— Ви Юліан Мокренко? — заходилась за своїм звичаєм відразу атакувати.
Здається, чоловічка неабияк розважило таке припущення, він розсміявся всіма своїми білими (певно, вставна щелепа) зубами.
— А хіба ні? Як ваше прізвище? — не здавалась Софійка.
— Як ваше? — почула у відповідь.
— Ой, вибачте. Ми — Софія Щербань і Леся Радзивіл! А ви?
— А як ваше? — ні, з глухим таки де сядеш, там і злізеш!
— Наші прізвища Щербань та Радзивіл, а ви? — прокричала щосили.
— А як ваше? — шкірив штучні зуби дідок.
Софійка ще двічі прорепетувала йому своє і Лесьчине прізвища, поки чоловічок, погойдуючись од сміху, не пояснив:
— Та чую вас, чую! Я ж і відповідаю, що я Кваша. Кваша Григорій Борисович!
Видно, цю гру слів "Я Кваша — Як ваша?" він уже не вперше випробовував на занадто цікавих людях. Леся
й собі пирхнула від сміху, а Софійка поволі допетрувала, що до чого.
— То ви не Мокренко? — все ще не хотіла вірити.
Дідка, вочевидь, зворушила дівоча наївність, і він
зробив те, чого спочатку, либонь, не збирався:
— Гаразд уже, заходьте до самотнього немічного старого. Може, щось і про Мокренка розкажу. Тільки не лякайтесь непорядку й бідності: пенсія мала, доглянути нікому...
— Ціпочок візьміть! — послужливо подала забутого ціпка Леся.
— Ой, дякую, дякую! — спохопився дідок. — А то звик об стіни та об стіни!
Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!
Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.
— Ага, правда, це ще дідові ослони! — знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: — Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!
Софійка переможно глипнула на Радзивілку: значить, недаремно сподівалась, що тут ще живе мокренківський дух! Як не самого художника, то бодай його внука!
— Ні, він мені зовсім не родич! — знов уловив хід Софійчиних думок Григорій Борисович Кваша. — Просто він після тридцятирічного заслання повернувся старий і не дуже здоровий.
Ще б пак: після тридцяти років ув’язнення! Отже, Юлій Мокренко не тільки пережив те все, а й повернувся в рідне місто!
— У кінці п’ятдесятих років їх, політичних, майже всіх повідпускали додому. Тут жодних родичів. Я, тоді ще молодий парубок, і найнявся до нього помічником. Не так за гроші, як зі співчуття. До останніх його років помагав, як міг.
Добре, що бодай на старості Мокренкові трапилась великодушна людина!
— А картини? — гукнула щосили.
— Га? Спав я оно на тапчані, — кивнув у бік грубки. — Топив, носив воду, мастив хату, варив їсти — все робив, що треба. Тепер уже самому якби хто поміг... Упроголодь живу...
Леся й Софійка розгублено перезирнулись. Бодай хлібеня могли б купити, у гості йдучи!
— О, в мене є бутерброд! — Леся дістала зі своєї стилізованої під домоткану торби загорнутий в целофан пакунок. — У бібліотеку прихопила.
— Ой спасибі, які чуйні дівчатонька! — дідок ухопив бутерброди, мов найбільший скарб.
— Може, вам принести води? — запитала розчулена Радзивілка.
— О, хіба ж смію вас просити! Колонка аж за хвірткою! Відро отамо, на ослінчику!
Жаль, у сердешного відро тільки одне, а то принесла б води не тільки Леся, а й Софійка! Радзивілка, здається, не без полегшення поспішила хоч на трохи покинути темний будиночок.
— А хто намальований на його картині "Русалка"? — повернулась до найважливішого питання, бо вже й собі кортіло на волю, на сонце, на свіже повітря.
— Га? До революції тут водогін був, під будинком проходила каналізація, за більшовиків те розграбовано, те розрито, те само занепало, тож тепер викручується кожен, як може!
— За тих самих більшовиків, що ними оце названа вулиця? — спробувала пожартувати. — То хто зображений на картині "Русалка", кого то Мокренко намалював?
— Ні, права рука в нього після таборів майже не діяла. Ревматизм і частковий параліч. Писав тільки. Лівою. Суцільні каракулі! Як лиш ті його листи друзі розбирали? Співав частенько... За мандоліною своєю тужив, чи як там його інструмент звався...
— У нього були друзі?
— Га? Я теж на сьогодні не набагато здоровший, але, на жаль, нема нікого, хто би про мене подбав... Приходять часом, але більше з вигоди. Усі гадають, що дід десь тут скарби ховає, а нічого нема!
