1.Здрастуй, нове життя!
Питання вирішене: Софійка на серпень вирушає до табору відпочинку.
Хоч мама ще бідкалась, мовляв, не буде кому допомогти з Ростиком, а тато потерпав, що вперше відпускають доню надовго й далеко, ніхто вже не сумнівався: до табору Софійка таки поїде.
— Як ти там будеш без нас, дорогенька? — запитувала мама вслід мікроавтобусові, що віз на оздоровлення вишнопільських дітей. І робила "па-па!" пухкенькою Ростиковою ручкою.
— Хто за тобою підбиратиме твої речі? — скочив у дверці на приступку тато, подаючи Софійці ще один, забутий нею на асфальті, пакет.
Софійка ж, набурмосено споглядаючи торби, якими обставили її кохані батьки (ніби в таборі їсти не даватимуть!), міркувала про інше. Вона гадала, що нехай ліпше мама-тато попереживають, як житимуть без самовідданої старшої дочки, без сумлінної помічниці й дармової няньки. А вона втомилась і хоче нарешті відпочити. Вона має право на канікули бодай останнього літнього місяця. Все інше її не хвилює.
Віддалік печально глипав на церемонію прощання (аж отерпла: здалося — Вадим!) — Сашко. Таки припхався, відпросившись у директора фірми! Ясно ж казала — не треба її проводити!
Втім, і ці тяжкі думки миттю випарувались із утомленої Софійчиної голови: у відкритий люк автобуса дихнув бадьорий вітерець, а перед очима замиготіли свіжі краєвиди.
Вперед, до нових обріїв!
Здрастуй, незвідане й манливе, обнадійливе і майже самостійне життя!
Щоправда, вже увечері затужила за родиною. Авжеж, це вам не якісь півгодинки їзди до бабусі в Половинчик! А цілих сорок хвилин тряскої бруківки у протилежний бік!
Крім того, тут так гамірно, всюди якісь чужі люди! Чужа кімната, яка називається "корпус", ще й "номер чотири". Ліжка у три ряди — тут їх спатиме цілих двадцять душ дівчат! Вони як назвали всі по черзі свої імена, то в Софійчиних вухах так і застрягло: "НатАлінОляДашІлонаРит..."!
Біла постіль, білі штори на широченному вікні, біла медсестра, яка відразу ж заглянула їм у голови і спитала про здоров’я... Просто лікарня якась, а не табір відпочинку! Рука в медсестри спітніла й гаряча, не те, що в рідненької — так далеко зараз! — тітоньки Сніжани!
Ну, гаразд: їхня вчителька (тут вона зветься вожатою Аллою Іванівною) теж трохи подібна до Сніжани своєю висвітленою косою і тоненькою статурою. Але Ростик? Хто замінить Софійці братика? Хто тепер посмикає за чуба, хто усміхнеться до неї маленьким серпиком нижнього першого зубчика?..
А обід!!! Леле, якби знала, що й тут годуватимуть супом, — нізащо б не поїхала! Тарілка супної юшки стала останньою краплею: Софійка скривилась, щоб заридати. Лиш угледівши, що до неї занепокоєно метнулась метушлива біла медсестра, дівчинка мусила проковтнути сльози і навіть зажувати їх ложкою ненависної страви.
Оце попала так попала!..
2.У світлі "Місячної сонати"
О десятій вечора просурмили грізне "Спа-ти по кімна-тах!", яке означало, що треба вкладатися в ліжка. Хто лягає в таку рань? Усі дівчата це розуміли. Ще й були схвильовані приїздом на нове місце. Мабуть, через таку переміну домашнього життя на колективне табірний період тут так і називають — зміною (правда, чомусь — третьою, хоч для Софійки це вперше). Тож "НатАлінО-ляДашІлонаРит..." наразі шумів, пищав, хіхікав, навіть потроху кидався подушками. "Показилися!" — супила брови Софійка, бо мала зовсім інший настрій.
За стіною так само борюкалися хлопчаки: їхні ліжка також стояли впритул, теж на двадцять душ (разом усі сорок становили загін "Орлятко").
Але хлопчачий вожатий Андрій Ігорович і їхня "рідна" Алла Іванівна так строго наказували
мовчати і так суворо насаджували тишу, що невдовзі повмовкали і найкрикливіші.
Тоді Алла Іванівна тихенько вийшла (чи не до Андрія Ігоровича?), і Софійка нарешті взялась писати додому.
