— Чи ж я не казав, що вона — таємний агент? — підозріло киває дядько в сусідчин бік. О, він і не уявляв, які близькі до істини його припущення! Але Софійка лиш подала застережливий знак. Мовляв, будьмо обережні.
Потім пішла розмова про котів і Ростика — ще плюс вісімнадцять хвилин.
Тоді баба насилу згадала, що в неї удома негодований чоловік, і кинулась його рятувати — пішла нарешті.
Фу-у-ух, тепер можна послухати дядькові Сергієві столичні новини.
Виявляється, йому вдалося домовитись і з журналістами, і з експертами:
— Цими днями один телеканал відрядить сюди кореспондентів, і сюжет побачить уся країна! Хай тоді спробують нам завадити!
— Ой, хай би днів зо два не приїздили, щоб Калинин нічого не запідозрив! — шепче йому Софійка, поки мама відвернулась до умивальника.
— Як там із ним? — змовницьки примружив око Пустельник.
Поки Софійка гинула від того примружування, мама, виявилось, уже помила чашки й перетворилась на саму увагу, тож довелось перейти на езопівську мову:
А в нас тут усе на місці. 1 старий парк, і дуби вздовж алеї, і навіть художники, які за гроші намалюють будь-кого і будь-що! Ми нині з Сашком там гарне-е-енько прогулялись!
— Матиму до тебе прохання, — підтримав алегорію Сергій. — Передай одному художнику від мене долари, я йому винен!
Пустельник протягує Софійці конверта.
— Дякую, неодмінно! — аж сяє від такого взаєморозуміння дівчинка.
— Гаразд, але якщо музейники всі такі чесні, — висловлює свіжі гіпотези мама, — то хто міг навести на картини злодія?
— Таню, ти мислиш у правильному напрямку! — вчепився за мамину думку Пустельник. — У Вишнополі, я чув, є один знавець і перекупник старовини... Якби ж згадати прізвище...
— Я Кваша? — раптом плеснула себе по лобі Софійка від остаточного здогаду.
— Ні-ні, не таке, як у мене...
— Я Кваша! — Софійка жартувала вже навмисне.
— Кажу, зовсім не таке!.. Хоча... Теж їстівне!
— А як Кваша? — вже відверто сміялась дівчинка.
— Моє прізвище мене цілком влаштовує! — аж розсердився дядько. — А головне те, що воно влаштовує мою Сніжинку, сьогодні вона його навіть наспівувала під "Місячну сонату"! — всміхнувся.
Боже, який він милий, коли отак наївно дав себе розіграти! А якби не ота Сніжинка, якій раптово стало
подобатись його прізвище, то й узагалі зворушив би Софійку до сліз!
— А як вам Кваша? Кваша Григорій Борисович?
— А-а-а! Ти про це? — Сергій збентежено почухав свої патли, а потім і собі дзвінко засміявся. — Ти знаєш, воно! Казав же: якесь харчове, їстівне!
Реготали всі троє. Тобто вже двоє: маму покликали з вітальні Вірка, Надька й Любка.
Пересміявшись, дядько знов посерйознішав:
— Але ж де того Квашу знайти? Кажуть, то великий конспіратор, спілкується тільки з надійними...
— Вважайте, дядечку, що я надійна!
— Тобто?
І Софійка стисло змалювала йому відвідини Поштової. Ах, і надсучасні відеокамери не змогли б відтворити тієї ніжності, того здивування, з якими в цей час дивився на Софійку найдосконаліший і найвродливіший у світі чоловік Сергій Якович Кавун!.. Жодна земна істота не зазнала такого щастя, яке переживала цієї миті вона, провінційна семикласниця!..
Шкода, що цю коротку ідилію обірвав телефонний дзвінок.
— Так-так, моя Сніжинко! Вже йду! — став збиратись дядько Сергій.
— А щодо Кваші я подумаю. І дам тобі знати, — таємничо кинув на прощання.
— Як, уже йдеш? — зазирнула до кухні мама з братиком під пахвою. — То бувай, бо в нас тут невеличка пригода, нам з Ростиком треба до ванної!
— Па-па, козаче! — помахав малому Сергій, і Рос-тик охоче замахав обома руками. — І тобі щасливо, красуне-розумничко!
Це вже стосувалось її, Софійки!..
— О, мало не забув!
Га? Він ще щось каже?..
— Тобі привіт від Ірки! — проголошує вже з порога.
— Завадчучки? — ошелешено кліпає дівчинка. Невже й сюди залізла?
— Від білої-пребілої! Найбілішої! — здається, Пустельник надумав її розіграти, але дівчинка ніяк не може збагнути в чому, за словами Кулаківського, прикол.
— Білої'? А прізвище ж як? — заінтриговано тягнеться вслід за дядьком Софійка.
— Здогадайся, ти ж Со-фі-я, мудра! До того ж, хитрунко, це буде тобі невеличка помста за "Я — Квашу"!
— Але ж стривайте!
