Ледве переборола той клубок ображених і образливих слів, що клекотів усередині й уже підкочувався до горла. Вди-и-их! Ви-и-идих!.. Раз обіцяла собі не опускатись до чужого паскудства, то так і буде!
7. СВІЖІ ПРИКРОЩІ
Смуга невдач не миналась. Обходивши ближні вулиці, Софійка не знайшла ані натяку на будинок із мальвами.
Сутеніє, але ще бодай до Фадійчука навідається: як там він зі своїми ремонтами?
Видовище колись рідного куточка, як мовиться, тепер було не для слабких нервів. Кругом розрито,
розкидано, завалено!.. В одному з рівчаків щось вовтузилось, те "щось" виявилось замурзаним по вуха Сашком.
— Оце несподіванка! — його зуби щасливо забіліли в щирій усмішці.
Софійки на усмішку якось не вистачило, але мужньо пробурмотіла:
— Тобі, може... Помогти?..
— Ще чого бракувало! — бадьоро вистрибнув на поверхню. — Щоб русалонька стала якоюсь мишею-землерийкою? Зажди, вмиюсь, хоч посидимо трохи, розкажеш про свої справи!
Поки Сашко хлюпався біля колонки, дівчинка збирала всі зусилля та вроджену й прищеплену чемність, аби утриматись від коментарів. Бо ж супроти цього розгардіяшу всі музейні конфузи — дитяча забавка!
Вони сіли на колоду в кінці стежечки: лавочка стала на заваді рівчакові, тож її довелось викопати. Над ними стартував до розквіту здоровезний кущ жасмину.
Софійка спершу обережно, а потім — з усіма емоціями й образами — виклала-висипала історію "екскурсії" в галерею з Пустельником. Сашко не зрозумів тривоги музейників:
— Як думаєш, чого вони так трусяться над тими картинами? Зачаровані вони чи що?
— Не знаю... Тільки ясно: там якісь проблеми, якісь таємниці. Правду кажуть, що в кожного — свій скелет у шафі!..
— Скелет?
Сашко здригнувся, чи то лиш здалося? Зрештою, усмішка його чомусь давно пригасла.
— Ну, не справжній же! Навіть не фабричний, як у нашому ботанічному кабінеті! Фразеологізм такий! Або ще кажуть: "У кожного власні таргани в голові".
— Угу. Або: "В кожному болоті свої чорти водяться", — ти бач, Сашко нехотячи ще й український відповідник дібрав! — Знаю, що цей, як його, фразологізм... І не здригнувся я зовсім!
— Ану, друже, признавайся: крім ремонту, тебе мучить ще якийсь клопіт?
Хлопець наче сполохався, але й зрадів:
— Софійко, ти, як завжди, мене бачиш наскрізь! Ти єдина... єдина мене розумієш!
Добре, що в сутінках не видно, як обоє зніяковіли. Коли ця хвиля спала, Софійка повторила:
— Отже, я уважно слухаю...
— Є що розказувати, а нема чого слухати... Справді. Недавно прислала нам листа двоюрідна тітка моєї мами, баба Ксеня чи як її... Пише, що дуже хвора, і просить маму приїхати її доглянути до смерті... Дітей у неї нема... І все б нічого (ну, крім того, що самої баби шкода, звісно), якби не жила так далеко! А то аж у якійсь Матвіївці, я навіть по карті у школі дивився: вісімдесят кілометрів звідси, не менше!
— Стривай-стривай! А ти як без мами? А сестри? Її що, сюди не можна перевезти?
Сашко розвів руками: бачиш, мовляв, які тут умови. Та й куди — в одну кімнатину? Далі ж пояснив:
— Баба хоче померти в рідній хаті. Хата простора, двір і город великі. "Переїжджайте, — пише, — сюди геть і жити, не пошкодуєте".
— Поїдеш?
— Я ні! В мене тут робота і все... Та й Вірці, Надьці й Любці хоч би перший клас тут закінчити! Любка після
твоїх занять, здається, на похвального йде, та й Надька не відстає, хоч і бере не так знаннями, як проворністю!
— І що ж тепер?
— Та оце ж пробую видумати! Мені то ще й краще, як вони під час ремонту не будуть під ногами плутатись.
— Може, дівчат, той... до нас? До кінця травня? Я з мамою пораджусь...
— Ні в якому разі! Щоб вони вам своїми теревенями всі мізки позабивали? — замахав руками Сашко. — Тобі вдома тиша потрібна — уроки вчити. У вас ще й дитина мала, і кицька: вони ж обох заносять на руках і позаціловують! Ні, пробач, але свої проблеми я звик і повинен вирішувати сам!
Самостійний який!
— І що ти плануєш? — не без полегкості запитала Софійка: одну із сестер вона ще витримала б, але трьох — тут Сашко як у воду дивиться!
— Та, як сказати... Почерк-то у баби Ксені ще ого-го! Ну, не хворий зовсім! А що це значить? Просто хоче собі товариства на старість, а біля хати помічників! Коли так, то наша сім’я ще довго буде, як твоя бабуся Ліна каже, хто в лісі, хто в стрісі.
— То так їй і напишіть!