Напівлежачи, мішала в сутінках сльози з незграбними літерами. Насамперед хай заберуть її назад у Вишнопіль — більше вона тут не буде ні дня. Далі: нехай куплять і перешлють їй сюди мобілку — з єдиного телефона в головному корпусі дзвонити не дозволяють, а як же інакше вона почує голоси мами і Ростика? Також нехай терміново передадуть кимось плитку шоколаду (можна без горішків і можна дві) та ще бодай пачку чіпсів: без цих життєдайних продуктів вона зовсім охляне. А ще хай обов’язково напишуть доньці листа (вона ще ніколи не отримувала листів!): чи здорова Чорнобілка й чи клює риба в дідуся на Відьминому ставку? А ще...
Софійка прикидала, як би ще яскравіше повідати батькам про свої поневіряння. Не забувала й про те, що на пошті конверта можуть розпечатати й викрити всі таємниці. Вже уявляла, як її викликано на суд табірного керівництва, як її ревно переконують у вітамінності супу. Еге, не на ту на-
скочили! Софійка зашифрує звіт про нещастя веселими фразами!
Раптом звідкись іздалеку почулась музика. Якийсь невідомий піаніст спершу ніби розминався, граючи гами. Потім, після кількох фальшивих нот, на світ усе-таки вирвалась рівна красива мелодія. Мелодія заполонила ніч дивними ніжними звуками. Софійка не витримала й навшпиньки підійшла до напіврозчиненого вікна.
Грали десь поза табором. Із-за отого ліска. Грали гарно і сумовито. Від музики місячне сяйво наче осипалося й осідало на деревах, на сусідньому корпусі, на високому паркані.
— Та це ж — "Місячна соната" Бетховена! — вигукнула раптом.
Аж сама подивувалася власній музичній кмітливості:
— Так-так, "Місячна соната"!
Місяць, котрий догори ногами був би схожий на перший Ростиків зуб, тепер відповів Софійці півмісяцем своєї молодої усмішки.
"Щастить же мені на ці місячні ночі!" — зраділа подумки. Адже віднедавна вже їх не боялась. Навіть коли повня.
Весь "НатАлінОляДашІлонаРит..." корпусу номер чотири спав. І не бачив, як у довгастому проході між ліжками танцювала під далеку мелодію худенька дівчинка з розпущеним волоссям.
Може, то танцювала русалка?
3.Злети і падіння — день наступний
Ох, і занудна ця Алла Іванівна! Ледве ублагала її відпустити на пошту. І то: наказала йти не під час, а після обіду. І не самій, а з кухаркою, що якраз вирушає до магазину по продукти.
Тим часом у таборі проводився конкурс малюнка на асфальті, у якому Софійка ненароком ще й відзначилась. Хоча починалось усе не так уже й гладко.
Тема: літо і дружба. Не дуже розженешся! Ну, квіточки, метелики як представники літа — це
простіше. А друзі? Софійка вперше виявила, що не має подружок. А малювати всяких хлопців на зразок Сашка — не так зрозуміють.
Врешті-решт зобразила Чорнобілку.
— Який симпатичний песик! — запищали дівчата, з’юрмившись над юною художницею.
От і дружи з такими! Що того не зрозуміли б, що цього...
Зате коли Алла Іванівна попросила намалювати по центру сонце, Софійка перевершила всіх.
Бо хто не брався, у кожного сонце виходило якимось кривобоким. А вона присіла, обкрутилась навколо себе, тримаючи крейду у витягнутій руці. От вам коло — рівнісіньке!
Всі тільки ахнули.
— Молодець! — похвалила вожата. — А тепер протягнімо від нього промінці до окремих картинок! Усі ми —— діти Сонця! Вийдуть справжні Літо і Дружба!
Захоплено кинулись проводити промені.
— А ти винахідлива! — почула біля себе голос.
Ой, який опецьок! Бідолашний! Чому він не
худне? За нього ж ніхто заміж не схоче!
Змірявши сердегу співчутливим поглядом, усе-таки спромоглась на ввічливе:
— А-а-а, дрібниці.
Коли оголошували переможців, серце тривожно затріпотіло.
— Перемогла... — При цих словах старшої вожатої Софійка скромно опустила голову і підготувалася ступити крок. Яким буде приз? Набір олівців? Альбом для фотографій? А може... мобілка, може?
— Перемогла... дружба-а-а!— радісно вигукнула старша вожата.
Всі трохи ніяково загули: видко, не лише Софійка приміряла на себе лаври. Такої суперниці не сподівався ніхто...
І призів нікому не довелося вручати!
Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько.
Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю.
— У вас, мабуть, є школа мистецтв? — Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями.
Пі? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає!
А хто ж тоді учора вночі так гарно грав?
— О, доцю, не питай!
А все таки?
— Ой, то, доцю, наш знаменитий...
— Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане!
Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей.
Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку.
— Допомогти? — просокорила запобігливо.
— Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами.
Гм, що ж вони приховують? Хоча... для села може бути незвичайною будь-яка гра на форте-п’яно!..
Але ж школа... Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені.
(Продовження на наступній сторінці)