Проте весело-зухвалі Пустельникові кроки відлунювали уже в під’їзді.
37. ПРИСТРАСТІ КРАКІВСЬКІ
От хіба тут уроки в голові? Своїм фізичним тілом Софійка присутня на фізиці, але думки її чинять активний опір вчительському поясненню. Бо в голові формувалось те, що у фізиці зветься інерцією, тобто і досі колотяться підозри та відкриття, зроблені протягом цієї знов безсонної ночі.
По-перше, Пустельник. Він уразив її ще й своєю новою рисою — вишуканим почуттям гумору. А таємниця, що віднедавна єднала їх двох, тільки двох, додавала особливого чару Софійчиним почуттям. І нехай!
Нехай він знову і знов повертається до своєї Сніжинки, хай пірнає у вир професійного життя, але у світі завжди буде одна людина, яка вірно й самовіддано чекатиме його з будь-яких життєвих випробувань!.. Ні, трошки не так: після будь-яких життєвих штормів у нього завжди буде острів, на якому він може вилити душу... Ні, краще: відпочити душею!..
По-друге, за цю ніч Софійка розгадала, хто така найбіліша Ірка, що переказувала Пустельником вітання. Це, та, з якою познайомились торік у київському дворі дядька Сергія! Дочка від першого шлюбу забраковано-го Сніжаниного нареченого! Отого Валентина Білого, яким недавно дорікала тітоньці на кухні і який... Ет, Бог із ним! Біла дівчинка — ось що головне! "Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться у нього там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!.." — саме так мовила бабуся зі сну! А вистроювали хатку вони в альтанці запущеного дядькового двору! Гм... Гласності крадіжка досі не набула. Телебачення тільки має приїхати... Отже, картини ще ніхто не підкидав. Це добре чи погано? Може, цьому варто запобігти? У будь-якому разі треба побалакати з самим Сергієм.
По-третє, вулиця Поштова. На неї зараз тягло Софійку, мов магнітом, і вона вже вирішувала, як знову підмовити Леську відвідати Квашу. Це не зовсім правильно, що ітиме туди без відома і вказівок Пустельника, проте ходила ж раніше, і нічого! Досвід усього її попереднього життя показав, що вона й сама дещо може!
Добре, що бали за тему Софійка встигла набрати на попередніх уроках! Тепер учителі її не турбують,
і можна більш-менш спокійно чекати підсумків навчального року. І думати-мріяти-думати!..
— Ти бачиш, бачиш? — хтось штовхнув Софійку ліктем під бік.
— Га? Що?
Перед Софійкою стояла схвильована Радзивілка, позаду якої гомоніла шкільна перерва.
— Оно в куток, у куток дивись!
В кутку, точніше у вузькому коридорчику навпроти бібліотеки, зчепились Кулаківський і Альбабарін.
— Відсохни, я сказав! І зійди з дороги! — шипів на противника Вад.
— Це хто кому має вступатися? — стояв непорушно аківець.
— Ти, шнобель обковбасяний, що, зовсім нюх загубив? — бризкав слиною Кулаківський. — Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!
— Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?
— Не секрет! — Вадим закипав. — Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але й без свого тупорилого нюхала, гарантую! Скинься в тюбик, бо зараз так будку розхитаю, що з рейок зійдеш!
— Йо! — спокійно, але міцно вхопив Кулаківського за груди Альбабарін. — Перелякав, аж у самого в шкарпах, тобто в шкарпетках мокро! Так?
— Точно з’їхав! — прохрипів Кулаківський. — Ти що, крейзі? Та я тобі зараз... А-а-а!
Не встигли дівчата нічого второпати, як Вадим по-летів-поточився у протилежний кінець коридорчика.
— Дурень закоцаний! — примовляв, спинившись аж під стіною і зсуваючись по ній додолу.
Думаєш, як сам укурений, то всі такі? Я тебе попереджав, це востаннє!
Алі-баба, гидливо переступивши поваленого супротивника, гордо покрокував далі.
Лесьчин погляд крізь затуманені коханням окуляри полетів за переможцем, а Софія наблизилась до Вада:
— Ти цілий?
— У-у-у, я йому... Блі-і-ін! Я йому ще зро-о-облю! — товкся об стіну головою чи від болю, чи то від розпачу сердешний Кулаківський.
— Покажи лице, — присіла біля нього Софійка. — Ти цілий?
Вадим зиркнув на неї таким набряклим оком, що стало водночас і смішно, і страшно.
— Бігом до медпункту! — дістала з кишені й притулила до його ока мокру серветку.
— Він мене покалічив! — нив Кулаківський, і Софійці вже ставало більше противно, ніж комічно чи страшно.
— Слухай, чого він на тебе в’ївся? І про що попереджав? — Софійка подала Вадимові руку, той звівся, і вони пошкандибали до медсестри.
— У-у-у, весь фасад попсував! — тулив до ока Софійчину серветку.
(Продовження на наступній сторінці)