кухарка Соня ненароком стукнула самоваром. Ще як мешкали на Володимирській. То Надійка так необачно гралась у "мандрівки" з її сином Колега. Вони, просто коло грубки, "їхали до бабусь".
— Самасі до бабасі?
Це Катька запитує, чи поїдуть вони "по-справжньому". Адже досі бували в бабусь, точніше в Надійчиних двоюрідних прабабусь Дуні й Каті, майже кожного літа.
— Самасі, самасі! — заспокоює дівчинка. Мама обіцяла, щойно закінчиться її навчальний рік. Правда, сумно натякнула, що цього разу, мабуть, доведеться рушати в Гельмязів без тата…
Раптом звуки такої самої "катеринки" почулися… знадвору! Мандрівні артисти! Вони частенько забредають: жонґлери, клоуни, їхні звірята… Показують усякі фокуси, танцюють, а мавпочки-танцівниці потім просять копійок.
— Ванті, нан оу нендо! ("Вибач, я ненадовго!") — гукає Катьці. Прихопивши з собою лиш паперового Вальтера, "котиться" сходами у двір.
Сьогодні виступатиме чоловік зі скринькою, де сидить дресирована морська свинка! Заплатив копійку — і тваринка зубками витягає зі скриньки скрученого в дудочку папірця з твоєю долею! Надійка розгортає дудочку й читає виписані гандрабатим почерком склади. Якась "встрє-ча", якийсь "блон-дін"… Ет, не важливо! Головне, що папірця дістає неземна істота — морська свинка! Таке не снилось, мабуть, і найзнаменитішим принцесам!
Того літа до Гельмязева поїхали хоч і без тата, зате з Вальтером, який відвідав бабів Катю і Дуню вперше. Тут Вальтерові доведеться, крім німецької та лялькової, опанувати ще й українську мову.
У Гельмязеві принцеса Надійка має свої "маєтності".
Наприклад садиба пана Терлецького, куди прабабусі, обвішавшись "вірєйками"[7], ходили купувати ягоди на варення. Колись це була садиба Надійчиного прадіда Трифона Сирівця! Потім од прадіда перейшла до татового тата, діда Петра. Той Петро, до речі, й змінив прізвище "Сирівець" на імперський манер: "Суровцов". Петро Сирівець-Суровцов зарано помер, а його дружина, татова мама Каліста, швидко проїла майно і гроші. Продавши маєток за безцінь, виїхала до Києва.
Але ж величезний сад, повен фруктів і ягід, прегарний ставок посеред пахучого саду — зостались!
Прості, щирі й працьовиті прабабусі теж мають гарну садибу. Тут, серед алей, обсаджених ліліями, у супроводі дворових псів Непитая, Трезора і Барбоса, Надійка почувається не менш поважною персоною.
Ще розкішнішими здаються їй гельмязівські простори, на яких разом із Катькою, Вальтером та місцевими дітьми залюбки пасуть корови. Прикрившись широким білим капелюшком від сонця, Надійка вчить місцевих дітлахів читати, захоплено переказує всякі історії, народні українські й російські казки, Андерсена, братів Грімм, "Тисячу і одну ніч…", почуті від тата античні й Біблійні міфи…
А ще й тут придумала будувати "палаци". Ті споруди з напнутих на палиці ряден, правда, рятували тільки від сонця. Зате скі-і-ільки ра-а-адості!.. Як заграються — про все на світі забудуть! Аж поки не спохопиться котре:
— А де моя Зірка? Тілько шо ж тута була! Втікла, по-городниця! Ходьом доганяти!
— Ходьом то й ходьом! — Надійці відрадно повторювати цікаві слівця гельмязівської говірки.
Хто б подумав, що того-таки літа нашій "принцесі" пощастить побувати в щонайсправжнішому замку! На Чернігівщині, в Олешні, у маминих друзів Ліндфорсів, зукраїнізованих шведів-аристократів! Мама туди їхала за допомогою в залагодженні численних татових боргів, бо так і не зважилась просити грошей у гельмязівських бабусь. А Надійка їхала просто в гості.
Сестри Ліндфорс — Людмила, Зіна й Люба, а також їхня тітка Софія, в заміжжі Русова, мешкали в старовинному будинку з мезоніном та великою терасою, що виходила у велетенський темний сад. Розкішна липова алея до самої річки, зручна купальня, іподром, крокет, бали, смачні наїдки, панни в шикарних строях!..
Надійку зовсім не переймало, що Олександр та Софія Русови — видатні діячі й науковці. Юна "принцеса" здружилася з їхнім сином Юрком, майже ровесником. Вони разом із Надею досліджують таємничу копанку — тут розводять рибу. Спостерігають за совиним дуплом: вдень його мешканці й справді наче позавмирали! "Командують" полчищами червоненьких жучків, які в Києві звуться "москаликами", в Гельмязеві — "солдатиками", а тут — "козачками". Надійка придумала будувати якщо не замки, то бодай фортеці — з піску. Юрко Русов допомагав Надійці "заселяти" в ті фортеці жучків: хай і вони мають де жити!
Ліндфорси таки допомогли Суровцовим грошима. У Києві родина сплатила борги і знов об'єдналась із татом.
Принцеса — під замком?
Проте київське щастя було недовге. Незабаром нашій "принцесі" довелось переїхати в помешкання, дуже далеке від палацу, в, можна сказати, будиночок із химерами.
Тато-бо виїхав на службу до містечка Умані. Поки зможе забрати туди дружину й дочку, їм доведеться задля економії пожити в татової мами, бабці Калісти. Жила стара на "Козинці", тобто на Козячому болоті. Була управителькою в будинку, що належав чоловікові старшої сестри, Іванові Житницькому.
Ох, той будинок!.. Стара дерев'яна споруда, затхлі темні кімнати, скрипучі підлоги… Темний затінений двір, наповнений хробаками та щурами. А головне — численні квартиранти, які наче з'являлись нізвідки і втискувалися сюди невідомо як. Стара генеральша, цирковий клоун, аптекар, який постійно чаклує над таємничими колбочками й порошками… А бабця Каліста взагалі наче вилізла з якоїсь казки про відьом. У фальшивих діамантах, розмальована (якось ненароком пофарбувала волосся в темно-зелене), манірна, напудрено-холодна, з таким же напудреним і верескливим собачкою Марсиком.
Усе це, після Гельмязева та світлої квартири на Малій Житомирській, для справжньої принцеси — наче в'язниця в скляній горі чи бридка осляча шкура!..
Але, як і в кожній казці, непривітний будиночок ховав для дівчинки одну неповторну принаду. І справжня принцеса ту принаду оцінила. Адже в цій хатинці "на антресолях", тобто на горищі, в маленьких кімнатах з 1846 до початку 1847 року жив… сам Тарас Шевченко! Тут згодом навіть відкриють його Літературно-меморіальний будинок-музей, давши одному з козинських провулків ім'я Поета!
Шевченкові твори в родині Суровцових знають і люблять. І цей перетин Надійчиного шляху з великим Кобзарем — не випадковий. Надія, звісно, ще й уявлення не має, що в майбутньому з надлишком випробує на собі його недолю і його неволю. Вона так само страждатиме колись у засланні (о, значно страшнішому за всякі ослячі шкури та скляні гори!). Не десять, як у Тараса, а цілих… 29 років!!! Нова, совєцька імперія розстрілюватиме й кидатиме у в'язниці тисячі невинних громадян, а тим паче тих, хто мав мужність повернутись до коренів, до своєї втраченої, загубленої, здавалось би, вже назавжди, України.
(Продовження на наступній сторінці)