— Знаєш, ти єдиний нормальний друган у моєму затюканому житті! — Кулаківський зітхнув і вдячно заглянув у Софійчині очі.
О, вже! Йому вже легшає!
— Ходімо в кафешку, чогось похаваєм, бо я ще й не снідав!
"Хавати" — чи не від ‘‘хавава" з русалчиної пісні? "Я ж тебе хавава" — це, мабуть, "з’їм"!
— То що, Соф? Підемо знайдем якусь тусовку?
Мусила вкотре відмовитись. По-перше, сьогодні такий день (Вадові не скаже, бо наче натяк на гостинець), що не до тусовок. По-друге, може,
Сашко прийде? По-третє, удома ждала в паніці мама, треба її заспокоїти і допомогти на кухні. По-четверте... А не хотілося їй нікуди йти з Вадимом! Не хотілось, і край!..
— Ну, як хоч! Бо я таки піду десь бахну пивасика! — махнув рукою Вадим. — Чи додому погнати? Може, стара вже щось зварганила. — І додав на прощання: — Знаєш, покіпішував тут перед тобою, і попустило!
— От і гаразд! Потім буде ще краще! — усміхнулася Софійка й побігла додому.
Вдома розривався телефон. Пан Гарбуз? Ну, цей точно не може знати про Софійчине свято! Він і не знав, бо казав про інше:
— Уяви собі, Софійко, на камені в Білокрилівському лісі знову з’явилась русалка! Ти ж так хотіла побачити! В оригіналі! При нагоді підем, подивишся!
— Охоче! — Справді, хотілось відвідати заповітний камінь.
— Чудеса, чудеса, кажу вам, бо її точно перед цим не було! — Як тоді зникненню, пан Віктор не міг надивуватися русалчиному поверненню.
Ой, він же неспроста подзвонив! Бо це вітання! Вітання від русалки Росавки!
Потім сипалися поздоровлення й дарунки від родичів. Тітонька Сніжана, крім намиста, вручила племінниці небесної барви сумочку.
— До твоїх очей! І лазурових черевичків! — співала, заразом колихаючи спеціальну дитячу коляску-сумку з малим Сергійком.
Тітонька й досі не знає про зникнення черевичка! Софійка, звісно, і тепер не признається...
Баба Валя спекла свіженького торта. Мама запрошувала її до столу, але та заклопотано відні-кувалася:
— Фантик! Фантик чекає! Пішов на поправку! Це після того, як мене розшукав і навідує один... — Баба Валя зам’ялась. — Один дуже милий добродій! Так гарно впливає на Фантика! Познайомлю колись! От і зараз його жду. Побіжу, бо ще проґавлю!
Баба поспішила до дверей, ледь не наступивши на Чорнобілку. Еге ж, той добродій такий спритний: не заставши баби, умить побрикав з паличкою геть!
Нарешті пролунав найголовніший дзвінок.
— Софійко, я до тебе додзвонився! — Сашко на сьомому небі: давненько ж не вдавалось почутися
з Софійкою по телефону! — Вітаю тебе з днем народження!
— Приходь на гуску з яблуками! Смакота!
Але Сашка тепер смакотою не візьмеш!
— Та... у вас людей, мабуть, повно... А я б хотів...
наодинці!..
Ото ще!.. Тоді — на точці.
Вони крокували Сашковою, колись і Софійчиною, рідною вулицею. Довкола пахло, дзвеніло, сяяло, гуділо, щебетало, клекотало весною! Софійчина блакитна сумочка весело ясніла проти сонця. Ех, покрасуватись би зараз перед Сашком ще й у лазурових черевичках!..
Сашко, повагавшись, почав:
— Я не знав, що тобі подарувати... Ті мої духи були невдалі... З комп’ютером поки що не вийшло... Писав-писав тут тобі одного листа... Теж не вийшло, порвав і викинув!.. Тож вирішив таке: вибирай, чого сама бажаєш! У межах п'ятдесяти гривень!