Добре, що якраз повернулась Леська: тільки-но вона поставила повне відро на трухляву табуретку, Софійка стала прощатись:
— Ну, нам пора. Можна, ми ще прийдем? їсти вам принесемо! — повертатись не дуже хотілось, але, по-перше, не треба палити всіх мостів, по-друге, не покидати ж чоловіка вмирати голодною смертю!
— їсти? Якби хоч шматочок хлібця! І молока можна, я з молоком люблю!
Ох, страшна це штука — старість!..
— До побачення! — рушили на вихід.
— Ой, ціпочок! — повернулась Леся і подала чоловікові палицю, бо він, схвильований думками про їжу, без неї рушив проводжати.
— ...Ух, а ти відчайдушна! Я б отако ніколи!.. — захоплено похитала головою Леся, коли опинились за хвірткою.
— Хто на що вдався! — віджартовувалась Софійка.
Раптом із Квашиного будинка почувся писк мобільного. Добре, що дідусь має хоч якусь цінну й необхідну річ! Коли ж почули досить упевнене господареве "Ал-лоу!" і жваву розмову, потішились, що той мобільний, здається, ще й пристосований для глухих.
І дівчата самозабутньо впірнули в духмяну бузково-жасминову вуличку, яка вела додому.
— Дивакуватий він усе-таки! — визнала Софійка, прощаючись із Лесею.
— Так, незрозумілий! — погодилась Радзивілка.
Ясно було тільки те, що він глибоко нещасний.
— Ви й не уявляєте, Сніжано й Таню, який обсяг роботи цей хлопець на себе взяв! — Це тато вже побував у Сашка. Хвалився перед жінками його відвагою. — І найцікавіше, що в нього виходить! Провадить діло не гірше за дорослого! Від мене погодився прийняти лиш кілька порад. Помогти не дозволив, ще й обурився!
Мама здивовано зітхнула. Сніжана ж, яка, вловивши вільну хвильку, прибігла навідатись до сестриної родини, мовчки гризла (дієтичне!) яблуко.
— Знаєте, Сашко мені чимось схожий на мене! Я теж ріс без батька, теж усе вирішував сам, усе намагався довести до кінця, задумане втілити в життя...
н. велике переселення
І знаєте, не хочу хвалитись, але гріх нарікати: освіту здобув, з найкращою дівчиною одружився...
Мама всміхнулась, а Сніжана хитро примружилась:
— Не знаю, як у Сашка буде з освітою, хоч, як на мене, вийде на добре. Але, бачиться мені, що найкраща дівчина в нього на приміті вже є!
Тітонька багатозначно глипнула на Софійку, яка саме повернулась і цілком невинно зайшла на кухню випити свого чаю з чимось більш замашненьким. Почувши сказане, знітилась і мусила, не ївши, втекти до своєї кімнати.
"Не знаю, як у Сашка буде з освітою"... Невже навіть тітонька сумнівається?.. Невже Ірка права?
— Та жартую я! Жартую! — срібно засміялась услід тітонька.
Цікаво, стосовно чого вона жартує: про хлопцеву освіту, що Сашко до неї не байдужий чи що Софійка найкраща?
"Неук"... "Ростом не вдався"... "Тобі не пара"...
— Картопля ще тепла, йди вечеряй! — повернула на інше мама. — Наїдайся, бо сьогодні нам треба набратися сил!
— А то ж чого? — неохоче повернулась до кухні Софійка.
— Як чого? Підготувати вітальню для Сашкових сестер! Я домовилась із його мамою: завтра після уроків їх приведуть до нас!
— 1 такий самостійний Сашко не перечив? — лукавенько запитала Сніжана.
— Ні, поступився! — мирно відказала мама.
— Геть і можна здогадатись, чому! — не вгавала тітонька, — Тепер, звісно, йому буде ближче до... Ну, добре, добре, мовчу, а то наша Софійка так і не повечеряє!
...Після вечері, після виснажливих звільнень поличок і прибирання, нарешті після виконання домашніх завдань, про якість яких промовчимо, Софійка через силу доплелась до омріяного ліжка. "А й справді. Міг би, замість копання канав, своїм ай-к’ю зайнятись... А замість тратитись на той будиночок-руїну, хоч одягтися пристойніше!.." — обдумувала Ірчині закиди.
— Ночуй у шафі!
Що за дошкульні жарти супроти ночі? Софійка рішуче відгорнула покривало на своїй затишній канапі.
— Ночуй у шафі!
В кімнаті, звичайно, нікого стороннього. Це мариться від перевтоми.
Підбила подушку, скинула волохаті, з заячими вушками капці. Уже приготувалась пірнути під хрустку накрохмалену ковдру, як...
— Ночуй у шафі!
Стягнула ковдру, взяла під пахву подушку й полізла, куди наказано...
15. ДРУГИЙ СОН ВІД ШАФИ
(Продовження на наступній сторінці)