— Це ж у замкові тепер можна буде облаштувати шикарний табір відпочинку! — планувала Софійка. — І ніхто з дітей не дорікне тепер, як-от Павлик, що в таборі все — під лінієчку, нудне й квадратне!.. Тепер замість "корпус номер чотири" казатимуть "пурпурова кімната", "оксамитова кімната", "мармурова кімната"!.. Штори й постіль будуть не білими, а у тон. Об такі не зважишся витерти носа! Під стінами не спатимуть штабелями по двадцятеро!.. Що казати про ванну!..
— Як добре, що Завтрашній ще не встиг перевтілитись і ще зможе почути цю новину!
72. Будь, шо буде!
Яке дивне відчуття: повертаючись рейсом Леськовичі — Вишнопіль, вони заплатили тільки за двох. З малих Любки, Вірки й Надьки ще грошей
не вимагали. А про Казимира Дашківського, котрий був тепер у Софійчиній сумочці звичайним вмістом коробки від парфумів, ніхто й не здогадався!..
Найбільшим випробуванням були тільки гостини у Ві-ку-ку. Так-так, Вітин тато запевнив, що його донька образиться, якщо Софійка не відвідає подруги. До автобуса залишався час, і вони всім кагалом рушили до юної леськівчанки.
Радості господині не було меж, але, як і слід було передбачити, Ві-ку-ку вмить занюхала якусь таємницю.
— Що ти носишся із нею, як із писаною то’? — намагалась відібрати в Софійки сумочку. — Сядь поїж, вона ніку’ не дінеться!
— А що у те’ з цим хло’? — пошепки вказувала на Сашка. — Ой, щось не з простої дружби він за тобо’ хвостиком біга’!
Ледве перевела Вітину цікавість на інші події. А подій було, як завжди, чимало:
— Алванівна і Андрігорович пожени’! Весілля було на сла’, табірна кухарка пекла й вари’!
— Знаєш, а я всерйо’ подумую, щоб написати літопис Леськовичів у любовних історіях. Як гада’, любов наших вожатих сюди підійде?
— Жаль, що те’ не бачить тут Любсавна, бо якби ба’, то була б дуже ра’. Але нічо’, Віта передасть їй від Соф’ приві’!
— Музика із замку луна’ все тихі’, але дощі пірячать безпереста’, хіба за ними щось почу’? Якби не так сумно — могла б співати, але...
Нарешті й Софійка відчула, що з подругою щось не те. Ві-ку-ку замовкла, із її очей викотилась гірка сльоза:
— Павлик давно не пи’!..
Софійка заспокоювала подругу, як могла. Хоч у душі збагнула: коли серце до когось не лежить, не допоможе й потрійне листування!..
Все інше минуло напрочуд гладко. Напівпрозорий Дашківський швидко розпорошився, причому навіть не від музики, а від щасливої листовної вістки про мамине каяття.
Перед цим розцілувався з друзями і сказав:
— Нехай мені допоможуть віра, надія і любов!
Софійка і Сашко здивовано перезирнулись:
наче знає, що саме зараз по трьох кутках замковища стоять слухняні Вірка, Надька і Любка! Дівчатка, звісно, теж ні про що не здогадувалися. Софійка-бо перед цим наплела їм щось про порятунок замкового деревця. Утім, вони й так були готові на все ради своєї вчительки: адже завдяки їй усі троє так гарно вчаться у школі!
Софійка охайно зібрала порошинки зі стінок шафи.
Сховавши коробку, чемно запитала Вітиного батька:
— А як би ви подивились на те, щоб ваш військовий пункт перенесли в приміщення для табору відпочинку, а тут усе відродили?
— Якщо начальство накаже — передислокуємось хоч і на Марс. А тут, якби хто вклав гарні кошти, було б чудове місце для привалу!
— Є надія! — у двох словах оповіла про французьких меценатів.
— Гарне повідомлення. Ви взагалі з собою привезли сонце! — усміхнувся вусань. — Бо досі небесна канцелярія в Леськовичах влаштувала цілу диверсію у вигляді безперервних дощів. Ми вже навіть розробляли план евакуації під секретною назвою "Ноїв ковчег"!
Уже недовго сердешному Дашківському проливати сльози!
Аж коли Софійка винесла за ворота заповітний вантаж, Сашко побіг забирати сестер. Отже, мали тепер гарантію, що Казимир — у їхніх руках. Бо інакше він так і не покинув би замковища.
Зоставалось найтяжче.
Софійка потерпала: боялася зіпсувати справу.
Щойно ступила за поріг власної квартири, як упевненість покинула її, Зараз мала щонайбільше бажання — назавжди позбутись тієї коробочки. Гаразд, вона її просто поставить у коридорі, на краю тумбочки для взуття. А далі будь, що буде:
або її просто викинуть, або ж її розкриє не вона, не Софійка.
Із дитячої залунав Ростиків сміх, а з дверей визирнув Пустельник, який щойно бавився з малим.
— Софійко, а я тебе якраз чекаю! То де та київська передача?
Ах, передача! Ще з київської екскурсії в Софійчиній кімнаті лежить оберемок пензлів і тюбики фарб, які для Сергія передали друзі.