— Але ж це лиш мої здогади! Мама вірить, переживає, готова хоч зараз відпустку брати, нас забирати й у Матвіївку летіти!
Сашко сидів понуро, втупившись у безвість, гострими ліктями зіпершись на коліна, худі, але жилаві, міцні руки зчепивши поперед себе. Мало не світова скорбота! Понапридумував!
Софійка всміхнулась і погладила його плече:
— От уже Шерлок Холмс і доктор Ватсон в одній особі! Знаєш, є в англійців казка, "Трос розумників"
називається. Там герої придумали собі горе і над ним, придуманим, ридають! Та все ще сто раз вирішиться, все буде добре!
— Думаєш? — прояснів Сашко.
— Певна! Варіант А: мама з бабою Женею не зійдуться характерами, і за тиждень-другий кожен залишиться при своїх інтересах, тобто при своїх хатах! Варіант Б: баба Женя за місяць одужує, щаслива мама з кошиком гостинців од вдячної пацієнтки повертається додому! Варіант В... М-м-м... Зараз придумаю!
Сашко щиро сміявся і мов аж поривався її обняти, але вчасно згадав, що не дуже чистий, що в робочому одязі, тож не наважився. Тільки вхопив її руки і гарячково-ніжно затиснув у досі неприступний замок своїх долонь.
— Звичайно, якщо ти більше нічого, справді страшного, не приховуєш! — змовницьки сяйнула на нього очима.
Ой, краще б вона цього не казала! Бо хлоп’яка мов струмом ударило, а чолом наче просунула темна хмара.
— Ні, нічого! — заявив якось аж надто поспішно. — Хіба тільки, що я тебе... Що ти в мене... Що ти найкраща!
Поривчасто притягнув її замкнені руки до своїх вуст і... поцілував їх!
— Ти що? Це я мала би!.. — леле, оце бовкнула! Жар пронизав Софійку з голови до п’ят, вона різко визволилася з полону.
— Все, бувай, скоро стемніє. За мною вже спохопились! — і рвонулась до хвіртки.
— Пожди, я передягнусь і проведу!
Але Софійка була вже далеко.
Бігла з усіх сил, не помічаючи темряви. Гамувала гарячість щік не менш розпашілими долонями, калатання серця — розкуйовдженими думками.
...Вона хотіла поцілувати його руки... З поваги до його працьовитості чи від напливу ніжності?..
...Втікала — від нього чи від себе?..
...Вся палає — від сорому чи від блискавок, що проскакують між ними?..
Справді Сашка іще щось мучить, чи лише здалося?
8. ПОЯСНЕННЯ
Удома чекав Пустельник.
— Дядьку Сергію, розкажіть же нарешті, що там в тій галереї? — тепер Софійка його просто так не відпустить!
Але він показав очима, що, мовляв, треба перечекати, поки піде гостя — припекло бабі Валі саме цього вечора прискочити на чай зі своїми пундиками! Заодно не переставав з апетитом уминати бабині лакітки: ясно, що Сніжана скоріше займеться відбілюванням волосся чи манікюром (не кажучи вже про пацієнтів і сувору дієту), ніж печивом! І це ж треба вміти: навіть жуючи, зоставатись таким же красивим і шляхетним!
Баба Валя все розхвалювала свого чоловіка. Заміж вийшла вона всього кілька днів тому — за дідуся з сусіднього кварталу. Зійшлись із ним на ґрунті безмежної любові до котів (ну, й без Русалки з Білокрилівського лісу тут не обійшлось, але бабі цього знати не
треба). її Фантика дід прийняв як рідного, і тепер вони щасливі утрьох.
Нарешті сусідка пішла, Пустельник доїв останнього пиріжка, почекав, поки тато доприсипляє Ростика, і почав свою розповідь.
Виявляється, Софійка нехотячи допомогла музейникам встановити жахливий факт: картини підмінено! Аж чотири. Тобто оригінали десь зникли. Замість них зловмисники лишили в галереї копії, ще й не дуже якісні. Інша техніка, стиль... Окремі автографи на звороті досі розмазуються!
— Але як же це сталося? — Софійка з ходу взялася за слідство. — Музей пограбували?
— Причому дуже майстерно. Ніде жодних слідів зламу чи проникнення... А цього за білого дня навіть за прикриттям екскурсійного натовпу не зробиш: потрібно спершу обміряти і, як мінімум, якісно перефотографувати старі картини. Потім кожну з них зняти, почепити копію...
— Отже, помагали свої? — припустив тато.
— Чесно кажучи, вже навіть є кілька підозрюваних!
— А серед тих підозрюваних не може бути, перепрошую, сама Елеонора? — метала версіями Софійка, — Вона, до речі, грала відчай аж надто театрально! І нащось вимагала виставити за двері дитину, тобто мене!
— Щодо тебе, Софіє, то я відразу пояснив: дівчина ти не тільки гарна, а й дуже розумна та надійна, зайвого не розбовкаєш.
Дядькові слова на якийсь час убили в Софійці доморощену Агату Крісті й розворушили притлумлений годину тому жар. Тож кількох наступних речень вона од хвилювання просто не спромоглась почути.
Оговталась, коли вже звучало:
(Продовження на наступній сторінці)