Софійка згадала, що Ірчиними слухачками там, за дверима, виступають Аська й Лізка: останнім часом на фізкультурі їх часто зводять із паралельним класом.
— Та пішов той алконавт на три клавіші! Тобі що, на нього заздрісно? — Ірка солодко позіхнула. — Ох, як це хімію пережити? Дезе не робила, нічого не вчила!
— Коли ти мала робити, як ми з тусні в "Монако" мало не серед ночі вернулись? — озвалась Лізка.
— Ой, ми, дівки, вчора класно гульнули! — підтримала Аська. — Набухались, настругались, як останні алкогони!
Про що це? Аби з’ясувати, вона трошки затримається в коридорі.
— То всьо шмарклі, а от коли та офіціантка стала дертись, що ми бичків понакидали, це було щось! — захоплювалась Ірка.
З бичками пиво пили, чи що?
— Таке робилось, що хай мене покрасять! — підтвердила Аська.
Лізка ж додала:
— А ще як ти з Вадом стала до неї виступати, думали, що без ментів звідти не вирвемось!
Софійка вже намірилась зайти, аж там, у роздягалці, загув і Вадимів голос:
— То що, дівки бахнем по п’ять крапель для дезинфекції?
Кулаківський?! Десять хвилин тому в спортзалі йому вгилив м'ячем у вухо Альбабарін, і вчитель послав нещасного у медпункт. А він он де лікується!
— Не, я сьогодні пас! — чується Ірчине. — Мене ще від вчорашнього сухар мучить! Я краще іриску візьму! Блін, ви мені вже всю пачку роздерибанили! Ваде, у тебе щось лишилось?
— Останнє тільки що докурив, щоб вуха після того Алі-баби зовсім не відпали! Дівки, реально кажу вам, що того вальтонутого шнобеля я точно замокрушу, так він мене дістав!
— Ой, це ти зараз такий діловий, а побачиш його — і зразу в штани кладеш! — пирснула Аська.
— Я кладу? — обурився Кулаківський. — Та я, коли хочеш знати, як найму бригаду, то враз од мене відсохне!
— Та пошліть ви того Альба-барана на три клавіші! — втрутилась Ірка.
— О, це ти точно сказала, барана! — догідливо зареготала компанія.
— З такої радості в мене одна іриска завалялась! — потішила Лізка. — Якраз по одній затяжці!
— Налітай!
— Тепер мені...
— ...Дезиком бризніть, бо як зайдуть...
Софійці раптом перехотілося брати скакалку, і вона хутенько чкурнула назад у спортзал. Іриски? Отже, тепер цигарки так називаються?
За відсутність скакалки вчитель присудив їй п’ятдесят присідань.
Вдих — видих, вди-и-их — ви-и-и-дих!..
вад
26. знов НА ПОШТОВУ
— А як той Альбабарін нашого Кулаківського знов умазав, га?
Це була найбільш годяща фраза для того, щоб відновити стосунки з Лесею.
— Ти теж бачила? — Радзивілка, видно, тільки того й чекала.
— Я навіть чула, яку роздягалці свята трійця — Ірка, Аська і Лізка — його боляще вухо зализували! — Софійка трохи перебільшила, але дещо й замовчала.
У Лесі від щастя аж окуляри спітніли, але, своїм звичаєм, вона зразу перейшла на теми серйозніші:
— Я вже кілька днів економлю на шкільних обідах, назбирала трохи грошенят... Знаєш, тепер зможемо купити йому не тільки хліба, але й молока чи навіть якоїсь ковбаски...
Ні, це вам не прямолінійна Ві-ку-ку, яка просто і щедро ділиться своїми проблемами, це якийсь математичний ребус!
— Ти про кого? — витріщилась Софійка.
— Я? Кваша!
— Наша? Ти про що?
— Про Квашу Григорія Борисовича!
А-а-а! Замість узяти вихлюпнути подрузі всю правду про своє, мабуть же, палке й нещасливе і, мабуть же, кохання до Альбабаріна, Леська перемкнулась на порятунок убогого пенсіонера! Утім, Софійка й сама... так, звісно, вона вже й сама хотіла пропонувати Радзивілці відвідати дивака з Поштової вулиці! Правда, про гроші
вона не подумала... Зате має дві гривні, які з радістю пожертвує на булочку для сердешного Кваші!
Дід зустрів хоч і насторожено, але привітніше. Побачивши пакет із харчами, зрадів і спрагло вхопив гостинця вільною рукою: другою мусив спиратись на одвірок, бо забувся палицю:
— Спасибі ж вам, дівчатонька! Ви просто рятуєте мене від голодної смерті!
— їжте на здоров'я, до побачення!
Ще чого! Леська вже збирається йти геть? Софійка цього не допустить!
— Може, вам ще й води внести? — вихоплюється.
— А чого ж, можна!
Води на підгнилому ослінчику стояло більше як піввідра, але Софійка рішуче подала його Лесі:
— Будь ласка, цю вилий і внеси дідусеві свіженької! Поки Радзивілка переймається благодійністю, Софійка мусить бодай щось вивідати!