— Ого, ти багатієш! — засміялась, бо ж колись пропонував у межах гривні. Ці гроші далися хлопцеві значно важче, ніж, наприклад, Вадимові, але Кулаківський навряд чи поспішив би їх на когось тратити. Навіть на Роську півсотні пошкодував би, а Сашко... І додала жартома: — Чого я
зараз бажаю, ніхто не здатен подарувати! Не шиє ж фірма твого шефа на замовлення лівих черевичків лазурової барви? Під мою сумочку.
— Ти кажеш, лівий? — Сашко аж спинився, вражений Софійчиною забаганкою. — Стривай, зараз щось принесу! Стій тут, не зникай нікуди!
І чкурнув до свого старенького дому. Аж закуріло. Ох, тільки не придумав би чогось такого, як ті парфуми!
Прибіг, захеканий, за якусь хвилину.
— Не знаю, чи лазуровий, але точно лівий!
Він розгорнув газету й дістав із неї... загубленого Софійчиного черевичка!
— Мій! — була така вражена, як щойно Сашко.
— Твій? А я й думав: якби їх пара, були б якраз на мою Софійку! Чого ти раніше не признавалась?
— Хіба ж я знала, що він у тебе? — Оте "мою Софійку" приємно черкнуло по серцю. — Але де ти його знайшов?!
— Нічого цікавого! Стовбичив тоді в день карнавалу під вашою школою. Сподівався, може, хоч у вікно побачу Софійку-русалоньку.
Леле, в Сашковій же школі свята не було! За своїми сукнями-черевичками забула, що якійсь людині, може, сумно й самотньо!
— Бродив туди-сюди, аж бачу: згори, з розчиненого вікна, щось хтось пожбурив.
Росавка, звісно.
— Воно — бух! — у незасунутий люк. Зазирнув знічев'я. Черевичок! За кран зачепився, хоч міг би й на дно впасти!
Ич, не навмання кидала — у своє підводне царство цілилась!
— ...Знічев'я дістав! Чекав, чекав, поки хтось по нього вийде... Тоді нащось поніс додому. Дівкам не показував: соромно признатися, що підбираю всячину!
— Нічого собі всячина!
— Але, видно, душею відчув, що це неспроста!
— Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна! — Розчулена Софійка повагалась, а тоді поривчасто і трохи незграбно цьомнула хлопця в запалу щоку. — 3 мене торт! Гуска з яблуками і салат з оливками й кукурудзою! Чого б ти найбільше хотів?
— Те, чого найбільше хотів, ти вже мені подарувала. — Сашко зашарівся по самі вуха.
— Так? І що ж саме? — нащось почервоніла й собі.
— На зайві питання не відповідаю.
— Але якщо тільки на це?
— З вас торт, імениннице! — ухильно відповів хлопець.
Теж усміхалась і ніжно тисла до серця тепер удвічі дорожчу взувачку.
— Чого ж тоді не відніс черевичка нагору, в школу? — вже підходили до Софійчиного будинку.
— Спершу збирався. Але, по-перше, не наважився, а по-друге, може, в елітних гімназіях і не такі речі викидають?..
— О, Завадчучка справді могла б і не таке викинути!
— Завадчучка — це та, що з протезами замість вій?
— Що-о-о? Ха-ха-ха-ха!..
От сказонув так сказонув! Скористається цим при черговому вітанні з Іркою! Дотепний, розумний він у неї, цей Сашко!.. Розумний то розумний, але ж чому не помітив черевичків, коли...
— Заходив же до нас перед Новим роком, хіба не бачив їх на найвиднішому місці в серванті?
— Коли я з тобою, ніколи не дивлюсь на черевички й серванти!
— А на що дивишся?
— Ні на що.
— Ну, скажи, скажи, досить уже загадок!
— Ви забули, що з вас гуска в яблуках, панно?
— Пам'ятаю, але ж ти не відповів!..
— Плюс торт і салат з оливками й кукурудзою!.. Уже перед самим порогом Софійка ще раз вигукнула:
— Ти навіть не уявляєш, яке свято мені зробив! Сашко приховав горду усмішку і, натхнений
похвалою, мовив:
— Знаєш, я чув, ніби казка є така: там принц якийсь, чи хто, носиться з черевичком і пропонує всім його поміряти! Не згадаю, чим закінчилася.
Софійка згадала. Однак промовчала. Заходила в двері, сяючи очима й пригортаючи коштовну знахідку.