Мерщій винесла пакунок, сама ж поспішила до зали: як зараз поведеться Ростик? Він усміхнувся до сестри вже двозубим ротиком, потягнувся до неї рученятами. Ні про що,золотенький, не здогадується!
Коли ж нарешті з острахом вийшла в коридор, то вразилась: коробочки... не було!
Не було її й у відрі для сміття.
— Мамо, ти не бачила своєї колишньої коробки від парфумів? Отут, на тумбочці?
Мама не бачила.
— Біля тумбочки щойно дядько Сергій пакувався-узувався, може, часом прихопив?
Скоріш за все, коробочку він просто ненароком скинув у розкритий рюкзак... Тепер або викине, або, якщо встигне показати тітоньці Сніжані, принесе Софійці назад — уже відкорковану? Оце накрутила!
— А може, кицька десь із коробкою загралася? — припустила мама. — Вона ж досі гасає кімнатами, як мала! Все на світі перекидає!
Далась же мамі та кицька!
Ростик несподівано заплакав. Ні Софійка, ні мама ніяк не могли його вгамувати. Поки не взялись навперебій читати йому вірші: Шевченка, Тичини, Драча...
Отже — вже?.. Чи ні? Як знати?
73. Замкові новини
Коробочка й справді невдовзі об’явилась. Її впізнала й передала Софійці тітонька Сніжана: Пустельник ненароком прихопив разом із київськими пензлями.
— Тітусю, а ви коробочку відкривали?
— Таж вона порожня! Тільки запах парфумів!
— Але ви — відкривали?
— Я? — Сніжана задумалася. — Здається, першим її відкрив-таки Сергій: подумав, київські друзі пожартували. А потім я кажу: це ж Софійчина, з її шафи!
Уже й сніжок несміливо перелітає через Вишнопіль, а Софійка досі в невідомості. Змінився Ростик чи не змінився? Так, він полюбив поезію, але в усьому іншому... А ще в нього лізе черговий зубчик, і він часто плаче ночами...
— Принаймні можемо перевірити в замкові! — категорично заявив Сашко. — Що, коли Дашківський — знову там?
— Е ні, він би подзвонив!
— У що? Ти ж забрала мобілку!
Леськовичівський замок зустрів німотою. Хіба вітри завивали на вежах, нашіптуючи вже якусь не місячну — передзимну, вітрову сонату.
— Казимире-е-е! Аго-о-ов! — блукали межи стін хлопчик і дівчинка.
Тихо. А може, все, що тут було, — приверзлось, примарилось?
— Ви в курсі, що із замку пропав привид? — спитав не то жартома, не то всерйоз Вітин батько. — В усякому разі, таке відчуття у більшості леськівчан. Та і я давненько його не стрічав! І ніби чогось уже й не вистачає!..
— Якщо пропав, то тепер можна буде й ту стару каліку-шафу на розпал пустити, і паркет обдерти, — докинув батьків колега. — Бо ж не дозволяло, потерча мале!А в нас у каптьорці холодно.
— Е ні! — заперечив Вітин тато. — За таке й думати забудь! Тут якщо кого на розпал, то це нас із тобою! Ще, гляди, нашому шефові прийдеться й продані люстри вертати: щойно згори телефонували! Казали, що якийсь французький хазяїн
цієї хати їде до нас з’ясовувати ситуацію. Кажуть, гроші везе шалені: будуть замок відновлювати!
— Той магнат поселиться тут, чи що?
— Ні, він хоче зробити в замкові будинок відпочинку: тільки для дітей. Для нещасних і для щасливих, для забутих батьками й для плеканих — для всіх дітей! Правда, Софійко? — підморгнув дівчинці.
— Правда! — щасливо погодилась. І вголос подумала: — Але ж як бракує тут Завтрашнього!..
— Що? Вже завтрашнього дня чекаєш? Настане він, як дембель, — нікуди не дінеться!
74. Завтрашній — Пустельник?!
Софійка лежала на канапі з мокрим рушничком на чолі. Так завжди чинила мама, коли Чорнобілка діяла їй на нерви. А тут спробуй не нервуватись! Ні, не через кицю, — вона, як завжди, Софійку тільки радує. Через... Пустельника! Сьогодні вранці дядько Сергій похвалився родичам новою картиною. Мовляв, приснився йому сюжет, і він не зміг його не зобразити.
Все б нічого, тільки ж на полотні перед Софійкою і її батьками постав... Леськовичівський замок! Точнісінько такий: із муром, хащами, з балконами, ще й із молодесеньким дубочком на краю вищої башточки!
— Ти що, бував у Леськовичах? — в один голос запитали тато й мама.
— Ні, а що? — здивувався Пустельник. — Це я сон змалював! Дивний такий сон, яскравий, нав’язливий — мовби віщий якийсь.
— Там же — точнісінько такий замок!
— Невже? Якось поїдемо зі Сніжаною подивимось!
Рушник охолоджував чоло, пальці перебирали муркотливо-сонну Чорнобілчину шубку.
(Продовження на наступній сторінці)