Оскільки темні голі стіни ніяких відкриттів не віщують, доведеться проявити фантазію:
— Розкажіть що-небудь про характер Юлія Мокренка!
— Га? Та як може жити чоловік, який усе життя віддав іншим? Усе людям та людям, а сам ні оженитись не вспів, ні щастя спізнати...
Отже, Мокренко так і не одружився!..
— Але ж ота дівчина, що на картині "Русалонька": може, він любив її? Може, то була його наречена?
— Була то була, проте глянула на бідність, на ці нестатки — втекла зразу!
Не сподобався будиночок з білими колонами?
— Певно, сама з багацької родини?
— Га? О, та там і не підступитись! Батьки її в рибгоспі на розплідниках робили: там, де Олексівське болото, ставки хороші були. То вже рибки мали, скільки душі заманеться!
"Русалонька", яка виростала на рибі — що ж, логічно...
На підтвердження цієї думки хлюпнула вода: Леся занесла повне відро й мовчки поставила на ослінчик. Тільки б не перервала розмови!
— А її прізвище як було?
— Хіба я вже згадаю? Пам’ятаю, що Люся звалась. Отже, Люся! Русалка Люся, яка шанувала багатство
більше, ніж кохання... Це вже щось!
— Сюди заміж не захтіла, потім так ні за кого й не вийшла! — Григорій Борисович не втримався й тремтячою висохлою жменею відламав шматок хліба. — У махінації влізла, навіть одну з батьківських квартир за борги продала! Зараз мало не бомжує!
Досі жива? Це ж треба — така удача! їй же ж, мабуть, давно за сто!
— Сюди просилась, уже б і рада вернутись, але нащо тепер мені лишній рот? — вставними щелепами пережовував скибку дідок.
— Стривайте-стривайте, а до чого тут ви? — труснула пишною гривою Софійка.
— Га?
— Ви тут до чого, питаю?!
— Ай правда, що ні до чого: тій скупердяйці тільки хата моя в голові! І це ж вона ще не знає, що я й другу половину цеї хати продав! Сусідам оно, за стінкою!
Леська пирснула сміхом, а Софійка пошукала поглядом ослінчика і швиденько на нього приземлилась. То це дід Кваша про себе розпинається? Побалакала
називається! Дурна з глухим! Про те, як Химині кури сирі яйця несуть!
— Я ж вас про Мокренкову дружину питала! — не здається дівчинка, репетуючи дідові у саме вухо.
— А що Мокренкова? Звідки я знаю Мокренкову? — закліпав бляклими очицями. — Була в нього якась ще до заслання! А як його забрали, ну, давно, ще двадцять сьомого року, мене й на світі ще не було... Так-от: як його забрали, то й вона десь пропала! Коли через тридцять год вернувся він у Вишнопіль, шукав її, писав кудись — усе дурно... Через неї більше й не женився!
— А як її звали? А фотографій з неї нема?!
— Га? Ні, нема! І Люсьчиних нема! Не фотографувались ми з нею... Та й нащо, як вона така потвора! Думала, як батьки в рибгоспі, то й всі парубки її! Думала, як...
Леся та Софія знуджено перезирнулись: почалось!
Після затяжного опису Люсьчиної противної натури Кваша пильніше глянув на дівчат і раптом заявив:
— Тільки й толку з тої Люськи було б, що грубку мені помастила б! О, а ти, як тебе, Софія? Ти, Софіє, бачу, проворніша, то чи не побілиш мені груби?
Радзивілка знов пирснула сміхом, а Софійка розгублено залупала очима. Орудувати щіткою ніколи в житті не доводилось! Хіба давним-давно в Половиннику бачила, як бабуся Ліна чорнила смолою підмурок своєї хати.
— Ну... Я не знаю... Взагалі-то...
— Я зразу побачив, що ви добрі діти! Де це моє вапно? А, в комірчині!
— Е-е-е... Але... — Софійка поглядом шукала підтримки в однокласниці, але та інтелектуалка тільки відверталась до тьмяного вікна і стримувала сміх.
— Де це мій костур? Зараз, візьму третю ногу, принесу щітку й вапно! Ще б розколини позаліплювати, але що ж, як ні глини, ні піску...
Софійка зацьковано глипала то на облущену й задимлену грубку, то на вхідні двері, які тепер могли б стати їм вихідними.
— Осьо, — Григорій Кваша виповз із комірки, — трохи присохло, ти до нього водички, і кописткою його, кописткою перемішай!
Розгублено позираючи на Лесю, хлюпнула води, взялась колотити сухі грудомахи дерев’яною сплюснутою дощечкою, чи пак кописткою (Ві-ку-ку в Леськовичах точно такою свиням вимішує).
— Так, а де ж це щітка? — нипав по кімнаті господар. — Була в комірчині, тепер щезла кудись...
— А оно ж вона, в коморі і є! — втрутилась Леся, яка сиділа якраз навпроти відхилених у комірчину дверей. Метнулась туди й дістала звідкись ізгори обстрапаного віхтя: — Вона?
(Продовження на наступній сторінці)